"Е-ра!-ра!-ра!
Шахтьор босий, шахтьор голий…"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пітні лиця, сірий дим.
Звук гармошки, як віхоли,
В цім вертепі.
В душах кволих
Тоже дим.
В головах
Дим.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Е-ра!-ра!-ра!..
Тіда-ріда, — бариня
Судариня-бариня!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чом чорнява не танцюєш,
Ех-и, раз!
ех-и, два!
Мене, хлопця, не цілуєш?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Іх-ха!
Хе-ха!
І ггі!!! —
У нашого гармоніста
Та не зовсім совість чиста, —
Нашій Гандзі як (…),
Не очуняє й тепер.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та ніхто й не-епри-го-рне…
. . . . . . . . . тепер.
"Ну, завили, гей, "довольно".
Заработаєш на чай".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ха-ха-ха!!!
Нам ні бога, ні гріха.
* * *
Ніч задухою здавила
Пітні лиця, сірий дим…
Навіть дзбобаний Порфило,
Що за сорок повалило,
Хоче бути молодим.
Дим…
НАД МІСТОМ вечори —
Анонси і реклама,
Над містом шум шовків
І виблиски вітрин…
Там богочоловік;
То ж Будда, Далай-Лама
Й Христос —
швейцари днів
В нових богів, богинь.
ІІІ
КІМНАТА й ковдра,
Й півтори віконця,
Бо в піввікні стремить
Онуча замість скла…
За двісті літ з двора
Сюди не вдерлось сонце.
Лиш по кутках щемить —
Взялася цвіллю мла.
Манюнький образок
Під стелею важкою…
В суботній час в кутку
Лампадка блискотить:
Марія за порок
Важкою головою,
За долю за гірку
Схиляється на мить.
ТЯГАР безсонних снів
Зігнув благеньке ліжко
І висотав думки —
Розвішав на бильці.
Човнами час проплив…
Лиш там — злоті доріжки
На ввитім в васильки
Скорботному лиці.
То образ… мрія…
Вколо —
Стілець, ослін безногий;
На вішалці дрантя,
Завинуте у млу,
Та ось шукає долю,
Мов рзгубив дороги,
Гасає таракан
По сірому столу.
У ДОВГІ вечори,
Похилена над шитвом,
При кволім каганці
Працює все Марія,
Вдень фабрикою спита, —
Допалює свій цвіт
В осінні вечори.
І степові пісні
Розсотує, як нитку, —
На тінь кладе канву
З волошок і жоржин:
Про думи навісні…
Про місяця намітку…
Про гуси на ставу
Та про незнаний крин.
В ОЧАХ — утома днів,
В губах — нерушна юність,
А брови й дві коси —
Як шовкова цвітінь…
…Вже й пізній час насів
На вії…
Мабуть, всю ніч
Скиває каганець
На неспокійну тінь.
А потім: знову день,
Знов фабрика і будні,
Як патока, нудні
І схожі, як один.
У шумі веретен
Зрадливі і облудні
Там люди і пісні
І млявий тік годин.
МИНАЮТЬ місяці.
Сніги зміняють води.
Хвилину тягне мить,
Години тягнуть дні.
І серце так болить,
І ниє тоскно врода,
Як муха засурмить
В розбитому вікні…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нащо ж вона сурмить
В розбитому вікні?
ЧАСТИНА ДРУГА
IV
В ВЕСІННІЙ славний час
Зустрілись на панелі;
Він щось її, якусь
Адресу запитав.
Такий простий-простий,
У латаній шинелі…
На грудях срібний биск
Царевого хреста.
Та блиск очей ясніш
І лагідна усмішка,
Рожевуватий шрам
На смілому лиці;
Як давнішні пісні,
Застирана манишка,
А на руці…
То ж там
Мозолі на руці.
БЛАКИТНІ вечори
Над парками звисають.
І тулиться зоря
Так близько до зорі,
І дивляться згори.
Як місто зацвітає,
Як млосно майорять
Весінні лихтарі.
Завулками пішли
Такі маленькі ночі.
В Марії втома десь
У відпустку пішла.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де кручі та шпилі,
Там молодість регоче, —
Роняють верби честь
З зеленого крила.
"ПЛАКУЧІ", — кажуть.
То ж
Сльозами сходить радість,
Що зорі у танку,
Що квіти,
Що весна,
Що радісна, як цвіт
В омріяному саді,
Марія у вінку,
Марія не одна.
Блакитні вечори
Над парками звисають,
І тулиться зоря
Так близько до зорі,
І дивляться згори,
Як юність зацвітає,
Як млосно майорять
Весінні лихтарі.
І СКОРО без вінця
Побралися з Андрієм,
Бо вірили в любов
І вірили у честь…
І з юного лиця
В щасливої Марії
Печалі гніт зійшов
І втома із очей.
Нехай не має він
Ні батька, ні родини,
Нехай не має він
Ні коней, ні волів,
Ну й що ж…
Ба, він один
Для неї важить нині
Найбільше від усіх
Разом багатирів.
ОСЕЛЯ ожила,
Осяяна без сонця,
Любов’ю налилась,
Як груди молоком.
І часто-часто мла
У заткнуте віконце
Дивилась:
чи то ж "та" —
Із фабрики трико?
Приходить ново час
(В колись нудній кімнаті) —
Не вбачиш, як летить, —
Хоч в злиднях, та в огні.
Оплакані не раз,
Тепер життям налляті,
Ті ночі, наче мить
На радіснім коні.
А ФАБРИКА щодень —
Гудками владно кличе,
Щоб щастя розмінять
На прості копійки, —
Де табельщик рудий
На день підходить тричі
Й снує навколо сіть,
Безсоромний такий.
Лише почне сіріть, —
Зудить, зудить гудками
І захлинається
Тупа і жадна твар.
І не втечеш воріт
З нікчемними словами…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Міняє пари цифр
Без жалю календар.
V
ЛИШЕ ПОЧНЕ сіріть
Й до пізньої години
Її трима варстат,
Його державний млин.
І пусткою смердить
Покинута хатина,
Лиш тче павук в кутках
Сітину павутин.
МИНАЮТЬ дні, як сон…
Упали на коліна
До трудної руки
Жалі серед зими.
Став гаснути вогонь.
І ось…
Діждались сина
І радости скалки
Змішалися з слізьми.
І МАТІР’Ю тепер
Зробилася Марія.
Не спала довгі ночі,
Де синова постіль…
То ж личко — як у батька…
То ж брови — як у неньки…
За василькові очі
Дала ім’я — Василь.
Ну, скільки щастя й сліз
І скільки ласки тої,
Коли у груди так
Упнеться немовля!
Й коли Андрія пізно
Із зміни жде нічної,
Марія, ніби з ним,
Із сином розмовля.
ДУМКИ в обох одні:
"Усе життя для сина…"
Є праця, є сім’я —
І легше наче жить.
Знов степові пісні
Та колискові линуть,
Ціловане ім’я
Укохано бринить.
І РАПТОМ — жарт:
Андрія
Машиною прибило!
Привезли —
І одчай
Забивсь, як на ножі.
Кінець…
Лише жевріє
Й киває на могилу
Під образком свіча
Та злякано дрижить.
І точиться життя,
І бореться зі смертю.
Та що не день — то гірш, —
І кожен мент,
як вік.
Ні смерть, ні вороття
Не йдуть…
Та час упертий,
І не вблагає плач,
І не злякає крик…
Час тягне до могили…
Андрій ледве живий —
Розбитий і німий.
VІ
НАД ФАБРИКОЮ ночі
Схиляються задушні,
І тисячі вогнів
В млу воском копотять…
Відчаєм сходять очі.
Варстат стоїть нерушно.
А руки, як прокляті,
Хоч знають — буде гнів.
Ось табельщик рудий
Прийшов і став позаду:
"Маріє!
Як кінчиш,
Зайди.
Велів старший…"
Як ось:
гудок хрипкий…
Марія, д’дому рада,
В конторку до старших
Пустилася мерщій.
БЕЗ ПАМ’ЯТИ Андрій
Із сином у кімнаті…
Син в грязних пелюшках
Заходиться плачем,
А в батька хтось блідий
Осівсь в бровах крилатих,
Й сльозинка чеерз шрам
Задумано тече.
СТАРШИЙ — то лише "понт", —
Там табельщик осівся
І двері, як капкан,
Захлопнулись на ключ…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В велику шибку рот
Розкрив слинявий місяць:
Когось хтось спутав там,
Рве шмаття обіруч.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
"О, ДЕ ЗАКОН і месть?
І де знайду управу?
Нащо родилась я?
Отак й мене родив?!."
Іде Марія десь,
Спіткається в канавах:
"О, де той правий шлях?
Куди піду? куди?"
І приблудився пес
Голодний і обдертий;
Десь падали разом
Під тумбою у тьмі…
О час нових чудес!
О пам’ятники… жертви!..
Чому Ви, сфінкси днів,
Великі
і німі?!
ТУМАНИ…
Захід зблід…
Ось силует свободи.
Хрести церков стирчать —
Пристанище калік…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вернулася чуть світ.
А дома —
склеп холодний, —
Погашена свіча…
І мертвий чоловік.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
VІІ
ЗИМА, зима… сніги…
Із фабрики прогнали.
Марія, як мара,
Печальна і блідна;
А тут ще, як з нудьги,
Шарманщики заграли
Там, з сірого двора…
Як на весь світ одна.
Ходила скілки днів, —
Хоч би якась робота.
Попродала дрантя,
Стільці і шкарбани, —
Лишилися одні
Рогожі.
За півзлота
(З їх ласки) торговцям
По’дносила штани…
ВЕРТАЛАСЬ повз "кабак";
Хтось оглядав:
"Ну й ніжки!
Ех, ніжки!.." — і з смаком
Прицокне язиком,
І вивихнеться так,
Немов… немов у ліжку.
Спішила і сльозу
Втирала кулаком.
З гармошкою людей
Проходила орава;
Хтось вуса підкрутив
І:
"Кхі! Іггі чорнява!
Чи не вийде з твоєї… (гм)
Халлява?!" —
Аж очі день, аж день
Долонею закрив.
А ЗА ВІКНОМ ізнов
Шарманщики заграли.
У місті — каранавал…
Вітрини… кабаре…
Бульварами, мов кров,
Електрика, коралі,
Єдиний тнуть хораль
Людині:
"Хай не вмре!" —
Зависнути хіба?
Зависнути… о Боже!?
А син же, син!.. Коли б
Не цей нещасний син?..
Знов тиждень, місяць, два
Ішла найматись —
може…
Але ніхто й за хліб,
Але й на день один.
А В ВУЛИЦЯХ, коли
Йшла пізньою порою,
Причепиться один,
Причепиться другий
І кличе йти за ним,
Зове кудись з собою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За декілька годин —
Хліб власний і легкий.
СХИЛИЛАСЬ на постіль —
Відчаєм сходять очі:
"Ну й як?" —
А син кричить
І зсохлі груди ссе.
"Ну й що ж… прийшла звідтіль —
Туди й вернути хочуть?..
І вернуть…
І піду!.." —
І змучене лице
На личко сина клонить,
Простити просить матір;
На образок німий
Вмивається слізьми:
"Мовчиш, моя мадонно?
Тоді будеш карати!?.
Учися ж, сину мій,
Нещасний
мій…"
А ЯК ВСТАЛА ніч — древня повія —
І розплутала коси на сніг,
Вийшла в темінь марою Марія
І побрів хтось…
за нею…
за ріг.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
VІІІ
ЯК ОСЯДЕ імла на квартали
І почнеться парад ліхтарів,
Йдуть розносити честь під портали
І по чорних клозетах дворів.
Скілько їх!.. І прохриплі, і п’яні,
Різні віком, і різні в ціні,
Різних націй:
і перші, й останні.
"Ах, пардон!"
"Ну валіть!"
"Нє слюні!"
ДОЩ ПОСІЯВ осінні тумани, —
Ніде стати і ніде піти…
Причепились два смазчики п’яні, —
Знов рішила додому вести.
Ліжко грязне: у плямах, у слині…
Гість прищавий, роздігсь, покурив,
Навалився кнурем…
аж дитину
Пхнув ногою і матом покрив.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Три злотих кинув, харкнув і плюнув,
Підтягнувши брудні очкурі.
Взявсь другий…
ще й подушку підсунув.
А вгорі…
то мадонна вгорі!
ПУСТО в хаті. Лише обмиває
Мати ноги, побиті об брук…
Син заплаканий груди тримає
Перелапані сотнями рук.
"…Сину мій!.. Спи, нещасна дитино…
Спи ж, прокляте!!." —
Накрилась платком,
Підвела бліді губи карміном,
А печаль чорних брів — сірником.
Знов під тумби. А ніч, як зараза,
І п’янюча, як чорне вино, —
В душу втислась, у серце пролазить, —
Все життя отруїла давно.
ДЕСЬ НА РОЗІ подругу зустріла:
У пивнушці впивались вином…
"Ну і що ж?.. і кому яке діло?
Хто скотився,тому все їдно".
Страмне торжище звичкою стало, —
Породивсь хоробливий вогонь.
.