— А ми проспимося тим часом на її постелі. Побачимо, що нам за се буде.
І, заткавши вікно, він разом із братом простягся на бабиній постелі, і незабаром заснули оба.
XVIII
ВЧИНОК СТАРОЇ ГОРПИНИ
Горпина, справді побувши кілька хвиль у хаті і зміркувавши, що хлопці стережуть її, позастилала вікна, а потім нечутно вилізши на під, крізь діру в стрісі пробралася на кучку за хатою, з неї спустилася на землю і хильцем, аби хлопці не бачили, майнула в напрямі до пустині. Тільки сьогодні вечором вона з розмови з Матроною догадалася, що в пустині діється щось недобре. Оглядаючися на всі боки, вона зайшла ззаду хати в невеличкий ярок, пробралася ним аж під саму затильну стіну і, притулившися до неї, почала надслухувати. Зразу не чула нічого, але незабаром почулися їй важкі зітхання та стогнання мученого чоловіка. Вона помалу, повзучи попід стіну довкола вугла хати, дібралася до вікна і обережно заглянула досередини.
В хатині миготіло слабе світло, що ледве продиралося крізь маленькі, брудні і замрячені шибки і біляво-жовтими стовпами вбивалося в густу, непросвітну темноту. Один із стовпків освітив лице старої і відразу ще більше забілив страшну блідість, побільшену її сивим розпущеним волоссям, котре вітер шарпав і розкидував по її лиці й плечах.
Приглушений зойк почувся з хатини ще раз. Стара здригнула і знов присіла до землі, аби тим ліпше, зблизька заглянути в середину пустині. Але в тій хвилі зойк утих, світло загасло, в хатині почулися кроки. Видно, злочинець відходив. Стара, мов привид щезла з-під вікна.
Вітер на хвилину притих, а від лісу почувся свист. Незабаром під хатиною опинився Невеличкий, підсвистуючи якусь гайдамацьку пісеньку.
Коли він наближався до пустині, з хати вийшов Олекса і клацнув дрюком, яким зачинив і засунув двері.
— Ви тут, ватажку?
— Тут! А ти чого?
— — Адже ви казали мені переказати, аби я прийшов до вас.
Невеличкий брехав. Він хотів тільки збоку стежити за кождим кроком Олекси, бо те, що робив Олекса останніми днями, видалося товаришам чимось надто паскудним. Вони боялися не самих Довбущуків, але того, аби вони, забравши Петрієві скарби, не втекли від них.
— Ні, я не казав тобі сюди приходити, — відповів Довбущук, а в душі погадав собі: "Собака! Стежить за мною! Чекай, братчику, побачимо, хто кого перехитрить!"
— Але, — додав Олекса по хвилі, — добре, що ти з'явився. Йди раз-два до товаришів назад і скажи їм, аби нині не збиралися сюди. Завтра буде слушний час. Від Петрія довідаємося всього, і тоді буде все добре.
— Нехай буде й так, ватажку! — відповів Невеличкий і вернув назад до лісу. По дорозі бубонів сам до себе: "Чекай, чекай, я вже їм оповім!"
І, підсвистуючи, знов пішов до лісу, не знаючи, що боком за ним хильцем повзла стара.
"Куди йти?" — міркував Невеличкий. Та зараз І догадався, що всі товариші мають зібратися на "Глухім острові", і подався туди. В лісі, було темно, що тільки око вправного лісового "птаха" могло удержатися на стежці. Все щось його тривожило, все причувалося йому крізь свист і шум вітру, що хтось скрито, стиха повзе за ним і лиш деколи ззаду шелесне сухими галузами, захрупотить ломом під ногами. Він кілька разів ставав, надслухував, вертався навіть кілька кроків назад, але нічого не міг відкрити.
— Тьфу на тебе, маро! Якийсь мороз дере мене поза плечима! Ігій на тебе! — сказав Невеличкий і прискорив ходу, та все-таки йому причувалося, що хтось іде за ним і також прискорює кроку.
Вкінці опинився на дні глибоченної дебрі, а вгорі з-поміж ялиць завиднівся широко розложений огонь на "Глухім острові"
— Слава тобі господи, ось і товариші!
І повільними кроками подався вгору.
*
Вітер шумів і колихав верхами ялиць, скриплячи проразливо сухими гіллями. Долом, серед грубої темноти, крутими стежками, через дебрі, чагарі, гнилі ломи і пні, гнала стара, немов вовчиця, що гонить ловця, який забрав їй щенята з леговища.
— Боже мій, що за страшна робота, який нечуваний злочин скривають ті глухі ліси! І який другий злочин містять у собі німі стіни пустині!.. Боже, коби він лиш не згинув у страшних муках, до яких ті нелюди готовляться! Коби лиш не замучили, заки вернуся!..
І стара напружувала всі сили і знаними стежками гнала далі в глиб лісу.
Здалека замиготіло слабе світло серед гущавини і знов сховалося. Знов мигнуло і знов зникло, мов надія в душі того, що тоне.
— Слава богу, вже близько... ось уже! — прошептала стара, тяжко віддихаючи з утоми. — Коби лише стражників було досить!
І, добуваючи решти сил, погнала до світла. Незабаром серед темряви ночі зарисувалася невиразно невеличка луб'яна колиба перед її очима, в якій від кількох неділь пересиджували стражники, що слідили за бакунярями і пильнували ладу і безпеки тих відлюдних околиць. Таких стійок було досить по лісах, а з найближчих сіл люди повинні були доставляти їм поживу. Звичайно робив се війт, але так потайки, що мало хто в селі знав, де вони.
— Відчиніть, на милість бога, відчиніть! — закричала стара і з цілим розмахом гримнула собою в двері колиби. Двері пирсли під напором, і стара влетіла досередини...
*
Широким колесом палає серед поляни на "Глухім острові" вогонь. З одного боку ватри стоїть сухий, сірий, обдертий з кори пень, до котрого прив'язаний Петрій, а з другого боку сидять серед розмови три "товариші", курячи люльки. Невеличкий з іншими товаришами давно вже подався, щоб сповнити свій план, а слідом його пробування на острові була хіба кров, котрою був побризканий пень і ціле тіло Петрія. Сам Кирило стоїть прив'язаний до страшної колоди, поранений і змучений; лице його бліде, на декотрих місцях то темно-синє, то кроваве, але його погляд усе спокійний і рішучий, як перше.
Опришки поводилися з ним спочатку досить лагідно, думаючи, що ласкою приневолять його показати скарби. Але, побачивши, що все дарма, рішилися вжити остріших способів: тортур і мук. Особливо сього вечора вони завзялися дізнатися про скарби, бо не щадили ні намов, ні погроз, ні мук. Невеличкий радив іще зачекати, а сам, не тратячи часу, попровадив своїх на Довбущуківку.
— Шкода, що ми тут мусили лишитися, — сказав один волоцюга. — Варто би тепер бути з товаришами. Там, здається, буде гарний празник!
— Що мені з того! Я волів би, якби сей собака признався, де скарби сховані, ніж маю брати гріх на душу.
— Що се? — підхопив третій. — Мені причулося, що хтось іде по сухім ломі і тріщить галуззям!
— Е, ти, заяче серце, тобі все щось таке причувається! От сиди тихо!
Та в тій самій хвилині сильно захрупотів лім, затріщало галуззя, і з гущавини випало більше як десять стражників у цісарських уніформах з набитими карабінами. Попереду летіла Горпина, і, коли стражники кинулися ловити та в'язати опришків, вона увільнила напівзамученого Петрія.
Мінута не минула, а все було в порядку на "Глухім острові". Опришків пов’язано, Петрія увільнено, підкріплено, а його рани зав’язано так, що міг іти разом із стражниками.
— Наперед, панове, наперед, — лебеділа стара, і ціле її тіло дрижало від великої внутрішньої натуги та зворушення. — Наперед, наперед у Довбущуківку!
— Веди, стара! Скоро! — наказав коротко начальник стражників, і всі поспішили в гущавину.
XIX
УРЯТОВАНИЙ
Криваво заходило сонце за хмари, обливаючи їх загравою, а в тім червонім світлі понуро бовваніла Чорна гора, врізуючися глибоко в червоне тло своїми темними острими контурами.
На найвищій стрімкій іглиці Чорної гори клячала велетенська стать таємного старця, що кілька разів уже так дивно зустрічався з Андрієм.
Він довго клячав, похиливши сиву голову і зложивши руки навхрест на груді, а душа його виливала всі свої тайни, всі свої глибини в гарячій молитві перед богом.
Йому снилося попередньої ночі, що зближається кінець його терпінь, що зближається час, коли рід його буде змушений перейти останню пробу, аби або дійти до високої мети і ясної будучності, або до дна пропасті. Він із глибини серця дякував богу за його ласку. Якась невидима сила перла його ще останній раз відвідати ті місця, де родився, де проводив свобідно молоді літа, де свобідне його життя так сумно закінчилося через нещасну любов, через панську сваволю і гніт. Злізши з гори, він подався полем на Довбущуківку.
*
— Хато моя рідна, чи й на тобі тяжить боже прокляття, як на мені? Чи й ти не розпадешся доти, доки я живу? Чи мій кінець буде заразом твоєю смертю?
Так говорив старець, підходячи під двері пустині. Двері були зачинені, та старий скоро відчинив їх і ввійшов досередини. Темно було в сінях, темно, хоч око виколи, було в хатині. Старець просто йшов насеред хати, де, як знав, стояла груба, гладко врізана колода, котра його батькові служила за стіл. Нараз спіткнувся о щось м'яке. Під ногами його щось зачало рушатися: почувся слабий зойк, мов стогін когось, що вмирає.
— Убийте мене, нащо мені так мучитися? Убийте мене, я вам нічого не скажу, я присягав! Змилуйтеся, один удар, і моя мука скінчена!..
Се стогнав нещасний, замучений Андрій.
— Що тут таке? Хто ти, нещасливий? Що з тобою?
— Як то, то не ви, Олекса Довбущук?
— Я? Я Довбущук, але не той, котрого ти знаєш.
— Хто б ви не були, рятуйте мене! Винесіть мене відси! Занесіть до села! Я син Кирила Петрія!
— Ти Андрій?..
— Я Андрій! Ой, скоро, скоро! Візьміть мене відси! Тут страшно!.. Несіть мене, нехай хоч умру на вільнім повітрі!
Серед німого страху розв'язав старий хлопця і, обгорнувши його власною одежею, виніс із пустині і обережно поспішив зі своїм тягарем у село. Андрій зомлів, коли старий виніс його на свіже повітря. Здавалося, що страшні болі, уплив крові і голод зовсім обезсилили його. Старий, добуваючи всіх сил, поніс зомлілого у село, шепчучи:
— Боже милосердний! Два рази ти дозволив мені спасти його. Хіба третій раз мав би запізно прийти мій рятунок?..
Та що се за чоловік спішить із села на Довбущуківку?
Хід його непевний, сам він хитається, як стара верба, котрою колихає осінній вітер. Хоч буря й непогода, хоч студінь проймає, він без шапки, вітер розкидає його сиве волосся і шарпає його подертим кафтаном, та він не зважає на те, квапиться просто на Довбущуківку, мабуть, нічого не чуючи, не бачачи ні перед собою, ні довкола себе.
— Добраніч! — промовив до нього старий, та він, здавалося, не бачачи його, пройшов мимо, зігнувшися, мовби чого шукав, і по хвилині щез у пітьмі.