Неприємності ніякої не було, а тут нараз така втіха. Щоби припадком не спіткала його доля Гринька в Варвари. Цей також мав великі радощі зо сватів.
Вечором намовив Славко їмость, щоби їхала з ним завтра до міста. Вона згодилася радо зробити це для сина. Казала, що має важні орудки в місті. На ділі ж ті орудки міг би хто-небудь полагодити. Але їмость тішилася тим, що син її набрав послідніми днями якогось життя й веселості. Тільки, своїм звичаєм, не хотіла до цього ні перед ким признатися, тому й звалила причину своєї їзди виключно на самі орудки.
Скоро по півночі пробудився Славко з тяжкого сну, взяв передовсім розмірковувати над своїм забобоном. Як воно могло статися, що цей раз забобон не справдився?! Допевне, аж після цього жде його якесь велике горе. Це його дуже лякало. Бо він був певний, що забобон мусить набезпечне справдитися як не передом, то опісля. Він би хотів найрадше, щоби та неприємність уже проминула, а щоби теперішні поводження були вже наслідками тої неприємності. Отож передумував кожду дрібницю з послідніх подій свого життя. Всі вони не давали ще причини до такого постійного щастя, яке його тепер дожидало. Тоді передумував він події з цілого року, потім з попереднього року і... найшов! Дивувався, як це йому зараз не прийшло на думку?!
Адже всі роки, починаючи від того вигаданого першого іспиту, були для нього нічим іншим, як тілько рядом часу безнастанної журби, гризоти й розпуки. Чи ж після цього дивниця, що по безперестаннім горю та жде його постійне щастя?! Таким вислідом передумування вигнав Славко зовсім із свого серця страх перед забобоном. Тепер міг спокійно віддатися мріям про недалеке щастя. Ось Краньцовська, багата жінка, залюблюється в його підстрижених вусах до нестями. Очевидно, саджає собі його, як проститутка свого гостя, на коліна, гладить його попід бороду, а може, навіть удасть ліпше проститутки примилюватись: адже вона його любить! Схоче вона щоднини такої забави безперестанку. Нічого легше, як узяти собі Славка на вдержання, нехай буде за чоловіка. Зробить його господарем тих двісті моргів, що купила за своє віно. А тоді нехай журяться іспитами собаки. Вона ще й гніватиметься на нього, якби він зважився хоч словом згадати за якусь науку. Лишень часом, може, буде поезії писати для Краньцовської. Він же пробував цеї штуки ще в гімназії, а потім зовсім закинув. Не велика це штука. Треба тільки так писати, аби й самому нічого з того не розуміти, бо ж він не розумів і чужих поезій: був певний, що автори також не розуміли. Тільки з правописом і інтерпункцією біда. Але такі справи належать до того, що друкує. Йому ж за те платять: мусив вивчити. Зрештою, цею штукою займатися буде віднехотя, принагідне, аби здивувати Краньцовську. Головним же його спортом буде господарка. Візьме собі такого Йвана, як батько має, та й господаритиме так, як батько. Лиш коней держатиме більше: молодих лошаків, бо він любить придивлятися, як вони брикають. Правда, на перешкоді стоїть Краньцовський, але з ним коротка справа. Славко ж вичитав у записках церковного права поради про вбивство мужа. Розуміється, за такий учинок Славко би не брався! Він м'якого серця: не вбив би й горобця. Найдеться якийсь інший, що стане Славкові в пригоді. Справиться так спритно з Краньцовським, що Славко навіть не буде знати, як і коли.
А зрештою, чорт бери Краньцовську й її чоловіка. Злакомиться на Славка якась інша, ще багатша. Вона не буде мати чоловіка. Удова чи панна: все йому одно, лиш аби мала такі маленечкі губки, як Краньцовська. Навіть може бути старша. Хутче її чорти вхоплять. Найде собі тоді іншу. Господарка приноситиме йому незміренні прибутки. Бо він патріот: упишеться до читальні. Мужики аж битимуться, щоби дірватися до роботи на його землях. Бігтимуть вдосвіта наввипередки, бо котрий спізниться, то вже не найде роботи в патріота.
Уже в крайнім випадку відрікається Славко й господарки. Пристане й на жінку заміжню. Нехай буде заміжня й безземельна, лиш би грошовита. Побудує йому вигідний домок і буде доїздити. Найме йому кухаря, що годуватиме Славка, як на заріз. Ще й заборонить йому під великою карою будити Славка до підвечірку. Нехай Славко висипляється від обіду аж до півночі. Намість вечері й підвечірку подаватиме цей кухар другий обід опівночі. Тоді й з'являтиметься тота багата дама. В неї зовсім такі губки й таке личко, як у Краньцовської.
Лиш то біда, де до лихої матері шукати за тими жінками?!
Славко не любить ніде рушатися з дому. Певне, в місті стріне його якась. Там же їх багато волочиться. Зачепить його так, як зачіпали проститутки у Львові:
"Може, підемо?"
Славко глипне спідлоба, чи вона схожа на Краньцовську. Ні!
"Уступися!" — скаже їй і піде далі.
Аж ось йому настрічу інша:
"Може, підемо?"
Ця вже викапана Краньцовська. І такі губки, й таке личко, й така на зріст, іще й така утленька.
"Ходім!"-буцім віднехотя бовкне Славко.
Вона ж на радощах скакатиме біля нього, мов той горобчик.
Отак роздумував собі Славко. Правда, не цими саме словами, бо він і не роздумував словами. Він бачив усі ті події, неначе в театрі на сцені. Навіть себе самого там бачив із підстриженими вусами, як відвертається від таких жінок, що не схожі на Краньцовську.
Ще актори не зійшли зо сцени, ще акція була в самім розгарі, як Славко заснув наново. Спав, як звичайно, доти, доки їмость не збудила його до кави.
У місті, ідучи до фризієра, побачив Славко Потурайчина й доктора Фалькенбаума. Оба йшли назустріч Славкові. Доктор Фалькенбаум пхався на Потурайчина, підставляв своє вухо під його рот і в той спосіб тручав його з хідника в рів.
Порівнялися зо Славком, привітались, і Фалькенбаум зачав говорити:
— Я бороню їх цілком безінтересовно. Можете це кождому сказати.
Потурайчин йому перебив:
— Та чекайте! Пан Матчук іще не знає, що сталося.
Фалькенбаум приклав праву руку до свого вуха й ткнув його Потурайчинові під ніс:
— Що! Що ви кажете? Може, ви дали мені хоч крейцар? Ані мені, ані мому шефові.
Із гіркою бідою вдалося Фалькенбаума втихомирити. Потурайчин розповів Славкові, що має візвання до карного суду за проступок проти другого параграфа закону про збори. Щоби заложити в Вороничах читальню, був у селі в Неважука й закликав до нього кількох господарів на нараду. Потурайчин знав, що польські власті карають русинів за всяку культурну роботу поміж народом, як тілько хоч трішечки є за що-небудь зачепити. Для того, навчений досвідом своїм і своїх товаришів, виставив кождому запрошеному письменні запросини, бо хоч другий параграф таких запросин не вимагає, але практика виробилася противна. Мабуть, котресь із домашніх дітей, що сиділо на печі, не мало запросин на письмі. Чи, мабуть, якась сусіда, що приходила зичити горшка, постояла трохи в хаті. Досить того: староство донесло до суду, що Потурайчин і Неважук скликали в Вороничах збори без повідомлення староства. Бо закон вимагає, щоби про всякі публічні збори повідомити староство три дні передом. За недодержання цього законного вимогу судитимуть Потурайчина й Неважука.
Потурайчин жартував і буцім сміявся з цієї справи, бо не чув за собою ніякої провини: все зробив, чого закон вимагає. Отже-таки, видко було по нім, що сміх його силуваний. Не так, мабуть, боявся засуду, як того, що стратить через те лекцію. Тож корився перед Фалькенбаумом очевидячки. Фалькенбаум ідучи тручав його в рів, а Потурайчин лиш незамітно, потрошки вступався. Фалькенбаум, бесідуючи з ним, пускав "із нервозності" просто йому в лице дрібненькі, як мак, крапельки слини, а Потурайчин, навіть не обтирався з чемності.
У фризієра Славко не тілько привів своє волосся до порядку й підстриг вуса, але навіть, на втіху своєї матері, купив собі плящину з водою для волосся. Сам на таку річ Славко був би не здобувся, бо не мав сміливості, але фризієр йому поміг. Намовляв Славка, аби собі купив-таки плящину. Захвалював ту воду, що вона й голову чистить, і засіває на ній волосся. Як приклад чудодійства цієї води показував фризієр на свою голову.
Цей фризієр, його звали Юдка, мав дивно лису голову. Ціла голова гола від потилиці аж до носа, бо й над очима, там, де мають бути брови, не було нічого. Ця голова вилискувалась, як макогін облизаний. Але приглянутись їй уважно зблизька, то, бігме, на ній був волос. І то геть від чола аж до потилиці. Довгий, сивий волос. Тілько рідонько, ой! як же рідонько: на цаль волосинка від волосинки. Відступитися ж від Юдки на крок, то кождий би присяг, що голова оскальпована! Але Юдка був переконаний, що на його голові буяє волос, мов троща краєм ставу. Бо він водно гладив себе по голові, а все злегенька. Любувався, що волос скобоче йому долоню, до черепа ж не доторкався. А як дивився коли на себе в дзеркало, то зблизенька, та й пантрував лиш за тим, аби вздріти волос. Так привик до цих обзорин, що очей своїх у дзеркалі не видів, а волос видів! Тому ж то й хвалився перед Славком, що вода йому помогла.
Отже цею хвальбою не відстрашив Славка. Він уже хотів ту плящину купити, тілько ще вагувався з тої причини, що не знатиме, як цю воду вживати. Але Юдка обібрався вивчити, і то зараз.
— Насамперед натирається цею водою голову. Отак-о! — говорив Юдка й натирав Славкові голову. — Будете зараз видіти, що стане піна, як із мила, — приповідав Юдка далі й показав Славкові долоню.
Намість піни був там чорний бруд, бо Юдка ще сьогодні не мив рук. Але Юдку це й трохи не збентежило:
— Видите, який бруд із голови? — Потім учив Славка далі: — А тепер треба обмити голову теплою водою. — При цім слові обернувся Юдка до другої стіни та й крикнув: — Суре! Гіб ер вармес васер! (Дай сюди теплої води! (Євр.))
— Гоб нішт! (Не маю! (Євр.)) — обізвався сердитий голос з-за стіни.
— А ще ліпше: студеною водою. То здоровіше! — поправився Юдка й обмив Славкові голову студеною водою. — А тепер треба добре витерти чистим рушником, — учив Юдка далі і крикнув до другої стіни: — Суре! Гіб ер а райнес гандтух! (Дай сюди чистий рушник (Євр.))
— Гоб нішт! — відповів той самий сердитий голос.
— Але ліпше брудним, — поправився Юдка, — бо як зовсім свіжий рушник, то ще твердий, рапавий, а як уже вживаний, то м'який, податливий.
У такий спосіб прийшов Славко до плящини з водою на волосся.
Їмость радувалася з того.