Ментальність орди

Неспроста, звичайно, він говорить про "два великі російські заклади — церкву й ка­бак", ставлячи церкву на перше місце, хоча цим зовсім не звели­чує аж так місце церкви, й аж так не применшує місце кабака: поставлено ж поряд, як рівновеликі величини! Й спостережливий американець не помиляється — до такого відкриття доходили як

до нього, так і після нього.

Не можна, не жахаючись, читати про сибірські тюрми й сибірську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георга Кеннана про сибірську волю, про сибірське село, яке страшенно схоже на тисячі й тисячі інших. "Села... складалися звичайно з двох рядів ізб, що тягнулися на дві-три верстви вздовж брудної сільської вулиці, без будь-якої прикмети рос­линності. Єдиною зеленню була ялинова гілка, яка висіла над входом до кабака. Кабаки ці, що носять масу всіляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а му­жиків доводять до торби; вони одні виною цього запустіння й злиднів, які впадають спостерігачеві в очі при вигляді села на великому сибірському тракті. У Західному Сибіру припадає на одну школу ЗО кабаків, а в Східному Сибіру — навіть 35. У країні, де між можливістю вчитися і нагодою напитися існує таке спів­відношення, не можна вимагати порядності, охайності і благопо­луччя".

Книга "Сибір!" Г. Кеннана і "Архіпелаг ГУЛАГ" О. Солжені­цина перегукуються, об'єднуючи начебто дві несумісні дійс­ності — царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспо­тизм зі свого нутра і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього "ГУЛАГу" минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод — тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як "кабак" і "церква": я по­міняв їх місцями, бо і в розповіді американця так.

Не доїжджаючи до Чити миль п'ятдесят, у селі Туринововоротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п'яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Пош­това ізба — переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п'яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Г. Кеннан довідався, Що місцевий с в я ще н н о с лу житель стільки "заклав за галстух", що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п'янісінькі в дим — хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї ди­тини, молодий офіцер, був п'янісінький — і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дру­жині з проханням покласти в сани. П'янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам — свою "першу" наречену" — та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги "другої нареченої".

Нарешті, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго дове­лося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Г. Кеннана як людину з "Сусідніх Штатів". Вийшли надвір, староста закричав: "Андрію! Коней!" У відповідь — дикий сміх п'яного натовпу. Ста­роста поскаржився: "Вони всі п'яні! Це кара Божа!".

Минав час, нарешті молодий офіцер перецілував усіх жінок у кімнаті і подався до саней, за ним — жінка з дитиною і шаблею у руках. Появилися два п'яні священики, пересіли з дрожок на поштові сани, до божевільно п'яних мужиків, та й поїхали. Вже було втрачену всяку надію виїхати, коли появився один, цілком тверезий ямщик і сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увійшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещас­ного ямщика й оштрафував на 50 коп.: "напевне, за його тве­резість або за те, що він осмілився запрягти коней!" Зрештою, виїхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося?

Тут освячували нову церкву, — сказав ямщик серйозно.

Освячували церкву! — вкрай здивувався американець. — Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?

Я не знаю... П'ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.

Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний твере­зий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?

Я не християнин, — відповів він холодно, — я бурят.

І Г. Кеннан так завершує цей епізод: "Єдиний тверезий чо­ловік на все село з населенням у 300 — 400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п'яний, як інші добрі громадяни, і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до "святої право­славної церкви".

Церква і шинок — дві підвалини національної свідомості. Ось зі "Слова про бражника": "Бысть некий бражник и зело много вина пил во вся дни живота своего, а всяким ковшом Гос­пода Бога прославлял и часто в нощи Богу молился".

Як то мовиться українською — скляний бог.

VI. Звичайно, були й співці начебто поміркованого всенарод­ного зловживання: мовляв, хоч і п'ють, але мало, знають міру, не втрачають голови, та й випите йде лише на користь. Петербур­зький професор (у Петербурзі він перебував біля самого джере— ла, що "проливало" агрономію на Росію) Олександр Енгельгардт волею долі опинився в селі, де заповзявся до втілення своїх ідей господарювання. Мені потрапила до рук його книжка "Из дерев­ни. 12 писем. 1872-1887", видання Суворіна, 1897. Професор-практик зізнається, що в столиці перед від'їздом у село йому передрікали: зіп'ється неодмінно. У селі ж він: "Выпиваю рюм­ку, другую за обедом, нужно же что-нибудь пить, когда настоя­щего вина нет; выпиваю и за ужином, но все-таки не спился, потому что никогда не опохмеляюсь, а отпиваюсь по утрам чаем". Отже, потрохи пив, але з розумом. Ось як із розумом, на його переконання, п'є російський мужик.

О. Енгельгардту відомо, що коли хто в Росії втратить службу й опиниться в селі, то з нудьги починає пити — й неминуче спи­вається. Зазвичай "всі" починають з того, що випивають тільки за вечерею, потім звикають випивати й за обідом, потім потрохи звикають похмелятися вранці — горілку натщесерце. Це так від­бувається з тим, хто не працює. Але професор впевнений: "Рабо­тающему мужику нипочем, даже полезно выпить стакан водки в пять часов утра перед завтраком".

Мабуть, важко сперечатися з професором про користь склян­ки горілки о п'ятій ранку, вкрай важко... "При случае мужики, бабы, девки, даже дети пьют, шпарко пьют, даже пьяные напива­ются (я говорю "даже" потому, что мужику много нужно, чтобы напиться пьяным — два стакана водки бабе нипочем), но это не пьяница... Мне случалось бывать и на крестьянских сходках, и на съездах избирателей землевладельцев — право, не могу сказать, где больше пьют. Числом полуштофов крестьяне, пожалуй, боль­ше выпьют, но необходимо принять в расчет, что мужику выпить полуштоф нипочем — галдеть только начнет и больше ничего. Проспится и опять за соху. Я совершенно убежден, что разные меры против пьянства... суть меры ненужные, стеснительные, бесполезные... пишется в газетах о непомерном пьянстве... му­жик, даже и отпетый пьяница — что весьма редко — пьющий иногда по нескольку дней без просыпу, не имеет такого ужасно­го вида пьяниц, ведущих праздную и сидячую комнатную жизнь, пьяниц с отекшим лицом, дрожащими руками, блуждающими гла­зами, помраченным рассудком... Выпьют по два стакана подряд (чтобы скорей в голову ударило)... Костик у него из-за пояса топор вытащит и тотчас пропьет, да еще угостит обкраденного..."

I т. д. Так О. Енгельгардт співає панегірики "непитущому" російському селу, захоплюючись злодієм Костиком, який не просто злодій, не просто пияк, а ще й широка натура, й не прос­то широка, а ще ж артистична, в цій артистичності й виявляється народ: Костик сокиру вкраде, зразу проп'є — та ще й обкрадено­го пригостить! Артистизм "безодні", що тут іще можна не ро­зуміти, і як не захоплюватися артистизмом...

Отак, бачте, спростовується і заперечується ефект мухомора на російському ґрунті.

VII. Ще зі шкільної лави пам'ятається твір невідомого автора XVII століття "Повесть о Горе-Злочастии". (Мені ось трапило до рук видання 1985 року, післямова академіка Д. Лихачова). Тут мовлено: "Человеческое сердце немысленно и неуимчиво". Цита­та звідси так і просяться. "Не ходи, чадо, в пиры и братчины, не садися ты на место болшее, не пей, чадо, двух чар за єдину, не прелщайся, чадо, на добрых красных жен". "Не думай украсти, ограбити, и обмануть, солгать, и неправду учинить. Не прелщай­ся, чадо, на злато и серебро, не збирай богатства неправого..." "Не безчествуй, чадо, богата и убога, а имей всех равно по еди­ному. А знайся, чадо, с мудрыми и с розумними водися, и з дру­гими надежными дружися, которые бы тебя злу не доставили". Це з порад батька-матері своєму "добру молодцу". Але ж коли це який-небудь Васька Буслаєв та слухав свою матір, а не святкував свою споконвічну буслаєвщину! Коли це він слухав голос твере­зого глузду! Коли виривався з моделі!.. І ось якийсь незваний брат — "зазвал его на кабацкий двор, завел его в избу кабацкую, поднес ему пару зелена вина и кружку поднес пива пьянова... хошь и упьешся, братец, допьяна, ино где пил, тут и спать ложи— ся... принимался он за питья за пьяныя и спивал чару зелена вина, запивал он чашею меду сладкова, и пил он, молодец, пиво пьяное, упился он без памяти и где пил, тут и спать ложился"— Долю свою й конем не об'їдеш, що більше конем править "Горе-

Злочастие": "а гнездо мое и вотчина во бражниках". Воно, Горе, розбило йому весілля, послало в кабак — "сошел он пропивать свои животы", і так глумиться й знущається Горе з цього блудно­го сина, що й не втямиш: поневіряється він волею Горя, чи Горе тому незнищенне, що на його вік-перевік вистачало, вистачає і вистачить бражників ("а гнездо мое и вотчина во бражниках"). І ще довго невідчіпне Горе править героєм ("молодец пошел пеш дорогою, а Горе под руку под правую, научает молодца богато жить, убити и ограбить, чтобы молодца за то повесили или с кам­нем в воду посадили") — аж поки той постригся в монастир. Амінь.

У післямові, аналізуючи "Повесть о Горе-Злочастии", академік Д Лихачов пише про те, що в руській книжності XI —XVI ст. від­дзеркалились переважно ідеї вродженої долі, долі роду.