Чумак подумав, що то Маріїні батьки, і вже приготувався сказати те саме, що й попереднього разу. Але почув голос начальника відділу:
— Мирославе Петровичу, ви обрали не кращий спосіб боротьби з Мурченком. Граєте з ним у піддавки. Щойно я зустрів Адамчука... — Куля дивно розтягував слова, роблячи задовгі паузи.
Чумак хоч і знав, що начальник відділу рано чи пізно поцікавиться долею лабораторії, та все ж на мить розгубився. Він сказав перше, що йому прийшло в голову:
— Чого ви так розтягуєте слова? Ви там щось жуєте?
— Жую? Це мене жують! А ви їм допомагаєте. Куди, в дідька, знову поділося оте ваше хазяйство?
Запанувала мовчанка. Мирославу Петровичу здалося, що він чує, як дихає в трубку начальник відділу. Нарешті Чумак обізвався; в голосі його вже не відчувалося й натяку на іронію:
— Троє моїх співробітників на обладнанні, яким укомплектовано автономний блок, виконують важливі наукові дослідження по вивченню пермських відкладів. З наслідками робіт комісія зможе ознайомитись, як тільки група повернеться з польового відрядження.
— Отак і Адамчуку скажете, — порадив Куля. По миті додав: — Можете до впевненості в голосі додати трохи обурення... Кхе-кхе... — і поклав трубку.
Чумак так і не зрозумів — кашляв чи сміявся начальник відділу.
Було близько шостої. Він знову підійшов до вікна, але тільки зайвий раз переконався, що на подвір’ї нічого не змінилося.
Перед тим, як іти додому, Мирослав Петрович сипнув у банку з трилобітом тертих дафній, а молюскові кинув шматок ковбаси. Перший заворушив вусами-антенами і, спливши до поверхні води, почав підбирати корм. Він нагадував звичайну велику мокрицю. Наутилоїд же залишався на місці, а їжу притягував до рота щупальцями, які витягувалися, немов гумові. Спостерігаючи, як істоти поглинають свій харч, Чумак знову замислився над чотирма видами космічного насіння, пагінці якого спочатку ледь животіли, а потім, починаючи з кембрію, їх погнало, наче з води. Вони почали галузитися, з’явилися стійкі до незгод "гілки" і такі, що швидко всихали. Чотири види клітин стали началом чотирьох царств. Царств, межами володінь яких є не простір, а час. У часі вони поширювались і розвивались, змінювались і галузились, у часі переживали лихоліття, майже зникали з лиця Землі, та раптом знову спалахували чотирма вогнищами життя... Який же могутній апарат пристосовництва було закладено у ті чотири "зернятка", яких називають "примітивними"! І хто їхні батьки? Може, те насіння принесли на Землю астероїди за часів "важкого бомбардування" планет Сонячної системи? З космосу добре видно сліди того "бомбардування" — велетенські вирви діаметром до 700 кілометрів. І чим, як не космічним походженням, можна пояснити те, що жива матерія на Землі за своїм хімічним складом ближче до Сонця та інших зірок, ніж до самої Землі?
Учений подумав, що істоти, за якими він спостерігав, — то дві ланки у довгому ланцюгові відповідних царств. Зрештою, він і сам, як представник людства, є крайньою (аби тільки не кінцевою) ланкою царства хребетних... Залишаючи кабінет, Чумак подумав, що завтра слід подбати про акваріум та свіжу морську воду для його нових "пожильців".
Жвавий вуличний рух відігнав тривоги, і Чумак, опинившись серед людей, навіть зітхнув полегшено. Він тимчасово перетворився на одну з часточок строкатого потоку, який линув згори, утворюючи на зупинках і перехрестях щось схоже на водоверті. Його непоказну постать з чорним потертим портфелем при боці важко було вирізнити з-поміж інших. Та й Чумак, пірнаючи після роботи в ту течію, щоразу відчувався невидимцем. Через півкілометра його вихлюпнуло в бічну вуличку, де він прилаштувався в чергу до овочевого лотка. У черзі він теж відчувався невидимцем, але тут він стояв, до того ж, перед очима в нього вже не ряхтіла людська маса, а була нерухома спина сусіди. Отже, й думки, і тривога, котрі, поки він ішов, відстали, тепер наздогнали його. Він уперше подумав не про своїх підлеглих, а про власну долю. Адже коли з тими щось скоїться, відповідати доведеться насамперед йому. Та скоро за цю свою думку Чумакові стало соромно. У нього йшлося тільки про спокій, а в них-про життя. Він почав прикидати подумки, чи вистачить енергії реактора для перенесення двох людей у минуле на часову відстань у 270 мільйонів років і повернення трьох людей по тій же "дорозі". Учений, власне, порівнював довжину часової подорожі, яку зробив Заміховський один, до тієї, яку вони мусять зробити втрьох. Виходило, що пального могло вистачити, а могло й ні. Отже, все залежало від того, як поведуться там його молодші колеги. Мирославу Петровичу прийшло в голову, що попри злигодні, які обсіли його останнім часом, він не відчував до Заміховського навіть найменшого зла. Навпаки, сумував за його товариством, за міцним чаєм, котрий Олекса так добре готував...
Тим часом підійшла черга, і Чумак, скупившись, знову поспішив до людського потоку, який, поки він стояв біля лотка, помітно порідшав. Купувати овочі було його домашнім обов’язком. Решту їхньої роботи виконували дружина і двадцятирічна донька.
Він подумав, що машина Заміховського може знову з’явитися об одинадцятій ночі і що йому слід вигадати привід, під яким він зміг би відлучитися з дому о пів на одинадцяту. Ускладнювалося все тим, що йому доведеться робити це щодня. Адже якщо Заміховський не з’являвся більше місяця, то тепер, коли їх там ціла компанія, на швидке повернення годі й сподіватися.
* * *
Браїлка Мирослав Петрович упізнав здаля. Той стояв у коридорі біля вікна, неподалік його кабінету. На підвіконні лежав потертий жовтий портфель.
— Здоров був, Мирославе! — пророкотало між стінами.
Чумак відзначив, що густий баритон його інститутського товариша став ніби надтріснутим. А голос він мав колись могутній. Якось керівник факультетської самодіяльності сказав, що коли б Браїлкові хоч на йоту музичного слуху, рівних йому баритонів не знав би світ.
— Радий тобі, Панасе!
Після ручкання з Браїлком Чумакові здавалося, що його долоня побувала в лещатах.
— Слухай, тобі вже п’ятдесят, звідки така сила, — мовив Мирослав Петрович, розтираючи руку.
— Бо сало їмо, — прогуркотів Браїлко.
Від того голосу до Чумака раптом навернулося щось далеке і світле, він навіть відчув якийсь щем у серці.
— Скільки ж ми не бачились?
— Та років, мабуть, уже з вісім, — сказав Браїлко. — Тільки на сторінках періодики й зустрічаємось. Власне, я до тебе в зв’язку з останньою вашою статтею. Ну, звичайно ж, і тебе хотів побачити.
— Тільки мене? — обережно запитав Чумак, підходячи до дверей і беручись за ручку.
— Та й твого колегу...
Гість здивовано розглядав заставлену різноманітними предметами кімнату. Могутня постать робила кабінет тіснішим, ніж він був. Спинивши погляд на банках, у яких щось ворушилось, Браїлко запитав:
— Ти що ж, вирішив перекинутись на біолога?
Та раптом, примружившись і підійшовши ближче до однієї з банок, сказав розгублено:
— Стривай, та це ж трилобіт! П’ять пар двогіллястих ніг, фасеткові очі, дві антени. Диво! Звідки він у тебе?
Становище, в якому Чумак опинився останнім часом, привчило його до обережності. Браїлко хоч і був другом юності і колишнім однодумцем (мрія створити геологічний календар з’явилася на світ як наслідок їхніх ще студентських суперечок) , та водночас він був і знаним авторитетом. Колишній однокурсник користувався тільки перевіреними, відомими кожному палеонтологові, методами, а ті дані, що публікував, були завжди надійними, не викликали ні в кого сумнівів. Браїлко скоріше дав би відтяти собі руку, аніж погодився б обнародувати неперевірений факт. Надійність у всьому була основною рисою його характеру. Він і взуття купував тільки випробуваних фабрик, навіть якщо воно давно вийшло з моди. Колись і дружину собі таку вибрав — роботящу, розумну і віддану.
По миті вагання Чумак відказав:
— Один мій співробітник роздобув.
— Диво дивне! — мовив Браїлко. — Та ці ж істоти зникли ще триста мільйонів літ тому. Коли б не побачив на власні очі, ніколи б не повірив. Та ні, це якийсь голографічний фокус.
— Обережно! — застеріг Чумак, коли гість простягнув до банки руку. — Якщо хочеш, щоб він заворушився, візьми скляну паличку.
— Де він його діп’яв?! — не переставав дивуватись Браїлко.
— Не знаю... До речі, — господар підійшов до затемненої посудини і зняв з неї шматок картону. — Ось іще один релікт.
Наутилоїд, опинившись на світлі, заворушився, його кулясті, кольору рожевого опалу очі жадібно виблискували. У них навіть угадувався якийсь натяк на свідомість. Вони були схожі на очі кальмара.
— Справді, релікт... Як же вони дотягнули до наших днів?
— Таємного не шукай, сокровенного не досліджуй, — процитував Мирослав Петрович відмовку, яку колись полюбляв вживати Браїлко, і по хвилі додав: — Так що тебе привело до нас?
Гість якусь мить постояв, немов звільняючись від омани, а тоді сів на стілець, від чого той голосно зарипів. На блідому довгастому обличчі не зосталося й натяку на подив, зараз воно скидалося на витесане з деревини.
— Ваша остання стаття... Скажи, як вам пощастило досягти такої високої точності у визначенні віку порід?
— То все Заміховський, — сказав Чумак, теж сідаючи до столу і висуваючи шухляду. — Ось, — він поклав перед колегою три аркуші паперу.
Браїлко довго читав. На його здерев’янілому обличчі з грубими рисами не було й натяку на те, що він силкується збагнути написане, проте напружену роботу думки виказували жовна, які вряди-годи здіймалися під шкірою.
Нарешті він відклав папір:
— Впізнаю Заміховського. Де є хоч найменша можливість замінити слово формулою — він це робить. Я тут нічого не втямив.
— На жаль, я й сам не надто в його теорії... — звірився Чумак. — Але механіку методу пояснити зможу.
— А не ліпше, коли пояснить сам Заміховський? — запитав гість. — Водночас і теорію по-людському розтлумачить.
— Немає в інституті Заміховського — у полі він. До речі, скажи, Панасе, чого ви з ним не поділили? Це ж творчий хлопець.
На лице Браїлка набігла тінь прикрості.
— Не потрібні мені творчі хлопці. Мені потрібні виконавці, — сказав він. — Я й сам — виконавець.
— А бачиш, все-таки до творця звертаєшся, — зауважив Чумак.
— Таки звертаюсь...