— Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.
— Через дві години по-нашому, — прошепотів Михайло. — Я залишусь, капітане.
Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:
— Дій згідно програми, Друг. До побачення.
— До побачення, капітане, — піднявши руку, відповів робот.
Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзо-ряного Пульта — непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку вражень, асоціацій, образів, слів. Хто б міг передати, уявити цей неповторний процес? Ніхто.
Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, — непідвладне, таємниче, чудесне. Воно — найглибша таємниця буття.
"Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші спо-руди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я — твоє породження — тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми — блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в га-лактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?
Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш міль-ярди пігмеїв, невидимих уже з висоти у десять кілометрів, чи вони — мікроби матерії, які охоплюють всевлад-ним духом не лише тебе, а й безмежні простори міріадів світів — інші сонця, галактики, метагалактики? І не лише їх — безконечні повторення відомих систем, але й нові, ще не видимі почуттями сфери".
Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено за-глиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато — і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже — ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.
З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони за-питливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: "Як ви почули мою думку?"
А, це вона — дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось — з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хви-лює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Во-но було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги, а мікроскопічне, але живе зернятко завжди проросте під гарячим подихом серця.
Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. По-просив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.
На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, ра-дість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.
— А… то ви?
— Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.
— У сні?
— Ні… Я думав про вас.
Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.
— Марія…
— Я чую…
— Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.
Очі Марії спалахнули ясними промінцями.
— І мені можна буде побачити це?
— Можна, Маріє… Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.
— Я прийду… Я обов’язково прийду.
— Тоді завтра… Чуєте, Маріє? Я жду вас завтра.
Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видін-ня, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність.
Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м’яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними перели-вами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку вели-ку навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім незнайомий стан її, невідомий на Землі? Як це дивно, тривожно і прекрасно. Чудово, що світ не просте повторення того, що лю-ди знали раніше… Сонце не конгломерат відомих на Землі елементів, не купа перемішаних між собою газів, а неймовірно складний утвір вищих щаблів матерії електромагнітного походження. Учитель каже, що незабаром відкриється тайна ритмічних пульсацій Сонця і зірок, тайна утворення планет і ще багато, багато того, про що ми навіть мріяти не можемо.
Ні, не заснути. Та й спати не хочеться. Втоми нема. Таке враження дівчина колись відчувала високо в го-рах Алтаю, але тепер воно набагато значніше. В чому справа? Чому це так? Може, організм сприймає в космосі могутній плин енергій, які пронизують Всесвіт? Напевне, так! У просторі мчать не лише частки небезпечної радіації, а й животворні, активізуючі, творчі…
Марія встала з повітряного гамака, наблизилась до широкого оптичного отвору своєї кімнатки. Мимо по-вільно пливли зірки, промайнула білосніжна куля Венерн, потім бризнув сліпучим промінням диск Сонця. Дів-чина ввімкнула систему фільтрів. Темна штора закрила отвір. У кімнаті попливли примарні тіні. Вона підійшла до апарата зв’язку, повагавшись, знайшла номер Міжзоряного Пульта.
Коли на маленькому екрані з’явилося обличчя Заграви, Марія не змогла вимовити й слова. Він вдячно схилив голову і сказав:
— Я жду, Маріє. Вас проведуть від шлюзу.
Все інше було як сон.
До цього Марія потрапила у приміщення Сонячного Острова прямо з люка ракети, яка зайшла в прийом-ну станцію супутника. Отже, вона не відчувала навколо себе порожнечі. Враження було таке, як і в звичайному літаку. А тепер…
Вона вийшла з шлюзу й опинилася на невеличкому п’ятачку над прірвою. Позаду неї був блискучий гриб Сонячного Острова, вгорі сяяло Сонце, а навколо — по боках, внизу — скрізь націлювались на неї зоряні віст-ря, ніби готувалися проткнути її при падінні. Марія здригнулася від такої думки, настільки сильно уява намалювала їй химерну картину, хоч падіння тут було неможливе.
— Ви вже були в Космосі? — прозвучало запитання в навушниках.
Марія озирнулася. Її запитував черговий шлюзу. Дівчина заперечливо похитала головою. Ні, вона не бу-ла. Це вперше. Так, їй страшно і незвичайно.
Черговий — молодий рудобровий юнак — дружньо поплескав її по плечі, показав рукою вперед.
— Бачите — сфера? То і є Міжзоряний Пульт. Він не обертається разом з Сонячним Островом. Чому? Щоб орієнтуватись весь час на Тау Кита. Зараз я вас виведу до рухомого майданчика. Від нього протягнутий зв’язок між нами і Пультом. Ходімо…
Вони піднялися по вузьких металевих східцях трохи вище, перейшли з доріжки на невеличкий майдан-чик, який пропливав мимо. Це й був той пристрій, який не обертався разом з Сонячним Островом, а зберігав непорушність Пульта. Від майданчика до сфери простягалися тонкі дроти. Вони поблискували в промінні Сон-ця. Черговий спеціальною защіпкою причепив Марію за скафандр до одного з дротів, дав команду на керівний пульт по радіо. Дівчина з острахом відчула, як ноги її відірвалися від майданчика і вона повисла, вірніше, по-пливла над порожнечею.
— Все буде гаразд! Звикайте! — почувся підбадьорливий голос.
Дротів, на яких пересувалася Марія, не було видно, і їй здавалося, що вона опинилася сама-самісінька серед зоряного Безмежжя. Сонячний Острів швидко віддалявся, і почуття всупереч розуму владно говорило, що вона залишилась наодинці з Космосом. Блискавкою мозок пронизала думка: "Яке це нещастя — самотність".
— Ви не самотні, Маріє, — почулося в навушниках. — Я жду вас.
"Хто це? Голос Заграви. Він знову почув мою думку. Він завжди поряд — як голос совісті, серця, ду-ші…"
Ось хутко наближається сфера Міжзоряного Пульта, видно вже отвір шлюзу, а в ньому високу постать космонавта. Крізь прозорий шолом видно мужні сірі очі, а сильні руки впевнено простягаються назустріч дів-чині. І вона не дивується, що все так просто, так омріяно, так неповторно. Вій допомагає їй вибратися зі шлюзу, одчіплює від дротів зв’язку, заглядає в зблідле обличчя. Вони на перехресті космічних доріг, на перехресті сер-дець…
МЕХАНІЧНИЙ ДРУГ ЗАМОВКАЄ
— А де зараз ракета?
— Вже ввійшла в систему Тау Кита. Незабаром зустріч з планетою.
— Там є планети?
— Звичайно, є. Вони є майже біля кожної зірки. Точніше, біля кожної старої зірки. Біля Тау Кита їх п’ять. Ми вибрали другу. Вона на відстані двохсот мільйонів кілометрів від свого сонця. Це приблизно відпові-дає умовам Землі.
— І раптом… там є люди…
— Ми сподіваємось на це.
— Ви дозволите мені поглянути на цю планету?
— Обов’язково.
— Зараз? Негайно?
Іван Заграва ласкаво всміхнувся.
— Через кілька годин. У нас є в запасі три години. А тим часом сідайте ось тут. Поговоримо…
Марія влаштовується на прозорому сидінні, яке підтримується в повітрі ледве помітною пружиною.
Внизу, вгорі, по боках — лапаті листки винограду, поміж них переливаються у променях Сонця великі фона. Поза листям товсті шиби оранжереї, крізь них видно нерухомі яскраві зірки.
Дівчина вже звикла до фантастичних картин у Космосі, але таке дивовижне сплетіння предметів, рослин, зірок і відчуттів породжує в її душі той настрій, що завжди передує натхненню. Свідомість розширюється, ніби хтось невидимий знімає покрови з очей, вух, мозку, з усіх клітин обмеженого земними обріями тіла. Загострю-ється кожна думка, вібрує в ритм з кожним словом мозок, серце, все єство.
Вони дивляться в очі одне одному. Скільки йому років? Сорок, сто чи тисячу? Чи, може, мільйон? Вона не дивиться на колір його очей, на риси обличчя.