Нав'язлива, пекуча думка про отой, будь він проклятий, шприц, що його хтось забув покласти до аптечки.
Чому ніхто з них не здогадався перевірити аптечку?
А хто міг подумати, що там не буде шприца!..
"Мені не болить… Мені не болить… Чуєте, ви, налиті вогнем, я викреслюю вас із своєї свідомості!.. Я про вас забуваю!.. Геть із мозку, із серця — на периферію, жеврійте там! Горіть, хоч обвугліться, а мені не болить!.. Не болить! Не болить! Не болить!"
Щогодинна, щохвилинна молитва — посеред довгої ночі. Нескінченної ночі.
Лікар сказав… Що сказав лікар?.. Що він сказав, з приводу чого?.. Ага, це стосувалося ніг. Там, в операційній, де весь світ обертається довкола обморожених ніг. Нещодавні криваво-сині бала-бухи всохли, наче у мумії, шкіра на пальцях взялася смолянисто-чорним кольором. Біла, від м'яса оголена кістка з судомно нап'ятими жилами, — а на пальці наче хто понапинав наконечники з блискучої чорної гуми. Видовище не для людей із слабкими нервами. Сестра з терапевтичного якось необережно заскочила, глянула й, охнувши, вчепилася в стіл. "Хто вас просив!? — закричав Іван Андрійович гнівно. — Вийдіть!" Сестричка все ще стояла, міцно заплющивши очі: боялася відірватись од столу…
Так про що він запитав?! І що відповів лікар?
Ноги немов тільки чекали, щоб він трохи розслабився: по них так і хлюпнуло окропом. Не поворухнувся, шукаючи для них зручнішого місця: знав — не поможе. Зціпивши зуби, ждав, поки схлине. Пройде. Мусить пройти!..
Що ж він спитав?
Ага, спитав от що:
— Я буду ходити?
— Постараємося зробити усе, щоб ти ходив. Хоч доведеться дещо відрізати.
— Ріжте. Тільки так, щоб потім було на чому черевики тримати. Щоб не обкручувались. —
І зовсім уже сердито додав — Дядю Васю з мене не зробите! Краще заріжте одразу!
— Ви ще ходитимете, — пообіцяв йому лікар. Й нагримав на Валю, що, не витримавши, розплакалась. — Що це таке?! Припини мені зараз же!.. Скальпель!.. Бинти!.. Терпи, якщо хочеш ходити! — це вже до Анатолія. — Терпи!
— А я що роблю?.. Як повезете до загсу, я взую наймодельніші черевики…
Анатолій аж усміхнувся, пригадав, як Валя його мало не вдарила.
Й одразу ж насупився: ось одпанахають ноги, тоді посмієшся! Будуть тобі не черевики модельні, а милиці. Або й візок з коліщатками. Отака мила дощечка, реміняччям до стегон прикріплена, і дві колодки в руках: коти куди хочеш! "Громадяни пасажири, пожертвуйте, хто скільки зможе, на моє каліцтво убоге!" Чомусь отой старець, що його побачив колись у електричці під Києвом, виникав найчастіше у спогадах. Вкочувавсь, як похмуре майбутнє, що чекало на нього.
І найстрашніше було, що його стануть жаліти. Ловити співчуття в очах знайомих і незнайомих…
Якось сказав Якубенкові:
— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
За оці дні, в лікарні, вони дуже зблизились. І не тому, що їхні ліжка стояли поруч чи Якубенко найбільш після Анатолія обморозився (лікар уже сказав, що йому доведеться відрізати ліву стопу). Відкрили один в одному багато спільного, оту душевну спорідненість, яка дозволяє розуміти з півслова, з ледь вловимого натяку. Розуміти отак один одного, мабуть, стали ще тоді, коли спускали Володю. Анатолій відчував, що Якубенкові не треба щось особливо пояснювати: або прийме одразу ж, або так само категорично відкине. Тому просто сказав:
— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
І був вдячний другові, що той не став допитуватись чому. Лише відповів:
— Поживем — буде видно.
Наче оте: "Я не повернусь" стосувалось і його.
А може, таки й стосувалось?
Анатолій добре пам'ятав оту дівчину, яка прийшла в аеропорт проводжать Якубенка. Всі дівчата й жінки, що, на своє нещастя, опинились поруч, з її появою наче відсунулися в тінь. Буває ж на світі отакий спалах краси!
— Толь, ущипни, — тихенько сказав тоді Пашка: в усі очі дививсь на красуню. — Це насправді чи сниться?
— От заробиш од Якубенка по морді — проснешся! — відповів Анатолій.
Але Пашка не вгамувався. Вже в літакові при-ставаїв до Якубенка:
— Не боїшся?
— Чого?
— Що вона тебе спалить?
Пізніше, з двох-трьох скупих слів, знехотя зронених Якубенком, довідався Анатолій, що та дівчина його наречена. Тож Анатолій не був здивований, коли Якубенко сприйняв оту його фразу так, наче вона мала стосунок і до нього.
Поступово привчав себе до думки, що залишить інститут. Бо який з нього геолог? Сидіти десь в камералці, протирати штани? То краще вже тут, на Камчатці, хоча б на тій Ключевській, у вулканологів. Там для нього знайдеться робота, там він якось пристосується. І ніхто не киватиме на його скалічені ноги.
І ще душила образа: слідчий, який спеціаль-но прилітав з Петропавловська, розмовляв з Анатолієм, наче зі злочинцем. Ніби не мав жодного сумніву, що Анатолій винен у смерті Володі Берсеньєва. Під час першої ж зустрічі строго сказав:
— Мушу вас повідомити, що батьки Берсеньєва порушили проти вас судову справу. Вони звинувачують вас у смерті свого сина.
Отак: ні більше, ні менше.
І, може, Анатолій сам винен у тому, що слідчий розмовляв з ним підкреслено сухо: одразу ж наїжачившись, відповідав сердито та уїдливо.
Аякже: він силоміць погнав усіх на Ключевську! Льодорубом. І примусив ночувати проти неба. Щоб обморозились. Він просто дивується тому, що помер лише Берсеньєв.
Чому таким тоном з ним розмовляє? Бо інакше не вміє. Таким уже народився, товаришу слідчий…
— Йолоп! — лаявся потім Якубенко. — Ти думав, що молов?
— А йдіть ви!
— Скажи спасибі, що він не тільки тебе допитував. Що знайшлися більш тверезі голови…
— Чи не твоя?
— А хоча б і моя.
Тоді вони вперше посварились. І саме тоді Анатолій подумав, що не поїде звідси нікуди. Та пропади воно пропадом: й інститут, й усе на світі!
Тож коли прийшов ще один лист від Елли, не відповів. Якщо вже поривати, то з усім одразу.
І невідомо, чим би це все скінчилося, якби Елла прилетіла слідом за працівником прокуратури. Чи не зустрів би і її так, як зустрів слідчого, і, довівши до сліз, попрощався б із нею вороже, щоб спалити всі мости, пообривать всі нитки.
Могло бути й таке. Та Елла, немов здогадавшись, що її чекає, прилетіла не тоді, коли Анатолій лежав, від усього світу одвернувшись до стіни, а через три тижні, коли в нього був час як слід подумати й зрозуміти, що не такий уже оцей світ безнадійний, що не всі його звинувачують. Елла прилетіла тоді, коли Іван Андрійович нарешті сказав Анатолієві, що ноги йому зовсім не відріже, чого він боявся найбільше, а відітне лише обидві стопи, та й то постарається лишити трохи кістки, щоб у майбутньому черевик не обкручувався довкола ноги і він зміг би нормально ходити.
— Нормально?
— Ну, не нормально, але все ж можна буде ходити, — відповів чесно хірург. — Про гори доведеться забути. А так, по рівному, та ще з гарненьким ціпочком…
"Ну, це ще подивимось! — подумав тоді Анатолій. — 3 ціпочком!.."
Повернувся в палату незвично веселий і з того дня не міг дочекатись, коли його візьмуть на операцію.
В нього залишаться ноги! Він буде ходити!
Про те, що прилітає Елла, дізналися од Пашки: в'їхав до палати у кріслі, вимахуючи телеграмою:
— Толя! Вітю! Танцюйте!
— Сам потанцюй!
Лежали обоє після перев'язки.
— Дівчата прилітають, а ви порозлягалися моржами!
— Дай сюди! — зірвавсь Якубенко.
Вихопив, прочитав, зблід на виду. Ліг, прикрив долонею очі.
В той день тільки й розмов було про майбутні відвідини.
— Отже, так: щоб дівчата й не здогадались, що з нами… Нічого демонструвати їм наші жалюгідні кінцівки!
— Соплі тримать при собі!
— Та чого ви на мене витріщились? Ще подивимось, хто буде скиглити!
Й особисто до Пашки:
— Якщо надумаєшся розповісти при дівчатах хоч один із своїх смердючих анекдотів, встромимо в унітаз головою!
— Хто смердючіший, ще невідомо. Позаростали, як свині!
— Ай справді, мужики, якось воно не той… Дівчат налякаємо на смерть.
— Полундра! Всім поголитись!
Легко сказать — поголитись! А чим? Поклялися ж ще у Владивостоці: не чіпати борід, поки додому повернуться.
— Хіба що попросити в Івана Андрійовича?
— Він електричною голиться. Електрична наші щетини не візьме.
І тоді пролунав збентежений голос Пашки:
— У мене ось бритва. З лезами.
— Ага! — повернулись в його бік бородами. — Знайшовся-таки віровідступник! На вогнище його! На ешафот!
— Хлопці, їй-богу ж, прихопив машинально! На Ключевській поліз у рюкзак — лежить. Не пам'ятаю, коли вкинув.
— Гаразд, — сказав Якубенко, в нього борода найгустіша, — заради такого випадку прощаємо. Леза які?
— "Нева". Всього одне.
— Ясно. Хотів поголитись таємно? Повернутися красенем? Перехопити всіх наших дівчат?
— На вогнище його!
— Прощаємо й це! — імператорським жестом підняв Якубенко руку. — Давай сюди!
Заволодівши бритвою, виголосив:
— Поголяться всі. Окрім Пашки.
А в Пашки особливо огидна борідка. Кущами.
Сміялися. Просто сміхом заходились, дивлячись на Пашку. І довели його до того, що Пашка став лаятись. Гірше Пахомова.
— Вам, паразитам, хіба телеграми!.. Вам похоронки розносити!
— Гаразд, — сказав тоді Анатолій: він сміявся разом з усіма, і сміх оцей його прямо-таки обпо-ліскував. Ламав похмурість, як кригу. — Заради такої звістки простимо йому й це.
— Тільки з однією умовою, — втрутився Серьожа, — голитиметься після мене.
В Серьожки, в рудопера, не борода — щітка сталева. Машина наїде — скатам кінець! Можна уявити, що лишиться од леза, коли він поголиться.
І тут пожаліли віровідступника Пашку: вирішили, що це вже для нього занадто. Поголиться перед Сергієм.
Голились всією палатою. Намилювали бороди й вуса, помазка не жаліючи, дерли — тільки шкіра тріщала, виринали обличчя, молоді та світлі, з такою єдвабною шкірою, що долоня мимоволі тягнулась — діткнутись, погладити, сто пудів із себе скидали. І молоденька сестричка Ніна, що заскочила перед тим як іти додому, тільки долонями сплеснула:
— Боже, хлоп'ята, це ви чи не ви?
— Ми, Ніночко, ми!
Ніна чомусь розплакалась. Може, тому, що поквапилася вискочити заміж за якогось там лейтенантика, а тут отакі хлопці, а може, й від чогось іншого, бо хто їх розбере, жінок? Хто їх, жінок, розгадає, коли вони можуть за якусь дрібницю, не варту й понюху, так тебе гризти, що світ буде не милий, а разом зібратись та й полетіть, не вагаючись, на край цього ж білого світу, щоб тільки глянути на тебе, тільки діткнутись до тебе, тільки всміхнутись… Отак вони і ввалилися з морозу, дві представниці цього загадкового племені, немов бігли на лекції та по дорозі й заскочили, увішані, як новорічні ялинки, пакунками, з такими щоками червоними, з такими очима блискучими, що світ весь перевернувся в палаті і все, досі застигле й понуре, безнадійне та болісне, тріснуло враз та й, ламаючись, зрушило з місця.
Валя зайшла, звісно ж, першою, і всі бачили тільки її: кожному мимоволі хотілось замружитись.