Я взяв у аеропорту рент-кар.
— То бери свій рент-кар і їдь за мною.
— Мені б треба десь влаштуватися.
— Я ж сказала: поїдемо до мене.
— Навряд чи це доречно.
— Та що з тобою?
— Джонс лежить десь мертвий, а я — до тебе…
— Він лежатиме тепер мертвий мільйони років! А тебе я самого не покину. Ти такий божевільний, що не знаєш, чого від тебе можна сподіватися. Їдьмо до нас, і ніяких заперечень! Роуз, поможи мені запхати в машину цього божевільного! Хай його рент-кар стоїть тут. Однаково ж іще приїдемо на похорон.
Наступного дня з Нью-Хейвена прилетіла Елінор. Лукас не міг собі уявити, як зустрінеться з нею, живою, вперше в житті, не знав, як поводитися, що казати. Окрім того, якесь неусвідомлене почуття вини за смерть, Джонса гнітило його, і він боявся, що Елінор це відчує і кине йому в обличчя страшне звинувачення. Що він їй скаже?
Елінор виявилася зовсім не схожою на свій портрет. По-перше, набагато старіша. Мала вже десь за сорок, що для Лукаса було майже рівнозначно вічності. До того ж — маленька, просто мініатюрна жіночка, чого вже Лукас аж ніяк не передбачав. З Джонсом — нічого спільного. В характері, мабуть, так само, вже не кажучи про життєві зацікавлення. За всіма ознаками, тут була любов тільки з одного боку, з боку Джонса, і не любов, а обожнювання, за яке донька, з усього видно, платила батькові цілковитою байдужістю. Принаймні так вона велася тепер, після професорової смерті.
А може, все пояснювалося холодністю католицького поховального обряду?
В траурному залі стенфордської поховальної фірми зібралося вчене товариство, зодягнене більш-менш у відповідності з вимогами сумної урочистості, розсілося на різьблених, з дорогого дерева лавах, непорушно вдивляючись у підвищення, на якому обкладений круглими, як морські рятувальні кола, вінками височів монументальний катафалк з оздобленою бронзою дубовою закритою труною, в якій покоїлися останки професора Джонса. Президент університету з своїм почтом, професори з фізичного факультету, Елінор, Лукас, Пат зайняли місця в першому ряду, без слів, самими очима висловивши співчуття, горе від утрати і все належне, тим самим стверджуючи думку Конрада Лоренца, що таке вміння є доказом здатності біологічних факторів визначати деякі області щоденної поведінки навіть найцивілізованіших особистостей в найорганізованіших суспільствах.
На підтвердження того, що ритуал відбувається в одному з найорганізованіших суспільств, на кафедру, притулену збоку від катафалка, вийшов професор філософського факультету і цілу академічну годину жував академічну жуйку про гідності небіжчика, про те і се і ще он про що.
— Навіть умирати страшно, коли подумаєш, що над тобою розведуть отаку каламуть! — зітхнув Лукас.
— Не переймайся занадто! — заспокоїла його Пат. — Доки ти вмреш, під усі ці церемонії підкладуть добрячий заряд вибухівки.
Елінор кинула на Пат погляд, сповнений цікавості, змішаної з прихованою вдячністю. Мабуть, її теж пригнічувала мертвотність і непотрібність обряду, десь у душі вона теж протестувала проти цієї холодної церемонії, але вимушена була терпляче все зносити.
Нарешті остання нудьга, яка судилася професорові Джонсу на цім світі, щасливо закінчилася, промовець зійшов з кафедри і скромно притулився в першому ряду, позаду катафалка спалахнуло сліпуче сяйво, щось загриміло, забрязкотіло, так ніби розчинилися брами у вічність, громіздка споруда здригнулася і, вивільняючись із траурного полону червоних вінків, по невидимих рейках погриміла в таємничі надра урочистої споруди, де тіло професора Джонса мало бути піддане кремації.
Всі підвелися і посунули до виходу. Джонс був забутий навіки, так само забутою виявилася й Елінор. Пат спробувала запросити її до себе, обіцяючи уважливість і все необхідне, щоб відійти душею. Елінор тихо подякувала.
— В мене квиток на вечірній рейс. Завтра спектакль.
— Спектакль? — вигукнув Лукас. — Але ж помер ваш рідний батько! У вас траур, ви…
— Я комедійна актриса, — безпомічно розвела руками Елінор. — Мені траур ніяк не личить. Ви повинні зрозуміти.
Лукас не розумів. Він би ще кричав, обурювався, протестував, але Пат непомітно доторкнулася до його руки і показала очима: дай жінці спокій, їй і без тебе тяжко.
— Власне, яка різниця, — сказав Лукас, коли вони зосталися з Пат і їхали в його рент-карі, самі не знаючи куди, — Елінор полетіла сьогодні, я повинен летіти завтра чи післязавтра, хоч сподівався залишитися тут, може, й на все життя. Вмер професор Джонс, і вмерли всі мої надії.
— А я? — зазирнула йому в лице Пат. — Досі в тебе ще була Елінор, але віднині вона лишається тільки на портреті, так і не зійшовши з нього до тебе, а я жива і люблю тебе!
— Але ж ти зібралася мандрувати довкола світу!
— То й що? Я писатиму тобі з кожної країни такі довгі й докладні листи, які писали хіба що у XVIII столітті.
— Може, ти передумаєш? Мені тепер буде нестерпно тяжко.
— Нам треба навчитися долати труднощі. До того ж я вже домовилася із своїм дорогоцінним батечком. Він купує мені квиток до першої країни, яку я назву, далі я сама повинна заробляти гроші на прожиття і на подорож. З останньої точки моєї подорожі продуцент запасних частин знову купує мені квиток на літак американської авіакомпанії. Як нагорода за успішне завершення університетського курсу. Повернувшись, я спробую себе в журналістиці. Так що листи до тебе — це буде мовби репетиція.
— І яку ти країну вибрала для початку?
— Гренландію.
— Ти замерзнеш! — злякався Лукас. — І що ти там можеш робити?
— Ловитиму тюленів з ескімосками. А от як у тебе?
— Я ж сказав: з Джонсом вмерло все. Про лаб ніхто нічого й не чув. Я спробував обережно натякнути Елінор, але вона теж нічого не знає.
— Ти забув, що вона комедійна актриса, а це, мабуть, найнепрактичніші люди в Америці.
— В мене таке враження, що Джонс і не викликав мене.
— А телеграма?
— Коли немає лаба, то навіщо я професорові і навіщо телеграма. Її могли послати ті, хто вбив Джонса.
— Ти все це серйозно? І оті слова, які ти нібито записав з телефону…
— Я ж розповідав тобі ще в Нью-Йорку про свій пристрій. Я справді впіймав той зловісний голос і, може, колись довідаюся, кому він належить. А телеграму я віддав поліцейським, і даремно.
— Їдьмо до поліції і заберемо бланк телеграми! Адже вона адресована тобі, ти маєш на неї право. Ми спробуємо встановити на телеграфі, хто посилав телеграму.
— Ти віриш, що це можливо?
— В Америці все можливо! — запевнила його Пат.
Телеграми вони не здобули. Черговий офіцер у поліцейському управлінні тільки посвистів, довідавшись, що ці двоє наївних молодят хочуть одержати назад те, що вчора самі добровільно віддали.
— В поліції ніхто нічого не може шукати, — добродушно пояснив він, — шукає тільки поліція.
Лукас зовсім занепав духом. Невдачі пригноблювали його. Він був неспроможний навіть вести машину і поступився Пат місцем за кермом.
— В мене таке відчуття, ніби нас із тобою пограбували, відібравши все, що тільки можна, — гірко поскаржився він Пат.
— Не закисай! — суворо звеліла вона йому. — Є річ, якої ніхто в нас не може відібрати, — це наша молодість! Поцілуй мене, поки не бачить Роуз, якої ти так соромишся!
"…в годину, коли дрижимо болючим тремтінням, уста, що цілували б, складають молитви до розбитого каміння…".
1 1
Літні вакації Лукас вирішив провести в рідних Сузах. Ще взимку натрапив у римському інтернаціональному віснику наукових ідей, винаходів і гіпотез "Агспіуєз" невелике повідомлення про те, як двоє японських учених виявили здатність глини зберігати електричні заряди, і йому захотілося трохи поворожити біля глиняної гори свого дитинства. Сконструйовані ним пристрої, ясна річ, були ще далекі від досконалості, та однаково треба ж було з чогось починати, і рідна глина здавалася для цього найсприятливішою.
Суз Лукас не впізнав. Містечко геть змізерніло, будинки в ньому мовби поприсідали, навіть глиняна гора, що колись так тяжко нависала над будівлями, втратила свою загрозливість, округлилася, злагідніла і навіть ніби намагалася сховатися за високими старими деревами, що — єдині в цьому царстві занедбаності й умирання — не тільки зберегли свою силу і велич, а розрослися ще дужче і буйніше, ніж колись..
Цегельня містера Форбса давно закрилася, два її високі димарі, що виростали з тіла глиняної гори, мовби для того, щоб пускати в небо тепле дихання її таємничих надр, тепер чорніли холодні й мертві. Всі молодші, динамічніші порозбігалися з Суз хто куди, окрім старших, прикованих до власних будинків, з якими не знали, що робити, або зв’язаних родинними обов’язками, як Лукасова мати Лайз, із якою ще жила молодша донька Енн. Сестра Люсі одружилася з водієм трейлера і переселилася до Алентауна, хоч популярний рок-співак Біллі Джоун уже сумно виспівував по радіо й про те пенсільванське місто: "Живемо в Алентауні, де фабрики закриваються одна за одною".
Канцелярія місіс Еймі переслала Лукасовї з "Магнолії" перший лист Пат, написаний нею з-за кордону. Однак не з Гренландії, як слід було сподіватися, а зовсім несподівано з Ісландії, хоч Лукасу обидві ці географічні точки уявлялися як суцільне царство холоду, заполярного мороку і безнадійного вмирання людських природних сил між полюсами неприступності.
На противагу цим його похмурим уявленням лист Пат був сповнений енергії і оптимізму.
"Лак, хлопче мій дорогий! Я справді полетіла на Гренландію, але не втрималася там, бо холодно і ніхто мене там не ждав. Як усі типові американки, володіючи невичерпними запасами нахабства і заповзятливості, я вважала, що тисячолітні льоди Гренландії розтопляться вже від самого сяйва мого рудого волосся, наелектризованого нашим добробутом і самовпевненістю, та коли я спробувала в замерзлій бухті перед незграбними ескімосами (вони вже не в первісних шкурах, які збувають нам за долари, а в зручному нейлоновому одязі) зняти хутряну шапку і війнути своїм наелектризованим волоссям, вони спокійно порадили: "Хай міс береже свою голову, вона ще може знадобитися". На м’якій американській землі я б від сорому провалилася в тартарари, але на Гренландії крига має сталеву міцність — там не провалишся.
Що далі? Я обіцяла тобі, що зароблю собі, ловлячи тюленів. Але ескімоси не взяли мене на лови.