Коли ти змінишся супроти мене по давньому, то й добре, а коли ні, то хай чорт всьо візьме, мені вже всьо одно.
Зося слухала уважно Андрія і хотіла йому вірити. Та дивлячись на його гарну мущинську стать, на його гарне лице вона не могла повірити в це, що чула. Заздрість перемогла. Він певно бреше, та її обманює. Вона не могла повірити, щоб такий здоровий хлоп міг вдоволитися нею, старою поганою бабою, схожою на стару жидівку або циганку. Вона лише тоді вірилаби і заспокоїлась, колиб і він згорбився, посивів, а його лице поморщилось та споганіло. Ось він хоче приспати її чуйність, і вона справді мусить прикидатись, що його* не слідить, бо інакше його обережности не приспить і вона ніколи його на горячім не зловить. Тому-то вона тепер проговорила:
— Я тобі вірю, і вже більше таке між нами не повториться.
Вона була певна, що це запевнення допоможе їй діпняти цього, що ось відкриє цю паплюгу, що хоче їй забрати чоловіка.
Вони поцілувались на перепросини. Та Андрій почув, що цей поцілуй не похожий на попередні, щирі, палкі. Він цілував її начеб кусок дерева. Вона відчула це теж. Та годі. Літа молоді з їх розкошами, палкістю проминули безповоротно, пропали на віки...
VIII.
Зося любила Андрія пристрасно, та любила лише його тіло. У йому бачила всьо найкраще, а що вона не дорівнювала йому ні віком, ні красою, тому боялася, що якась краща від неї прихилить його серце до себе, прямо вкраде його. Тому запанувала над її цілим єством божевільна заздрість. Вона мимо запевняння, яке цього вечера дала Андрієви, кілько разів подивилася на його, то все уявляла собі, що він лише що вирвався з обіймів молодої та гарної молодиці або дівчини. її лютило, щ8 не може цеї негідниці відкрити і страшно покарати за свою кривду. Через це вона не вірила чоловікови, хоч він так запевнював її і божився на свою неповинність.
По цім вечері якийсь час був спокій в хаті. Кожне робило свою роботу, а Зося кромі цего пильнувала і слідила чоловіка. Про що він і не знав. Та вона лише з великою напругою здержувалась, щоб не виявляти своєї люті, а в собі полишилася такою, як і перед цим. Андрій це бачив. Тому і тепер не говорили про ніщо инше, як про буденні хазяйські діла. Андрієви таке життя було дуже важке, та він задля добра дітей поклав хрестик на краще життя. Так мусить бути аж до смерти одного з них. А може перед цим ще і він постарієся, хтож це може вгадати?
А знова Зося ломила собі голову над цим, де саме окривається та злодійка, що вкрала її щастя і любов мужа, до котрої вона мала законне право?
Чи вона живе тут в Зарічу, чи може де осторонь, чи це лише одна така, чи є їх більше, та може і не знає одна про другу? Колиб знали себе, то певно по-сварилибся між собою, і тоді певно викрилобися. Але вона мусить цю шельму знайти.
І вона далі слідила. Бувало таке, що не сподівано виходила за чоловіком в поле, закралась до його поза копиці, корчі бознику і тернини і підглядала. В ночі виходила з хати і підслухувала під оборогом, де чоловік спав.
Андрій занятий працею не догадувався цього. А було коло чого працювати, бо Андрій за цих десять літ докупив більш як десять моргів поля і значно помножив живий інвентар.
Поза цим, що Зося слідила за чоловіком не говорила нікому нічого. Та згодом стала лютитися страшно з цього, що нічого не може відкрити і вона знова стала виливати свою злість цим, що чіпалася чоловіка, як і перше за його любовниці. І знова стала сваритися з молодими шляхтянками, котрих підозрівала, що знаються з чоловіком. Довела до цього, що обиджені стали позивати її до суду за обиду чести, і вона "покривджена" мусіла в суді перепрошувати, платити кошта, бо нічого не могла доказати. Андрій страшно цим злився, бо йому при-ходилося знова перепрошувати чоловіків обидже-них жінок. Він мусів ЇЇ виправдувати цим, що Зося від якогось часу "не сповна розуму" стала. Він був цього певний,* що Зосі щось в голові поковбаси-лось і хиба смерть її з цього вилічить.
Андрій загадав ще одного спробувати. Поїхав до Тачинських у котрих вже давно не був і розповів їм про свої гаразди. Тачинські до тепер нічого не знали, та хоч зачували від людей, що Зося проце-сувалася з шляхтянками, та не догадувались причини. Вони знали одно, що Зосі є добре. Андрій господарив славно на цілу околицю, не пив, не грав у карти, а господарство їх що раз більшає. Чогож більше потреба хліборобови до щастя? Тепер, коли Андрій розповів їм, що Зося з ним вирабляє, що він так довше не видержить і йому прийдеться вду-ріти, вони налякались. Вирішили поїхати обоє до Заріча і Зосю уговорити.
Обоє стали їй толкувати безглуздність такого підозріння, бо вона жадного доказу не могла знайти. Та вона, хоч доказу не було стояла упірно при цім, що воно так дійсно є, бо її душа вже не від нині відчуває, що Андрій заходить собі з другими, та він такий хитрий, що вона його на цім піймати не може і вона певно цього докаже. Тачинські не пізнавали Зосі. Що їй сталося?
Вони розмовляли з нею, як Андрія не було в хаті.
— Це примхи тай годі, моя доню: а моя рада така, щоб ти усьому дала спокій, не дуріла, бо як перетягнеш струну терпеливости, то вона вірве-ся. Ми тобі забезпечили таке щастя, що вся околиця завидує. Знайшовся для тебе чоловік, якого із свічкою шукати, сліди його цілуватиб, а ти мучиш його дурними підозріннями. Уважай, що як йому не стане терпцю, то плюне на всьо і покине тебе з дітьми, або розведеться з тобою. А я тобі наперед говорю, що тебе в такім разі не прийму в хату, бо у мене є инші діти, а тебе вивінував краще всіх. Ти памятай, що кождий так зробивби, бо пес не втікає від хліба, лише від кія.— Так говорив Тачйнський.
Зося на ці батьківські упімнення нічого не відповіла. По цій пословиці, яку тато лише що сказав, вона підозрівала, що Андрій з тестем злигався, прозумівся наперед. Тато мусить так говорити, бо колиб вона з чоловіком розійшлася — а вона про це нераз думала — то знова прийшлаби до дому. Але! ці батьки! замість по щирости постояти за нею, і безсоромного чоловіка покартати тай на добру дорогу навернути, вони стоять за ним. А мама лише притакувала батькови і видно, що вона теж в змові. Вона почувала до родичів великий жаль аж розплакалась. Вониж причиною її нещастя, бо не треба її було за такого жовтодзьоба молодика віддавати. Цього можна було від разу догадуватися. Вона цього тоді не знала, бо не було у неї життєвого досвіду, але тато і мама знали про таке добре, і вони повинні були за неї подумати. Та їм хотілося позбутись її з хати...
Отже з цього, що Тачинські тепер задумали і хотіли зробити, нічого не вийшло, навряд Зося стала ще лютіша і ще більше присікалася до чоловіка з підозріннями.
Андрій кромі своєї праці знайшов собі ще одну відраду у свойому горю. Його найстарший синок Дмитрусь ходив до міської школи і стояв на станції у його земляка Паславського Миколи. За це достарчав Андрій Паславським харчів, які привозив сам що четверга своїм однокінним візочком. Він нарочно вибрав на це четвер, бо цього дня не було в нормальній школі по полудни науки, і Андрій мав спромогу кілька годин з Паславським свобід-но поговорити. Андрій був дуже жадний знання, і Паславський радо його вчив, пояснював і піддавав книжки до читання. Андрій став дуже пильним і по-нятливим учеником, з чого оба були дуже раді. Андрій не поминув ні одного четверга і заздалегідь радів, що в четвер поїде до Миколи і чогось нового навчиться. За це Андрій для Паславських ніколи нічого не жалував і привозив з дому всьо, чого їм було треба, далеко більше понад це, що треба було дати за держання Дмитруся на станції.
Над вечером вертав Андрій до дому передумуючи над цим, що почув того дня від Миколи. На кобилячу голову він ще вступав, хиба за ділом, бо з Хаімом він мав торговельні інтереси. Хаім був сталим покупцем збіжжя і рогатої худоби у Андрія, якої він мав що року бодай дві штуки на подаж, а що Хаім був ретельним купцем, то Андрій не шукав иншого. Для такого інтересу Андрій заходив не до гостинної, а таки на другий бік сіней до Хаімового помешкання. Між забавляючуся шляхту не було йому чого заходити. Андрій знав Хаімову сімю, знав, що у його кількоро дітей, і що оден його хлопець Абрумко ходить до одної кляси з Дмитрусем і навіть сидять в школі побіч себе. Знає і це, що найстарша дочка вчиться вже кілька літ у Львові і там мешкає у Хаімових свояків.
Одного четверга Андрій вертаючи з міста поступив до Хаіма. Було це серед жнив. Андрій вспів вже звести пшеницю і вимолотити на стільки, що виробував, який буде видаток. До того він мав ще кілька кірців торічної і хотів це продати, бо як раз трафлялася нагода докупити трохи поля, що з його межувало.
Поступив у першу кімнату, та тут не застав нікого. З другої кімнати, до якої були двері відхилені доходили сюди якісь два співучі голоси нібито жидівського найкання. Старечий голос щось не зрозумілого виспівував, а дівочий срібний голосок повтаряв за ним. Андрій зацікавився цим і зайшов сюди. За столом сидів обернений плечима до входу старий, вже сивий пейсатий жид, а по кінець стола лицем до дверей сиділа молода дівчина.
Андрій спитав за паном Хаімом. Дівчина встала з крісла, подивилася чорними ^ов терен очима на Андрія і сказала чистою українською мовою, в якій не чути було звичайного у жидів харкотіння, що тато є у гостинній між гостями. Андрій завернув і зачинив за собою двері.
Отже Хаім, то її тато, а вона то ця Етля, котру давали вчити у Львові, а котру він перед цим нераз бачив жидівським дітваком з чорним волоссям і навіть не звертав на неї уваги. Про неї Хаім згадував. Вона вчилась у Львові в христіянській школі. Хаім хотів її видати за якого мійського жида адвоката або лікаря. Він чоловік богатий і може її гарно випоса-жити, бо вона у його одинока дочка. Вона була дуже гарна і вчилася добре.
Про неї знали жиди і засватали її за рабіна, з місточка, Мозеса Зільберштока, сина Арона, сина Авраама і т. д. Вона розуміється, живучи у Львові цього рабіна ніколи не бачила. Та у жидів так водиться, що дівчат, коли їм пора віддаваться, про їх волю ніхто не питається. За неї думають самі родичі, а що вони вирішать, то так цьому і бути. Цей рабін мав у жидів велику пошану. Хоч йому не було більше двайцять вісім років, вважали його за цадика.