На новий шлях

На новий шлях

І

29-річний (1917—1946) історичний етап, пройдений українським народом основної частини українських земель (УССР), пройшов не тільки під знаком тяжких жертв і втрат, а й під знаком велетенських змагань того цілого українського народу на всіх ділянках, в тім числі І на ділянці політичної боротьби — боротьби за свою державну суверенність і незалежність, вислідом якої (боротьби) є і всі ті понесені колосальні жертви.

Цей цілий історичний етап пройшов під знаком політичного виросту українського народу та під знаком наростання потужних, високовишколених політично-революційних сил з його надр, що тяжіли до організаційного оформлення, весь час розбивані і тероризовані ворогом.

Ті сили наростали не тільки як антагоністичні супроти здемаскованого "союзника" — імперіалістичної Москви, а, насамперед, як антагоністичні супроти соціально-політичного, антиреволюційного укладу, який не розв’язав всієї проблематики, поставленої на порядок денний історії людства соціально-політичною та національною революцією 1917—1920-х років. І не тільки не розв’язав, а й зрадив їх, потоптавши кличі й гасла тої революції. Сили ці прагли таки ідеального розв’язання цілої тієї проблематики як по лінії національній, так і по лінії соціально-політичній насамперед. Саме тому, що наростали ті сили з верств українського селянства, робітництва та трудової робітничо-селянської інтелігенції, конденсуючи в собі волю і прагнення тих верств, тобто волю і прагнення цілого народу, бо поза ними ніяких інших соціальних груп український народ на цім відтинку своєї історії не мав і не має.

До речі, мало обізнані з тією дійсністю представники наших "кресів" часто роблять великий блуд. Звикши все, крім себе, скидати з рахунку, звикши Україну розглядати з масштабів свого запічка, а українську історичну боротьбу і революцію з масштабів і позему своєї політичної групи, поза якою вони нічого не бачать і не розуміють, на таке твердження, як наведене вище, відповідають іронічно: "Та де ж вони, ті сили!? Та ж не було жодної політичної організації, а значить, і ніякої сили! Не тільки такої, як от ми, а ніякої"!

Чи треба підкреслювати наївність і печальну глупість таких тверджень? Якби справді було так, то над українською справою треба б поставити хрест. Цебто над цілим сорокап’ятимільйонним народом, бо, скажімо, десь з самої Личаківської вулиці і кадрами тої вулиці української революції не зробиш і української історичної справи не розв’яжеш. Але так не є.

Говорячи про революційні політичні сили України, ми говоримо про речі реальні. Про реальність їх можна судити з масштабів і динаміки більшовицького терору супроти них протягом десятиліть. І все ж неспроможний він їх остаточно розгромити і винищити, а тим більше, неспроможний припинити чи унеможливити їхньої виникнення з причин ідейно-політичної їх революційності та незнищенності.

Це ті самі сили, які більшовизм устами Сталіна охрестив одним компрометуючим їхньої у тій дійсності загальником: "мєстний украінскій націоналізм", вбачаючи в ньому "наібольшую опасность".

До речі, охрещуючи усі ті сили "націоналізмом" і вбачаючи в них "наібольшую опасность", ворог називав їх так не тому, що хотів точно їх охарактеризувати як "націоналістичні" сили в розумінні декого (це, щоб не робили наші "націоналісти" шкідливих ілюзій для себе); ні, називав він їх так для того, щоб якнайдужче скомпрометувати, зумисне звужуючи їхню ідейно-політичну суть, замазуючи більш страшне для себе їхнє політичне обличчя; це сили, які далеко небезпечніші ідейно-політично, аніж націоналізм, скажімо, донцовського типу, бо такий націоналізм в силу низки причин не міг мати впливу на українські робітничо-селянські маси, а тим більше на маси інших народів, в тім числі і на російський народ, і не міг змикатися з іншими революційними протибільшовицькими силами в СССР, як змикалися сили, про які ми говоримо, — змикалися ідейно, подекуди й організаційно.

Націоналізм такого типу мобілізуючої сили в тих умовах не мав і не міг мати, бо відстав від дійсності приблизно на півстоліття і був безпорадний в політичному відношенні та наївний, не являючи тому реальної загрози.

А от ті сили, що виросли з конкретної дійсності, проходячи школу в тій дійсності, як прогресивне явище, як антагоніст і могильник існуючої системи, тою ж системою зумовлений, породжений і вишколений, — ці сили були страшні. Небезпека їх, сила їх була прямо пропорційна силі терору і провокацій, застосованих в боротьбі з ними.

Наростання революційних українських національних (не плутати з "націоналістичними" в тому розумінні слова, як його звикли тут трактувати) сил ішло не по лінії реставрації й гальванізації бувших політичних партій, що не витримали іспиту, не по лінії руху назад, а по лінії руху вперед. По новій лінії, бо історія і життя не йде назад, а йде вперед.

Скажемо грубо, для прикладу: в національному питанні ішлося вже не про боротьбу за державу, а про перетворення існуючої держави в більш досконалу форму, про відчахнення її від РСФСР і цілковите унезалежнення її (скажімо, гасло шумськізму-хвильовізму: "Геть від задрипанки — Москви!" мало на увазі відрив від Москви України-УССР як цілого окремого державного організму).

В соціальному плані йшлося не про поворот назад до капіталізму, а про курс вперед, до справжньої і повної реалізації отих, в революції заявлених і виборених народом, прав на землю, на засоби виробництва, заводи тощо, тобто до найпрогресивнішої форми розв’язання соціальної проблематики.

В політичному плані йшлося про нову реалізацію принципів народовладдя, демократії і політичної свободи, за яку народ — робітництво і селянство України — боровся в революцію і сплатив за це велику ціну своєю кров’ю.

Ось схематично ті загальні риси, властиві для українського політичного руху і мислення в цілому, для всіх сил. Тут вони сходились всі, попри різність в деталях.

Процес назрівання цих сил, хоч і в меншій мірі, йшов одночасно і на інших українських землях, помимо локального націоналістичного руху, становлячи тут окреме, відмінне ідейно-політичне розгалуження, так само не оформлене як слід організаційно, але міцніше і більш дозріле політично, виходячи корінням часто з того ж націоналістичного руху і переростаючи його та змикаючись по ідейній лінії з революційними силами підрадянської України (Мітрінга. Українська народно-Демократична партія, Українська народно-революційна армія). Ці елементи, ідучи шляхом шукань правильної лінії, поступово дозріли до розуміння епохи і завжди революційного українського руху в цілому в цій епосі.

Отже, процес назрівання ішов по лінії руху вперед. Першою передумовою того визнавалося всіма відчахнення України-УССР від Москви, на чому сходилися всі — і українські безпартійні "шкідники" та "вороги народу", і українські комуністи — Хвильові, Шумські, Скрипники, Волобуеви і т. д., ім’я же їм — легіон.

Не важно, чи були ті сили організовані в політичні партії та ордени, чи ні, не про те ходить. Ходить про те, що вони були і діяли, навіть не бувши організовані в партії з причин виключних, об’єктивних. Ці причини об’єктивні становили ту особливу прикмету, яка тяжіла над українським життям у формі безперервного і страшного терору. Одначе навіть при таких умовах потенціальні революційні сили шукали виходу в дії. Це свідчить про рівень наснаги тих сил.

Кількісно — ті всі політичні кадри становили і становлять і тепер велетенський політичний актив, вишколений в першокласній політичній школі, актив, який навіть не мавши змоги прибрати організаційних форм зовнішніх, все ж є організований внутрішньо своєю революційною та протибільшовицькою (протимосковською, протиімперіалістичною) суттю, що проходила навіть через основні кадри КП(б)У (а особливо тепер), актив, здібний в любий момент і в дуже короткий час набрати залізних організаційних форм. Це найліпше розуміли весь час більшовики, вживаючи всіх профілактичних заходів убезпечення від цього.

Цей політичний актив, ці політичні революційні кадри, багато— і багатотисячні, як політична (хоч і розпорошена ніби, але вона мусить бути і буде з’єднана) еліта багатомільйонної України, і є та вирішальна сила, якій належатиме перше і вирішальне слово в ближчому часі іменем мільйонів, які вони репрезентують.

Спроби організації тих сил відбувалися перманентно при всіх тих умовах в процесі боротьби і в процесі їх наростання. Такі спроби були досить конкретні, починаючи від організованої і широко розгалуженої опозиції в КП(б)У, що охоплювала собою ЦК, низку провідних наркоматів і цілий державний апарат, аж до УВО (Українська Військова Округа) включно, через СВУ, СУМ, Партизанський союз тощо і аж до низки невідомих, задушених в льохах НКВД більших і менших груп, зародків політичних партій. Не кажучи вже про ряд "неполітичних", офіційно допущених організацій під різними марками, як-то: Вапліте, "Ланка", Пролітфронт, що хоч і не були політичними організаціями назовні, але були ними зсередини.

Але останні і їм подібні форми — то були паліативи. Та й вони терпіли розгром. Ще більше були громлені всякі спроби політичної організації.

В умовах виключного терору не могла зміцніти і розростись жодна політична організація. Тим більше не могла зміцніти і вирости політична партія. При всій потребі в ній і при всіх намаганнях її створити.

Більшовизм знає, що значить революційна партія для України, створена з тих політичних, революційних кадрів, що зросли й вигартувалися в тій дійсності, що пройшли ідеальний вишкіл в його школі і що репрезентували б собою революційний український народ, як його авангард. (Не здають з цього справи тільки деякі наші "політики", але то не має ніякої ваги, як не матиме жодного впливу на хід подій). Через це, здаючи собі з цього справу, більшовизм не жалів засобів і не спинявся ні перед чим в веденні "профілактики".

Одначе, незважаючи ні на що, він не зняв і не зніме цього питання з порядку денного, з історичного порядку денного.

Як не зняв і не зніме з історичного порядку денного прихід до слова цілого українського народу і його революційних політичних резервів, що прийдуть, нарешті, до належного організаційного оформлення, до політичного вивершення — до своєї керуючої політичної партії.