Вона зирнула в бік моїх вікон, і я раптом відчув її погляд, що ніби ножем перетнув мене навпіл — був він сповнений такої ненависті й так яскраво зблиснув (ніби дзеркало, поставлене супроти сонця), що я, мов на пружині, відскочив у глибину кімнати, вражений силою негації, котра плеснула в мене і зуміла мене досягти, ба більше, зуміла вдарити й осліпити. В очах у мене замигали кружала, якісь синьо-чорні, аж змушений був присісти на стільця. Коли ж зважився підійти до вікна знову, Зої та хлопчаків уже не було, і взагалі нікого не було — вулиця слалася пустельна й нежива. І я довго в той день відчував у тілі трем.
Після того реально відчув, що це значить: "зочити". Я став зів'ялий, оспалий; трем вряди-годи до мене повертався, зник апетит, чим я вельми обурював матір, аж вона покрикувати на мене почала. Саме тоді пішов чи поволікся у магазин (було це за материної відсутності), купив пляшку горілки, приклався до горличка й наполовину вижлуктав. Раніше я не раз пив, як кожен із нас, але не напивався, резонно вважаючи, що напиваються люди свинської породи, нездатні себе контролювати. Хміль бухнув у голову, я сидів біля столу, відчуваючи, як грає й бавиться у мені зелений змій, і мені стало так печально та самотньо, що вперше я заплакав, як плакав колись дитиною. Жаль було себе, моїх товаришів, нашої розбитої і розпорошеної веселої компанії, жаль було горбунки Зої, і саме тоді, п'яний, я признався собі, що продовжую її любити, хоч передоцім зголосивсь у любові Оксані, що воно, кохання нечестиве, не покинуло мене, а я його, і що ми з горбункою Зоєю у цьому світі зв'язані безнадійними, але міцними поворозами саме тієї любові-війни, яка жодному не приносить ані втіхи, ані радості.
Ні, в мене не виникло бажання, як у ту душну й темну ніч, вийти на вулицю і піти до Білого дому (це трапляється в сентиментальних американських фільмах), а не виникло тому, що могутнього, нездоланного погуку звідтіля я не відчував, і ніхто мене вже не чарував, був лишень облитий помиями зненависті й огуди, коли побачив оту ганебну сцену — ніби не її обсміяла і обплювала зграя хлопчаків, а таки мене. Тож у голові, ніби цвяшок, сиділа ота ідіотська пісенька хлопчаків, і на очі знову і знову наверталося: сніг, біла стежка, роздута, здеформована постать горбунки Зої, яка намагається від юних варварів утекти, а потім ота жахлива її істерична, вискуче-рипуча лайка, а ще отой вогонь погляду, ніби дзеркало відбило сонце. Я вирішив узяти себе в руки.
Встав і, хоч світ переді мною хитався, рушив блукати по хаті, як сліпий, натикаючись на речі і бурмочучи під ніс нав'язливі слова: "Гоп-стоп, Зоя, кому давала стоя? Я давала стоя начальнику конвоя!" Фу! Я видув із себе повітря, надувши спершу щоки, а тоді подумав, що божеволію, бо в голові мозок мій почав хитатися, пухиритися, як болото, налите в чашу, зроблену із черепа князя Святослава.
— Гоп-стоп! — сказав я вголос. — Чого казишся?
І верескливо-рипучий голос загорлав мені в обличчя:
— Бо ти свиня! Негідник і падло!
— Гоп-стоп! — сказав я. — Заткни, будь ласка, пельку! По-моєму, зробив те, що ти хотіла!
— Сучий син! Подонок! Падлюка! Диявол! — закричав мені в обличчя голос, а по тому посипалися всі ті непристойності, що їх викинула Зоя на хлоп'ячі голови і яких не терпить папір.
— Гоп-стоп, Зоя! — сказав я неслухняним, п'яним, варнякаючим язиком. — Але поясни мені: чому саме начальнику конвоя? Що це, з біса значить?
— Паршивцю! Свине! Чортяко! Щоб ти здох! — крикнув верескливий голос. — Ти ще смієш сміятися з мене, кретине?!
— Гоп-стоп! — сказав я, зводячи пальця. — Який із цього зробимо висновок? Тобто, що ви, мадам, від мене хочете ще?
— Хочу, щоб ти здох! — крикнула Зоя.
Я побачив, що рука моя тримає недопиту пляшку. Подивився на неї уважно і зосереджено, ковтнув добряче і роздивився довкола. Раніше я виразно бачив, що Зоя стоїть переді мною, як привид: потворно черевата, з малиновим од гніву лицем (до речі, обличчя її цілком позбулося тієї краси, яка мене хвилювала), — зараз я був сам. Вирішив сховати пляшку, щоб не побачила мати, і рушити у світ. Буду йти і йти, думав, аж поки не впаду. А впаду не перед твоїм порогом, Зою, в перед порогом Оксаниним. Вона мене заспокоїть і втішить, адже ти, Зою, не з тих, що заспокоюють та втішають.
— Боти, — сказав я, зводячи пальця, — відьмачка, Зою! Але мені тебе жаль, — мовив, — бо я тебе дияволицю, люблю!
Голосу у відповідь не почув. Був у кімнаті сам, хоч ноги мої десь ішли у світ. Ішли через сніг, замерзлу річку, повз голі дерева — скрізь було біло-пустельно, панував сніг, все покривав сніг. І вийшов я у поле, і дув мені в обличчя зимний, аж крижаний вітер, і ноги мої йшли через поле, шукаючи порога, де можна впасти, де тебе заспокоять і втішать. Але це тільки ноги мої йшли у світ, я ж висів у сірому просторі власної кімнати, не торкаючись підлоги — безногий обрубок, — і кожна волосина від голови була зв'язана із сірою павутиною, що їх тут достобіса наплів павук, як дві краплі води схожий на горбунку Зою, а може, на Оксану, Марту, Клаву, на усіх тих спокушених і покинутих мною дівчат, тобто було то обличчя взагалі, й не мало воно потворності од вульгарного крику та вагітності, а скидалося на театральну маску з вічно розкритим до усміху ротом. Тіло в того обличчя було павуче, роздуте, з величезним животом і тонкими, ніби стебла, руками й ногами, власне, лапами. Отож я висів припнутий за волосся: велика голова із настовбурченим і розтягнутим до стін і стелі кіссям, руки були в мене втикнугі, як иаличчя у снігову бабу, ніг, звісна річ, не було, бо вони все ще йшли у світ та йшли, шукаючи порога, де зможуть зупинитися, обстукати із черевиків сніг, а тоді постукати до тієї, що заспокоює і втішає, не відчуваючи при цьому до напарника ненависті. Бо зненависть, — як чорна, отрутна умбра, яка покриваючи, з'їдає, нищить і налить, ніби кислота. Отак висів я серед кімнати, рівномірно погойдуючись, як схитнута лампа чи люстра, але в мені не запалювалося світла, лампочок у тій люстрі не було.
— Гоп-стоп, Зою! — Сказав я печально. — Скільки ти мене мучитимеш?
— Це я тебе мучу, безсовісний? — крикнув верескливий жіночий голос. — А може, ти мене?!
І раптом волосся чи павутиння затріщало, здається, не витримало ваги тіла, і я відчув, що починаю падати в чорну яму, на дні якої виставив угору писка апокаліптичний звір. Розтулив пащеку і вже готувався мене ковтнути. Але поки до нього долечу, мало минути немало часу, я сподівався, що того часу стане досить для зцілення й отверезіння, бо саме зцілення й отверезіння і є моїм чистилищем...
Отак і став я пияком, точніше, потрапив у тривалий запій. З одного боку, це була втеча від свого безнадійного кохання до горбунки Зої, а з другого, актом помсти з її боку, адже не міг я бути винятком у її системі: коли вже кожен зазнавав після стосунку з нею якогось нещастя, то чому мав не зазнати його я? Одне слово, був загнаний, як студент Ансельм із "Золотого горняти" Ернста-Амадея Гофмана, у пляшку, при тому в такий цікавий спосіб, що погнався туди із власної волі, бувши впевнений, що це достатня форма втечі від чарівницького впливу горбунки Зої, який, виявляється, щодо мене знову почав діяти, хоч ми і перестали контактувати і наче навіки розійшлися. Жінки випивайл хронічно не терплять (йдеться про нормальних, порядних жінок), отже, я мав підстави сподіватися, що мій спосіб виявиться ефективним, у чому не помилився; очевидно, й вона мала би бути з того задоволена, адже акт помсти мені відбувався так само несхитно, як і над іншими її чи жертвами, чи обранцями — не знаю, що тут точніше.
Єдина особа, якій я своїм падінням завдавав гризот, клопотів та печалі, була моя мати, бо я занедбав навчання, приходив чи приповзав додому напівмертвий, закаляний у грязюці, розносив по дому нестерпний соиушний дух, не раз десь надав і засинав, тож за вказівками всюдисущних сусідів (на їхнє цілковите задоволення, адже на таку свиню перетворився син гордої учительки, раніше вивищений над ними) мати змушена була мене знаходити і доставляти під щасливими прожекторами очей сусідів додому, що приносило їй, бідолашній, справжнє страждання. І це тяглося доти, доки горбунка Зоя щасливо не розродилася; всупереч моїм побоюванням, а очевидно, й моїх друзів по компанії, правильніше — колишніх друзів, народила не чотирьох дітей, а лише одного хлопчика, а коли те сталося, вона зі своєю непомітною, якоюсь безликою та сірою матір'ю, обличчя якої я, та й ніхто на вулиці, не міг запам'ятати, покинула нашу околицю, перебравшись у місто; куди саме, я не цікавився.
Дивне в цій ситуації було те, що мені жодного разу проздовж занепаду не з'явилася ані думка, ані бажання вилікуватися од свого нечестивого кохання у простіший спосіб, тобто із Зоєю порозумітися: я її шалено, ненормально кохав, але рятувався од того шалу тільки втечею, тобто намагався віддалитися від неї, а не наблизитися.
Друга особа, якій я своїм занепад ом-утечею приніс немало страждань, була Оксана, яка п'яниць ненавиділа всією своєю юною порядною душею; до того мала реальні підстави, бо її рідний батечко був битий гріхом тим також, але більше за мене, бо коли я перебував тільки в запої, зумовленім бажанням утечі, то він у тому гріху зав'яз по вуха, хронічно, отже, назавжди. Ми з ним часом тепер випивали, як можливі родичі, він навіть ентузіастично бажав, щоб я таки став його зятем, зате Оксанина мати тепер відганяла мене від їхнього дому, як пса, й, очевидно, мала рацію. Так от, не зважаючи на те, що Оксана розчинила вже переді мною всі дванадцятеро своїх дверей, а власне, одні, вона від мене рішуче відреклася, отже, мої ноги, як це було в першому п'яному маренні, до неї могли і не йти — не знаходив я з нею ні заспокоєння, ані втіхи; правда, залишила мені надію, що коли я отямлюся і знову стану людиною, як вона визначила, а не свинею, — а свинею я часом бував натуральною, бабраючись на чотирьох у калюжі чи болоті, — то вона спробує мій занепад вибачити, але при одній умові — що таке більше не повториться. До речі, випиваючи з її батечком, ми один одному заявили якось, що перестати нити — це ніяка не проблема, треба тільки захотіти.
— А я от не хочу — і квит! — заявив мій можливий тесть.