Але як тільки вийшли на тихе весняне повітря, вона почула, що збірка й промови анітрохи не розважили її, і те саме тоскне почуття заважало цілком віддатися враженням.
— Ну, не гаймось,— стрепенувшись, промовила вона до Костя.— Візьміть мене під руку, Костю. Мушу поспішати до пана директора на журфікс.
— До пана директора? — здивовано перепитав Кость.— Справу яку маєте?
— Та на журфікс же, кажу. Чому ж ви руки не даєте?.. Так... у-у, незграба. Отак-о треба, ну да... а то... Не часто, певне, доводиться вам ходити під руку.
— Ніколи сливе.
— Та бачу... Ходімо швидше, а то драгунський гість пана директора занудиться. Мушу розважати.
— Драгунського офіцера?!
Кость зайшовся низьким, рокотливим, як перебір струн, сміхом.
— Господи, який чудовий сміх у вас... Ви, мабуть, і самі того не тямите. Але дарма ви смієтесь. Мосьє Тушар закликав мене іменно задля того, слово честі.
— Се цікаво! Се оригінально! Х-ха-ха! Товариш Клава в ролі розважниці... та кого?.. Ха-ха-ха! На се варто було б глянути хоч півоком, далебі!
— Що? — роблено насупилася вона.— Ви не вірите, що я можу бути цікавою?
— О, ще б пак! Я певний, що він не нудьгуватиме.
— Справді? Чому ж то?
Він перестав сміятись і ніяково' змовк. Хвильку помовчав, ніби щось обмірковуючи, потім, одвернувшись і дивлячись кудись убік, тихо промовив:
— Хороша ви... гарна.
— Правда? Костю... ха-ха-ха! Костю,— шарпнула його руку,— се ви чи не ви?
— Правда.
— Се ви тепер тільки догадались чи й давно бачили?
— Як то тепер тільки? — наївно здивувався він.— Давно, як уперше побачив вас.
— І ніколи... ні поглядом, ні рухами, ані словом не виявили сього?..
Рука йому злегка затремтіла.
— Навіщо?
Вона одповіла не зразу.
— Ага, розумію.. Гріх думати про жіночу красу тоді, коли на часі важливі справи?
— Ну да... і через те.
— Виходить, якби не було сторонніх справ, то...
— Сторонніх?..
— Ат, не в слові діло!.. Чи тоді б ви виявили те, що... ну, що я вам подобаюсь? Адже так? Я вам подобаюсь?.. Ну, чого ж ви мовчите?
— Я не знаю, навіщо вам сеє знати і... і взагалі., хіба вам не все одно?
— Ну, а як не все одно?..
Кость нічого не відповів, але по тремтінню його дужої руки вона почувала, що розмова вражала його. Його мовчання ще більш розпаляло її, викликаючи бажання сміятись, жартувати, дратувати його.
"Господи, який хороший і який тюхтій!" — думала вона.— Скажіть, товаришу.— промовила панна Клава, ледве втримуючи сміх,— ви кохали коли-небудь?
— Я?.. Ні ще... якось не до того було.
— Ні ще?.. Ха-ха-ха! Бачу, що ви й не здатні покохати. Боїтесь нашого брата?
— Боюсь? Ні, чого ж... я не боюсь, а так...
— Де там не боїтесь! От хоч і зараз... Казав, що я й хороша, й гарна, а сам одвертається. Чи ви думаєте, що се подобається жінкам?.. Ха-ха-ха! І знов одвернувсь... ось гляньте...
Вона міцно гасла його руку своєю й горнулася до нього, а він не знав, що відповідати од ніяковості.
— В коханні, товаришу,— з робленою поважністю навчала панна Клава,— треба бути сміливим, завзятим, нахабним, як і у всьому...
— Нахабним? — вирвалось у нього.
— Еге. Чого ви дивуєтесь! Іменно — нахабним, а не соромливим тюхтієм. Женщини люблять тільки сміливих і нахабних, а з тюхтіїв, отаких, як ви, шановний товаришу, сміються.
Він знов одвернувся.
— Так, так... Не ймете віри? Ха-ха-ха! Ех ви, Костику! Ви, як і кохати захочете, то, безперечно, раніш перегорнете Маркса й Каутського, щоб не погрішити супроти пролетарської ідеології. Так?..
Розкотисто засміялася й стисла йому руку.
— Мені нема чого заглядати до Маркса,— ображено буркнув Кость.— Я й так знаю.
— Справді?.. Що ж ви знаєте? От... і не гадала. Ха-ха-ха! Ану, скажіть.
— Та що ж казати... ви й самі знаєте гаразд... і... і я, вибачте... не пізнаю вас сьогодня.
— Та ну?.. Ха-ха-ха! Хочу, Костику, настроїтись на драгунський лад. Ну-у-дно ж із вами, Костику, розумієте? — гарно й нудно...
— Нудно?! То чого ж ви...
— Ну, може, не так я сказала. Не нудно, а... правильно чи, як би його мовити, занадто... А тому — сіро, безбарвно. Еге... безбарвно... як гола формула... як печеня без підливи. Ха-ха-ха!.. Не сердитесь, Костику, я ж жартую... Бо таки й так... Скажіть, наприклад,— не западала вам ніколи в голову така думка, Костику... єретична думка... що боротьба, якого б вона не була високого гатунку, люба нам, захоплює нас не тому тільки, що нас обурюють, що нам болять кривди наших товаришів, народу, а ще й через те, що... ну, що се задовольняє нас особисто, що в ній ми бачимо зміст... красу життя? Приїлося, оприкріло — і барви злиняли. Се звуть зневір'ям. Помилка! Се не зневір'я, а тільки... ну, як вам сказати?., душа прагне переміни... еге, переміни... і се доводить, що психічні закони мають багато схожого з фізіологічними. Розумієте? Се — звичайно, натурально... і від сього не одкараскаєшся... Фу, аж уморилася, ха-ха-ха!.. А ви хоч би слово... У-у, хо яке!..
Взяла його за руку, нервово здригаючись.
— Ну, а як же, на вашу думку, повинно бути? — помовчавши, промовив Кость.
— На мою думку? — викликаюче відповіла панна Клава.— На мою думку... не треба ховати свої почуття в футляр. Жити треба — боротись, кохати, сміятись, плакати... все, все, все!., щоб життя було не кривобоке, як каліка. Весна кличе — йди назустріч їй, хочеться сміятись, плакати від повноти життя — не ховайся з своїм почуттям... А то... ха-ха-ха!.. Вам, напримір, Костику, чого зараз хочеться?.. Ех, ви,— вам, певне, ніколи нічого не хочеться. А я... я не можу... розумієте? — не можу байдужно слухати, як шарудить під ногами суха торішня трава, як дихає ніч... Хочеться впасти на землю... ну, як се вам висловити?., дочуватись і відчувати, що живеш... буяєш, як рослина по весні. Ось стійте...
— Але не раджу вам сідати,— промовив серйозно Кость, обережно, як маленьку, тримаючи її за руку.
Панна Клава скинула здивований погляд на його темну постать.
— Чому? — засміялась вона.
— Трава суха, але під нею вогко, і се може пошкодити вам.
— Пошкодити? Ха-ха-ха! Який же ви чудний, Костику.
— Ні, без жартів. На вогкій землі по весні дуже легко застудитись.
— Справді? То ви й на гігієні добре знаєтесь? Ха-ха-ха!.. Сміялась довго, чудно, ніби штучно, і раптом урвала. Дійшли мовчки, розійшлись, холодно попрощавшись. "Який дурень!" — шептала панна Клава, одмикаючи двері. Знов те саме почуття опанувало її й було ще нудніш, ще порожніш... Хотілось плакати.
* * *
— Ай-ай, M-lle Клаво, як пізно? — зустрів панну Клаву мосьє Тушар у передпокою.
— Прошу вибачення, мосьє Тушаре...
— Нічого, нічого... Прошу. Мосьє... офіцер... m-lle Клава, наша прекрасна лаборантка.
До панни Клави, брязкаючи острогами, метнувсь герой сьогодняшнього вечора.
— Корнет Подліпчастий,— зграбно вклонився він.
До неї вернувся її веселий настрій, коли вона почула се прізвище й оглянула його струнку, складену напрочуд, фігуру.
"Зовсім не схоже",— хотілося засміятись йому в вічі, але вона замість того манірно хитнула головою, поздоровкалась до інших гостей і сіла на канапі біля столу.
— Може, вам чаю, m-lle Клаво? — перегнувшись через стіл, запобігливо спитав мосьє Тушар.
— Ні, дякую... не хочеться.
— Ну, то я гратиму далі,— обернувся француз до дам, що сиділи з тоскним, ніби десь на прийомі, виглядом. Почувши, що до них звернувся пан директор, вони видавили на обличчях привітну ухмилку й захитали головами на знак згоди. Мужчини тоскно перезирнулись. Директор сів за піаніно і почав грати. Слухачі з ніг до голови були — слух і увага, бо чули не тільки талановиті імпровізації сентиментального француза, а ще виразніш — стук тарілок і брязкіт ножів та виделок у сусідній їдальні.
Панна Клава сиділа, одкинувшись у куток канапи, й оглядала гостей. Все се були здавна знайомі до нудоти фігури, про яких вона без помилки могла сказати, що кожна з них думає в даний момент, що відповість, коли звернутись з тим або іншим запитанням, як подивиться, як гляне, який зробить рух. Тому всю увагу свою панна Клава скупчила на корнетові. Він стояв, склавши руки на грудях і спершись на одвірок; здавалось, уважно слухав. Стрижене йоржиком чорне волосся одкривало гарний, хоч і невисокий, чистий лоб, перерізаний повздовжньою зморшкою уваги; чорні, блискучі очі натякали на деякі розумові можливості й неабиякий темперамент; але найхарактернішим було дуже розвинене підборіддя, злегка переділене посередині подовгастою ямкою; воно ніби упереджало всякого, хто дивився на голінного корнета, що юнак ховає в собі ще й інші можливості, від яких у певні моменти за ліпше було б стояти осторонь, про се свідчив і гарний з горбиною ніс та соковиті, червоні, жагучі губи, над якими вився невеличкий чорний вус. Зграбна драгунська форма щільно облягала його ставну, як молодий явір, фігуру, і панна Клава була задоволена своїми спостереженнями. Тільки...
"Подліпчастий,— посміхаючись, думала вона про себе.— Що за ідіотське прізвище! Підлипчастий, певне... Сказати, щоб се багато промовляло про породу, не можна. Синок якогось дукаря, видимо, або особистого дворянина..."
Гості страшенно нудились, а старенький помічник бухгалтера, пан Левандовський, навіть дрімав, глибоко вмостившись у кріслі; тому, коли зрештою мосьє Тушар скінчив гру бравурним фіналом, всі зітхнули з пільгою й з великою вдячністю заплескали в долоні, чим трохи не до сліз схвилювали музичного француза. Його в тую ж мить оточили дами, розсипаючи перед ним всякі приємнощі й підсолоджуючи їх чарівними усміхами. Мужчини скупчились осторонь і гомоніли стиха про те, що не завадило б, після чималої-таки музичної порції, випити по чарці та закусити, а потім попрацювати коло "пульки".
Панна Клава зауважила, що Подліпчастий так само радий був закінченню концерту мосьє Тушара. Стиснувши музиці руку на знак вдячності, він підійшов до неї.
— Вже вибачте,— промовив корнет, стріляючи очима,— а я до вас підсяду, бо хоч наш високоповажаний мосьє Тушар пречудовий музика, але мені почало вже ссати під серцем, слово честі!..
— Справді? — посміхнулась панна Клава.— Мосьє Тушар зробив, безперечно, значну помилку, що до піаніно не додав доброго турецького барабану, аби догодити панові корнетові.
Подліпчастий спалахнув, насилу втримавши себе, щоб не зашарітись.
— Хм... Одначе...