Це я до того, якщо постане питання про їх ізоляцію. Пригадуєте нашу розмову?
— До цього ще далеко, — зітхнув Михайлюк, ховаючи касету в портфель. — Ми не знаємо кінцевої мети комахолюдей.
— І жодної не бачили, — додав я.
— Не переконаний, що ми їх не бачили, — заперечив колега. — Ми просто не можемо їх відрізнити від звичайної людини.
І тут мені закортіло запитати Михайлюка про відстань, на яку поширюється гіперзвук. Колись я вже про це питав, але тоді він ухилився від відповіді. Та саме цієї миті хтось пошарпав двері. Раз і вдруге. А тоді почулися кроки, що віддалялися. Зачекавши хвилинку, Михайлюк відімкнув замок і я пішов.
Та щойно сів за свій стіл, як думка про відстань, на яку можуть розходитися хвилі гіперзвуку знову нагадала про себе. А відтак виникла ідея пошукати в бібліотеці книжку про звук і, можливо, щось з’ясувати
ХАМСИН
1
Відкриття, яке я зробив, прочитавши в довіднику з фізики про звук, приголомшило мене. Виявляється, гіперзвукові хвилі поширюються на дуже малу відстань. У залежності від потужності їх джерела — на сімдесят метрів.
Помістивши подумки кімнату Михайлюка в центрі, я описав навколо неї сферу діаметром десять метрів і став перебирати всіх, хто в ній опинився. Оскільки наш відділ, а відтак і акустична кімната, був розташований на першому поверсі, то півсфери відпадало на підвал, у якому хіба що пацюки водились. Сусідили з Михайлюковою кімната нашої трійці — Білоконя, Ткача й моя а також маленький закапелок Вакуленка і Тхолика з іншого боку. Навпроти: через коридор, сидів палеонтолог Філоненко зі своєю помічницею. Поряд з Філоненком, по діагоналі до Михайлюкової кімнати були двері з дощечкою і написом на ній "Зав. відділом Б. О. Посудієвський". На другому поверсі, над Посудієвським, містився кабінет завідуючого відділом свердловиків Данилюги. А прямісінько над Михайлюковою і нашою кімнатами було величезне приміщення тих же свердловиків; з’являлися вони там дуже рідко, бо здебільшого перебували на свердловинах, де перевіряли новий буровий інструмент або ж на інститутській базі за містом, де цей інструмент виготовляли.
Третього поверху інститут не мав. Стояв він посеред скверу і до найближчих будівель, за якими пролягала залізниця, було щонайменше сто метрів. Отже джерело гіперзвукової інформації не могло перебувати за межами інституту, а відтак "репортаж" вів хтось із наших.
Про те, що Михайлюк — геофізик-акустик міг про те не знати, мені й на гадку не спадало. "Але ж і тишко!" — подумав я. Та, поміркувавши, прийшов до висновку, що Михайлюк правильно вчинив, не втаємничивши мене. Звідки йому було знати, чи достатньо я водолію собою аби не висвітитись. Справа така серйозна, що найменша помилка коштуватиме нам життя. Щонайменше. Бо є речі важливіші за життя окремої людини.
Довгий час після того відкриття я перебував у стані психічної кволості. Тільки дзвоник, що сповістив про закінчення робочого дня, вивів мене зі стану прострації. Водночас виникла думка звузити коло підозрюваних осіб. Та коли я, ідучи вже в гурті колег до виходу, спробував це зробити, то раптом завважив, що з усіх, кого знав, не міг би поручитись ні за кого. Навіть Ткач виявився під підозрою. Тим паче, що прозвучувач порід і стіл Ткача розділяли лише перестінок та якихось три метри відстані. Душею я розумів, що підозрювати Ткача — несусвітня дурниця. Та як науковець я найбільше довіряв фактам. А вони не свідчили про повне його алібі.
Водночас мене не полишала думка про те, що міль, якщо й не має прямого зв’язку з тими всіма дивами, котрі ми з Михайлюком відкрили, та все ж належить до їх видимих прикмет. Біологи часто пов’язують бурхливе розмноження комах (зокрема сарани) з космічними факторами. Якщо це так, то логічно припустити, що поява істот з прикметами комах також залежить від тих самих факторів. А відтак найближчим часом їх слід очікувати у великій кількості. І виплодить їх не жовтий метелик, а звичайна людина; і годуватиме їх молоком своїм, і купатиме їх у зіллі, що дає міць м’язам і духові, і віддаватиме їм усю ніжність і тепло душі.
Я все більше схилявся до того, що грізною силою, котра пильнувала таємницю донбаської знахідки, могли бути тільки гіпермовні істоти. Отже, в ланцюжку комахолюди — "археологічна знахідка" — міраж — міль між першими двома ланками простежувався певний зв’язок. Щоправда, поки що тільки логічний. Залишалося з’ясувати, чи пов’язані ті дві ланки з міражем. А найголовніше — чому він — міраж — відкрився саме нам з Михайлюком і не показався дельтапланеристові Сірошенку? Може, наш мозок і справді став носієм гіпермовної інформації, яка й стала кодом, що змусив його відкритись?
Пригадалися слова Білоконя: "Щоб з’ясувати щось, мало пильно дивитись на предмет, треба вміти ще побачити його об’ємно." "А чого раптом комахолюдям знадобилося так уже критися з донбаською знахідкою? — принагідно подумалося мені. — Ну, прилетів інопланетянин... Ну, зазнав аварії... Таких випадків у світі зафіксовано чимало. І знають про них усі. А з цим, що завітав багато тисяч років тому, комусь знадобилося критись... Чому?" Перша відповідь, яка напрошувалась, була така: інформація про знахідку тягне за собою відкриття, чи, може, викриття, чогось дуже поганого. До того ж погане це мусить повторитись, інакше б нащо його приховувати.
Що донбаська знахідка — останки розумної істоти космічного походження, не було жодного сумніву. Амуніція, яку знайшли поряд, і боро-кремнієва аномалія грунту — тому свідчення. Але ж ніщо не засвідчує її зловісного характеру. Нащо приховувати? Чи, може, є люди, які знають про все це більше від нас з Михайлюком? І повідомлення про знахідку вивело б їх на шлях викриття... Але ж тоді треба, щоб знахідка відрізнялась від останків усіх інших інопланетян, а їх десь близько півсотні зберігається у землян в замороженому стані.
Вранці наступного дня з’явився Ткач. Він повів носом, вдихаючи запах махорки, сказав:
— Принаймні відчувається, що тут мужики сидять.
Ткач натякав на те, що я сам не курю і не дозволяю палити в кімнаті. На ньому був сіро-жовтий костюм із твідової тканини з безліччю застібок та кишеньок і черевики з халявками, призначені для ходіння по піску. На брунатно-матовому від засмаги обличчі світилася іронія.
— Що ви думаєте про інопланетян? — запитав я тоном репортера.
— О, тема інопланетян завжди була актуальною... Надто, коли з’являлася нагальна потреба вирішувати якісь важливі соціальні проблеми, — не без іронії сказав Ткач.
— А великий обсяг матеріалу в вашій дивотеці переконливо свідчить про ту актуальність, — зауважив я.
— Може, ви бажаєте поновити її новим фактом? Зараз саме літній місяць...
— А до чого тут літо?
— Наче не знаєте, що переважна більшість сенсацій з’являється влітку.
— Це можна чимось пояснити?
— Аякже... Професійні журналісти у цей час перебувають здебільша у відпустках...
Ткач заходився готувати чай. Запарювання чаю для нього було такою ж необхідністю, як, мабуть, для віруючого ранкова молитва. Коли в кухлі забулькало, він висмикнув з розетки штепсель кип’ятильника, сполоснув окропом керамічний чайничок і засипав у нього чай. Я давно вже помітив, що Ткач ніколи не набирає сухий чай ложкою, а висипає спершу на долоню, а тоді вже — в чайник. Цей ритуал для нього сповнений якогось таємничого смислу.
— А якщо відкинути іронію, — озвався я. — Що можна чекати від інопланетян — добра чи зла?
— Так це ж які завітають — агресивні чи миролюбні ...
— А у вашій дивотеці які випадки наводяться?
— О-о, моя дивотека! — Він сказав це з іронією, але крізь неї вгадувалась гордість. — Дідька лисого в кого є повніше зібрання.
Ткач витяг із шухляди знайому вже потерту теку невідомо якого кольору. Розв’язавши її, став переглядати вирізки з газет і журналів.
— Суціль вінегрет, — озвався по часі. — Систематизувати б, та все ніколи.
Я піймався на тому, що уважно спостерігаю за Ткачем. Ловлю кожен його рух, кожну зміну на сухорлявому лиці. Подумалося, що відтоді, як мені стало відомо про відстань, на яку поширюються гіперзвукові хвилі, я прирік себе на якесь шпигунство. Схоже, Ткач відчував мій пильний погляд.
— Може допомогти? — озвався я, щоб якось приховати свою увагу.
— Спробуйте.
Він підвівся і поклав мені на стіл теку. Від неї тхнуло зжовклим папером. Що означало "спробуйте" я збагнув, коли став переглядати вирізки. Більшість із них була з іноземних видань, зокрема франко-, іспано-, португало-, арабомовні. Я відібрав слов’яно— й англомовні, котрі міг прочитати. Ткач тим часом, припавши устами до піали, лукаво зиркав у мій бік. Та скоро я забув і про господаря вирізок, і про запах полину, який було чути водночас із пахощами індійського чаю.
Опрацювавши доступну мені інформацію, я зробив два основні висновки: інопланетяни навідувалися на Землю з найдавніших давен, про що свідчили витяги з хронік Шумеру та Стародавнього Єгипту; наміри їх щодо людей були чисто споглядальні, без ознак агресивності. А переді мною лежала ще ціла купа вирізок на різні теми, які я не міг прочитати. Поміж них могли бути й такі, в яких сповіщалося б про випадки агресивності гостей з космосу. Я підвів очі на Ткача, але він давно вже закінчив"чайну церемонію" і тепер з олівцем і лупою схилився над літологічною мапою.
У другій половині дня, під час пообіднього чаювання Ткача, я сказав:
— Із усього вашого багатства мені пощастило ознайомитися лише зо двома десятками інформацій. Ви не могли б бодай відкласти ті, що по темі НЛО? — Я подав йому "дивотеку", вилучивши з неї ті матеріали, з якими вже познайомився.
— Чого там відкласти... — благодушно сказав Ткач. — Можу й прочитати. Ну, ось, наприклад, мадрідська газета пише... Ага, це переклад з американської газети... 23 липня 1948 року, штат Алабама, 2 години 45 хвилин. Льотчики цивільної авіації Чайльз і Уіттер спостерігали під час польоту дивовижний літальний апарат... Ось свідчення одного з пілотів: "...Він був сигароподібної форми, близько ста футів завдовжки і вдвічі товщий від бомбардувальника Б-29, на поверхні — жодного виступу, ми помітили його одночасно". А ось що згадував другий пілот: "Предмет цей летів прямо на нас, і ми різко повернули ліворуч. Він теж повернув і пронісся мимо.