Якби не місяць та не Сашко Барть, який ховав у пригорщах свій сором, то могли б купатися і спільно з дівчатами. Зі ставу видно сад і Панину хату на горі у павутинні антен. Паня, напевне, вже спить, не чує нашого лементу, її ланка працює на скиртуванні, а снопи цього року важкі. А тут така кричуща й трагічна нерівня, що якогось виходу з неї нема. Доводиться ставати то царем мурашок, то водяником, щоб наблизитись до Пані, почудуватися нею. Якби я був Аристидом Киндзею, мірошником, то молов би кому–кому, а Пані без мірчука. А якби я був Лелем Лельковичем і так знав історію, як він, то завіз би Паню подалі від Зелених Млинів, ну хоча б до Вавилона у сади Семіраміди, або ж у Трір до фінікійців…
Сьогодні, по молотьбі, Мальва запитала мене, чи не скучив я за Вавилоном… Вона нудьгує за сином і збирається туди десь після жнив, їй дадуть воза, то я можу поїхати з нею. Сказала ще, що я виріс і стаю схожий на дядька Андріяна (її першого чоловіка, а мого дядька). Певне, що виріс, коли закохався тут у Паню Властовенко. А Мальва відродилась у Зелених Млинах, завітріла, та, може, і загрубіла чимось, але така ж достобіса гарна, як колись. Лель Лелькович уподобав її на цій молотьбі, за столом, який наспіх змайстрували в саду під грушами, садовив її поруч себе на обідах та на вечерях, які готувала для нас Марія Вільгельмівна Пасовська, наша мовниця. Вночі, коли молотарку зупиняли на годину–другу, щоб дати нам перепочити, Лель Лелькович припрошував Мальву до хати, від чого та навідріз відмовлялась, воліла за краще перепочити тут, під скиртою, де всі. Через неї відмовляв собі у хатньому комфорті і Лель Лелькович. Якось лежать вони під скиртою, гомонять про те, про се, аж тут Журба на "біді" ще раз над'їхав. Справився у Яреми, де Мальва, підійшов, побачив їх поруч і, не сказавши ні слова, поїхав з подвір'я. Журба — чоловік гордий, більше не появлявся на шкільному току, та Лель Лелькович, побоюючись, що Журба знову загляне, Мальву залишив під скиртою, а сам ходив перепочивати до хати, мав там високе ліжко з чавунними бильцями, на якому начебто спав колись сам Гордина — такого вишуканого литва тепер не зустріти.
А це одважився привезти Мальву на став. Посадовив на коло і привіз. Зійшли вони під вербою, Мальва побігла пробувати воду. Вода — як окріп, нагрілась за день, а Мальва любить воду студену, щоб проймала. Помітивши її, Сашко Барть наказав нам забиратися зі ставу, побіг проганяти дівчат з кладки, нараз зчинився там такий лемент, що мусив втрутитися Лель Лелькович з того берега: "І не соромно тобі, Барть?!" А який сором, коли належить звільнити став для директора. Ми йшли до села свіжі, бадьорі, під проводом великого скиртоправа, і шкодували, що так скоро скінчилася молотьба.
— Хочеш, я познайомлю тебе з Аристидом Киндзею, нашим мірошником? — зупинився Сашко на повороті до млина. — Це мій друг. Не віриш?
Я знав, що Сашко Барть полюбляє бувати у млині, надто коли там завізно. Допомагає Киндзі збирати мірчук, пильнує за чергою, ба навіть чаркує з помольцями і тоді зовсім забуває про школу. А це признався, що як помре Аристид Киндзя, то він, Барть, займе його місце, поставить собі хату біля млина, заведе голубів і горя не знатиме. Сашко ніде так гарно не почуває себе, як у млині, з якого почалися колись і самі Зелені Млини.
Видалась завізна ніч, як завше перші ночі після жнив на парових млинах. Прив'язані до полудрабків коні трубили сіно, на запусті повдягались воли у ярмах, а помольці, чия черга ще не скоро, спали просто неба на мішках. У самому ж млині не протовпитися, то тут, то там спалахували гамір та сміх, хоч я чекав тут якоїсь урочистої тиші, а може, навіть печалі першого хліба. Якийсь нереальний напівмістичний гул стоїть у млині, з'єднуючи, здавалося б, неможливе у рівний і вільний плин жорен, що так чудово на водяних млинах робить вода. І лад усьому тому бурлінню, скреготанню, обертанню трибів та коліс дає Аристид Киндзя, маленький бог цього пекла, в якому пахне хлібом, ніби щойно вийнятим із печі.
— Он він! — показав Сашко.
Киндзя стоїть угорі біля ковша, стомлений, високий, зосереджений, вслухається в роботу каміння, стоїть склавши руки, у шкіряній кепці, під якою не вміщається сивий чуб. Привітав Сашка кивком голови і знову стоїть незрушно, ніби зайвий тут. Подав знак якомусь вусатому дядькові засипати, а сам спустився вниз до лотків.
Я лише зараз помітив, що там Паня. Нарядилася, наче на бал, одне що боса. Гарно змолов для неї Киндзя, посміхнувся, розтерши борошно на пучках пальців.
— Непревзойдьонно! — мовив Киндзя.
— Приходьте на пироги.
Паня відчепила мішечок, втрусила борошно, зав'язала. Попрохала, щоб Киндзя допоміг їй завдати мішечок на спину, і вже присіла, але тут сам чорт штовхнув мене перейняти Паню, яка вже було взялася за гичку.
— Я занесу!.. — мовив я зніченій Пані.
— О, який лицар! — І Киндзя завдав мішечка мені на спину. — Чий це? — справився він десь за спиною у Бартя.
— Вавилонський. Мальвин родич…
Знущальний смішок провів мене до дверей, та якби зараз весь млин розреготався, то й тоді відступати мені було б пізно. Вже надворі спитав у Пані:
— Куди нести? Додому? — Мовляв, я можу віднести куди завгодно.
— Додому, додому. Обіцяв приїхати Журба, але щось його "біди" не видно. Чи забув, чи й досі скиртує? А тут два з половиною пуди… — поскаржилась Паня.
— А мені завиграшки ті пуди… — Я навіть підшугнув з мішечком, аби бачила, з ким має справу.
Паня хотіла йти по дорозі, все ще сподіваючись зустріти Журбу, який їхатиме з поля. Але ж цією дорогою повертатиме зі ставу і Лель Лелькович із Мальвою, я прикинув, що саме час їм повертатись, хоча і ніщо не може квапити їх зі ставу: вода тепла, ніч гарна, можуть купатися собі досхочу.
Умовив Паню піти навпростець, так ближче. А Журба хай скиртує собі свою конюшину.
Якщо ж Лель Лелькович і досі на ставу, то, напевне, зупинить мене, і вже ця пересторога відразу зробила мішечок важчим, аніж він був видався мені напочатку. Одначе чому я, свідомий школяр, залюблений до того ж в історію, як і сам Лель Лелькович, не маю права допомогти Пані, чоловік якої десь у далекому рейсі, а ніхто не спромігся виділити для Пані підводу до млина? Ви ж бо бачите, Лелю Лельковичу, що Паня висока, як–бо високо їй, такій високій, піднімати мішечка з землі, мені ж нести цього мішечка — сама насолода… Паня ніби зачула ту мою уявну розмову з Лелем Лельковичем.
— Тобі не важко, хлопче?
— Мені? Аніскільки…
— Дивись. А то поміняємось…
Чудна Паня! Чи ж я перекинько якийсь та чи я не маю якогось відношення до мого гордого Вавилона, щоб звалити такого важелезного мішечка посеред дороги на такі тендітні та гарні плечі, на яких і так лущиться шкіра від сонця. Паня була у безрукавці, те я примітив ще у млині, коли одбирав від неї мішечка. Та радніше сконати мені, аніж перекласти його на таку граціозну постать, якої не мала, либонь, ні сама Семіраміда, ані цариця Савська, про красу якої так полюбляє розповідати Лель Лелькович, неначе саме він був у неї закоханий. Не так ми виховані у нашому Вавилоні, щоб за свої почуття нічим не платити.
Иду! Весь світ у ці хвилини міг би належати мені, якби не ставало його дедалі менше — мішечок сповзав із моїх плечей, тяг усього мене кудись назад, але я ще боровся з ним, зупинявся, підстрибував на одній нозі, другою балансуючи в повітрі, мішечок опинявся там, де був напочатку, але тепер пригинав мене до землі чимдуж, тому я міг бачити перед собою лише стежку, яку перебігав петрів батіг із чорними квітками (а мали ж бо бути вони голубі!), та клаптик неба над самим обрієм, на той клаптик так і кортіло зіпертись рукою, перепочити. Нема ціни, якої людина не погодилася б заплатити за свою любов, та я, либонь, перебрав, не розрахував своїх сил, перебільшив їх зопалу. Пройдено ледь половину дороги, а чую, що мішечок здолає мене, як би я не бився з ним, як низько не клонився б до землі.
Десь за спиною шурхотить Панина спідниця, пошита з малинового атласу (це я також примітив у млині), те шурхотіння чи шелестіння схоже на вітерець у листі, поспіває за мною, а то ознака того, що я хочу втекти від мішечка, що я вже біжу. Добігти б мені до греблі! Але ніяк не далі. Якщо Лель Лелькович іще на ставу і якщо він бодай трішечки любить Паню, то хай спробує виперти того мішечка на гору до Паниної хати, це далеко не те, що прогулятися з Панею до цукрозаводу, на вечірні сеанси, це, Лелю Лельковичу, робота, та ще й яка! Піт заливає очі, борошно, таке м'якеньке і тепле, тепер пашіло на спині, ніби розпечений камінь, просто дивно, що сталося з борошном. Уже бачу смужку ставу, а далі і весь став із білим монахом. І ніякого Леля Лельковича. Повіз собі Мальву, викупану, свіжу, веселу. А я вибігаю на греблю на останніх рештках волі, а може, й на отих найвищих її спалахах, коли людина ладна винести заради іншої людини і не такі муки…
Мішечок сам вислизнув із рук, я ще чув, як сунувся він вниз по спині, та зупинити його я вже не міг — мішечок глухо упав на землю. Луснув там, як порхавка (певно, старий був мішечок), і біле марево на якусь мить сховало мене від Пані. Хтось розсміявся, не то монах на ставу, не то сама Паня, а коли марево спало, то купка муки (зовсім мізерна) біліла на греблі, а поруч стояла Паня у малиновій спідниці і не сміялась.
— Принесли… — мовила Паня, скрушно склавши руки так, наче розбилося тут щось живе. Я стояв похнюплений, проклинаючи в душі ту хвилю, коли сам чорт підбурив мене взятися за мішечок. Паня ж показала на землю: — Шукай там зав'язку… Що ж робити?
А сама розстебнула свою атласну спідницю, виступила з неї, показала, де в'язати, і за якусь хвилю вже заходилась збирати пригорщами борошно та зсипати у цю атласну посудину, яку я притримував для Пані. Вийшов тлумачок, який Паня спересердя завдала на спину без моєї помочі. Решта залишилась на землі.
— Перший аванс… — сказала Паня і пішла на гору.
А я стояв у білому крузі й незчувся, як заплакав монах.
Та Паня, либонь, зачула його, зупинилась.
— Приходь краще на пироги! Чуєш? У неділю приходь…
Які вже там пироги!
Прощайте, Паню! Завтра ж подамся у свій Вавилон із Зелених Млинів. Так що не чекайте мене в неділю. Ані в понеділок… Тепер я залишусь для вас у білому крузі довіку… Хіба що монах на ставку інколи вам нагадуватиме про мене, хоча й він до того всього ніби й не причетний.
Хоч як крився Лель Лелькович перед "старою когортою", а подружжя Пасовських, та й сам Кирило Лукич (доки не загубив пенсне в полові), не могли не помітити іще на самім початку молотьби, що барабанщиця (так вони називали Мальву) не на жарт запала в душу директору.