Не смійте!.. Прибутки!.. Від Ступай-Ступаненка за квартиру десять карбованців п'ятдесят копійок. І все? А за мезонін? За підвал?.. Виселити! Я не боюся їхньої революції. Одного лише боюся, щоб не розпаляли фундаменту, на якому стояла Росія, — єдності й неподільності її. А не розваляють Ступай-Ступаненки — Росія вистоїть і перестоїть яку завгодно революцію. Росія! Земля руськая! Русь! Де це так прекрасно грають? Анет, люба моя! Дістаньте з гардероба мою уніформу. Я піду до церкви, Анет! Пам'ятаєте Великодній ранок тисяча дев'ятсот тринадцятого року, Анет, берізку за вікном і зорю? Тоді Росія пахла, Анет, а нині!.. Смирно! Це я на свої мислі, Анет!.. Який хаос! Зменшіть витрати, Анет!.. Церемоніальним маршем! Мої мислі! Повзводно!
Тихо. Певно, пішов, бо чую другий голос. Син Пероцького — Ж о р ж и к:
— Анет, дорогая! Ну?
А н е т. Жорже! Папа приказав зменшити витрати.
Ж о р ж. Я оддам! Слово майбутнього офіцера, оддам!
А н е т. Жорже, зрозумійте, грошей нема.
Ж о р ж. Слово честі, оддам! Знайте: за місяць-два нас, старший клас кадетів, попрямують у прапорщики. Ух, піду я на війну! На більшовиків! Вдарю, вдарю чобітками, брязну, дзенькну острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував) молоденький офіцерик, у погончиках блискучих, чорні вусики...
А н е т. Мій хлопчику-мрійнику!
Ж о р ж. Хлопчику?.. (Навмисне брутально і все ж стаки наївно). Молоденький офіцерик, п'ять кондонів у кишені; ахм, — красуню!
А н е т. (певно, очі великі, аж зблідла). Жорже!
Ж о р ж. Еntre nous soit dit! Ви, Анет, як Богоматір, будете страждати, виряджаючи вашого хлопчика на війну. Розстебнете мені кітель, начепите дукатика золотого і заплачете, як колись покійна мамочка.
А н е т, очевидячки, зворушена й розстіба ридикюля.
За вікном буде вечір, як чернець смутний, і зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окУ л яри, скаже він: "Ну, Жорже, будь слуга цареві щирий..." — І не мовить більше слова.
А н е т, очевидно, виймає асигнацію.
До вокзалу рисаком. Ви зо мною. Папа ззаду. У салон-вагон ввійду я, аж там жінка незнайома, молода, прекрасна, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, груди, як у вас, Анет! Буде ніч, буде дорога, і розмови, і пригоди. (Ярливо цілує, як жінку).
А н е т. (очевидно, жах і задоволення). Жорже!.. Я папу покличу!
Ж о р ж (одсапавшись). Тяжко зітхне паровоз у ту сторону, де війна. Свисне: на війну — війну-ну!.. Імператор — Росія — ура! Я поїхав на війну!
8
Вихором пробігає повз мене. До Зіньки. Стукотить.
З і н ь к а. Хто?
Ж о р ж. Це я! Можна до тебе?
З і н ь к а (виглянувши). До "тебе"?
Ж о р ж. До вас.
З і н ь к а. Чого?
Ж о р ж. Я прийшов... Хіба ти... Хіба ви не знаєте?
З і н ь к а. Мами шукаєш чи, може, заблудив?
Ж о р ж. Я прийшов... Папа мене прислав! Гроші одібрати! Ті, що за квартиру нам. Папа сказав — виселить тебе, якщо не заплатиш сьогодні.
З і н ь к а (перемоглася). Ну що ж... Заходь, хазяїне.
9
Сливе навшпиньках підходжу до заповітних дверей. Стою. Перша хвиля світло-ярого аlltgro molto e con brio спадає. Вона грає далі — світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання. Раптом перестає:
— А-а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок!
Б а т ь к о (врочисто читає). "Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка лі-то-пис".
В о н а (з гумором). Ой!
Б а т ь к о. "Березня сьомого, року на Україні тисяча дев'ятсот сімнадцятого. Місяць тому вночі не спалось — думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч, — не видно й не чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної ради: народе український, народе селян, робітників, трудящого люду... місяць минув, а яка одміна! Благословляю революцію!"
В о н а. І я! (В тон). Благословляю!
Б а т ь к о. "Березня двадцять сьомого. Читав, як у неділю в Києві відбулось велике .українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!
В о н а. І я! Не тільки Шевченком, — тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком.
Б а т ь к о. "Тридцятого. Приснився пресвітлої пам'яті гетьман всієї України Іван Степанович Мазепа".
В о н а. І мені! Немов їхав автомобілем, так? А за ним запорожців сила та все на велосипедах.
Б а т ь к о. "Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!"
В о н а. Ой як їм не соромно!
Б а т ь к о. Р. S. Треба розтлумачити їм, в чім справа і що таке Україна. (Дописує). Обов'язково! (Читає). "Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську, бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України". Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заграй!
Вона грає. Знову здіймається вгору з бунтарних глибин до зоряних просторів хвиля світло-ярливого пафосу. За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі "Арго" до вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно.
Б а т ь к о. Соната?
М а р и н а . Патетична.
Б а т ь к о. Як автора на прізвище?
М а р и н а . Бетховен.
Б а т ь к о. Невже не українець?
М а р и н а . Німець.
Б а т ь к о. Значить, мати була українка.
М а р и н а . Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив.
Б а т ь к о. Хм... Чув десь нашу музику! Украв! Соната українська. Он росіяни — цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо — тоді за Інтернаціонал, Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!
М а р и н а. Тату, ти комік. (Цілує його).
Б а т ь к о. Іду!
Я всовую листа між одвірки й двері і мчу до себе нагору. Виглядаю.
10
С т у п а й – С т у п а н е н к о (одчинивши двері). О! Лист! Це тобі, Маринко.
М а р и н а. Без марки й штампа?
С т у п а й. Певно, той, що з неба пада українкам, — золотий. (Іде).
М а р и н а (сама). Не золотий, а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос). "...Ця музика, певно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного коханая..." (З теплим, гумором). Маєш! Іще один комік... Ну!.. (Читає). "Там, у голубих вікнах, дівчина, самітна..." Хм! (Усміхається, ліву брову справді трошки ломить). "Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч?.." (Очі мрійні, голубі. Пауза). Скажіть, monsenieur, вітри, шепніть, madame зорі, як відповісти цьому ще милому комікові — нашому відлюдникові?.. (Сідає. Нотний столик. Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками — пише). "Дівчина самітна. Так. І жде. Кого! Не знаю, але вже давно жде! У снах, у мріях, десь ніби в голубих вікнах, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих Вод, чи з Січі ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавішів). Можливо, вас, поете милий. Напевно, вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї". Ні!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душі. (Перебирає клавіші). "Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває..." Ні, хай буде од душі!..
11
М а р и н а грає. Мені здається, ще одна хвилина, ще один дотик руки — і хвиля світло-ярливого пафосу досягне неба, задзвенить об зорі, і тоді небо — зоряний рояль, місяць — срібний ріг заграють вічну над землею патетичну симфонію. Мені неможливо ясно в очах, я бачу далекі зоряні простори, я ніби чую музику зір, одного.не бачу — як до мене йде з листом М а р и н а . На сходах обганя її військовий. Офіцер. Оглядається. Збіга захоплений до неї:
— Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрастуйте! Впізнаєте вашого колишнього гімназіального chevalier d’amour А н д р е? Три роки не бачились! Більше! Пам'ятаєте, я написав вам секретку на танцвечорі, сам приніс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует? А ви тепер ще краща стали.
М а р и н а . Ви з фронту?
А н д р е. Допіру. Страшенно радий. Уявіть темряву, ями, окопи, все в глині, в багнюці, навіть небо — і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з глини, без женщини, себто без душі, одна лише темна хіть до неї, важка, як чорнеє живе срібло. І от контрасти: я їду поїздом, огні і українські зорі...
М а р и н а . Ви самі ж росіянин?
А н д р е. Але люблю, бо вони мої... Їду поїздом, огні і зорі, вокзал, і от я візником на гумових шинах. Чорт! А тут ще дзвони. І раптом ви, Магіпе, та ргетіеге іепаге88е. Я не можу більш... (Руки простяг), Ну, Христос воскрес!
М а р и н а (одступила). Воістину...
А н д р е. Ну що ж... Я поцілую вашу тінь! (Цілує). За цей момент, за зустріч цю я радий зараз повернуть назад, на фронт і битись там за вас без відпустки цілий вік. За вас!..
М а р и н а . І за українські зорі?
А н д р е. З цілим світом!
М а р и н а. Спасибі. Але ви перед цим загляньте до своїх, обмийте глину, відпочиньте... Це вам такий наказ.
А н д р е. Маrіnе!
М а р и н а . І завітайте завтра!
Корнет, цілуючи її очима, біжить додому. М а р и н а йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок назад.
Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д'Арк... (Вертається).
12
Чую втрете "Патетичну". І раптом супровід до allegro — стоголоса мідь Великодніх дзвонів. Дивлюся у віконце. Дзвіниці, як білі тополі.