— Грунтовно обживаєтеся. Вирішили залишитися в цьому селі назавжди?
— Вирішив, що місто й без мене обійдеться. Клімат у нас південний, сухий. Не те що зливи й болота Поділля. Заробітки теж непогані. Від райцентру до Одеси тридцять хвилин літаком. І навіщо мені ця міська суєта? Та й, знаєте, селу теж потрібна інтелігенція. Не втікати в міста, а — як бачите, по моїй квартирі, хоч вона ще й не обставлена належним чином — піднімати рівень свого буття тут, у селі, аж до міського. Ось про що б вам статейку влущити на сторінках газети. Та? Отож. Ну та це як вам на серце ляже. Хата, бачите, кам'яна, міцна, вічна. Три кімнати, сарай, гараж. Он там, у кутку, поставлю собі великий камін з баром і холодильником. Вже навіть придивився такий в одному одеському магазині. Ну а в цьому кутку можна приладнати магнітофон зі світломузикою. Запрошую сюди через рік. Побачите, як можна звичайну сільську хату перетворити на сучасне людське житло.
— Треба зважити й на те, що у кожного своє уявлення про умеблювання й оформлення житла, — делікатно зауважив Оснач. Проте Вандевура не надав цьому значення.
— Будь ласка: дві репродукції картин Чюрльоніса. Люблю цього художника. Дивлячись на його полотна, починаєш вірити, що цивілізація вічна і що в космосі ми справді не самотні. Трапиться ще кілька репродукцій — обов'язково придбаю.
— Так, своєрідна манера.
— Ну а все інше... Гараж є, отже буде й машина. Озеро поруч. Наступного року придбаю човна. А рибалка у нас завжди славна. Можна і з рушницею походити. То чого мені шукати по містах?
— Нічого, — погодився Радомир. І вже хотів попрощатися, але майже на порозі Вандевура підхопив його під руку і зупинив.
— Я зрозумів це так, що моєю колекцією вишивок та гончарства ви не поцікавилися тільки з чемності. Бо пам'ятаю, як уважно оглядали те, що я передав до районного музею.
Вандевурі справді було що показати. Дві кімнати свого трикімнатного будинку він перетворив на зали домашнього музею. Тут було зібрано кілька сотень вишиваних рушників, хусток і хусточок, наволочок, невеличких покривалець, які все рідше зустрічалися тепер на місцевих українських, болгарських та гагаузьких селах. Який добір кольорів! Які вигадливі візерунки! Яке розмаїття прийомів і стилів вишивки! І, що найбільше вразило Оснача, кожен із цих виробів Вандевура ладен був коментувати, наче професійний екскурсовод, або майстер народної вишивки.
— Як же це вам вдалося зібрати? Як взагалі можна зібрати таке багатство? Я вважав, що отой "ваш" розділ в районному музеї...
— То лише сота часточка. Тут, у моєму ранчо, ви теж бачите не все. Чимало речей залишається у батьківській хаті. Колись моя бабця була найкращою вишивальницею в окрузі. Вишивки почала збирати, власне, ще вона. А вже гончарними витворами я сам захопився. Прошу сюди, — запросив Оснача зазирнути на кухню.
Навіть побіжного погляду було досить, щоб зрозуміти, що господар ніколи не куховарив тут і взагалі використовувати це приміщення за своїм прямим призначенням не збирався. На широкій печі, на полицях, на підвіконні, лавках і просто на підлозі стояли десятки глечиків — великих, малих і зовсім дрібненьких, декоративних куманців... Давніх, почорнілих від часу і новеньких, можливо, тільки цього року випалених...
— Не рахуйте. Поки що тільки сімдесят дев'ять. Але зважте: я почав збирати їх лише три роки тому.
— Дивовижно. Ні, справді, як вам це вдається?
— Дуже просто. Всі знають, що я колекціонер. І що найцінніший подарунок для мене — рушник, або ось такий глечик-куманець. Але більшу частину я зібрав, завдяки школярам. їм теж хочеться, щоб у Рибані був музей. До того ж, я тричі об'їздив весь район і деякі села сусідніх районів. Одне слово, аби тільки бажання. Зібрати колекцію — не проблема.
— Ви згадали про музей у Рибані... Це серйозний намір?
— Все, що я задумав — все серйозно. Так, тут, у Рибані, я хочу створити музей народного мистецтва. Звичайно, певну частину експонатів віддам до районного музею, може, й до обласного, якщо, з вашою допомогою, — всміхнувся він, злегка торкаючись рукою передпліччя Радомира, — проб'юся туди. Але кінцева мета моя все ж таки музей у рідному селі. На березі озера. Колись Рибань сама славилася гончарами, тут неподалік є хороша, "майстрова", як кажуть у нас, глина. Тож не дивно, що свого часу в селі діяло кілька майстерень, а вироби наших майстрів продавалися на ярмарках Ізмаїла, Кілії, Білгород-Дністровського і навіть Одеси й Кишинева. Тепер цей народний промисел, на жаль, занедбано, в селі не залишилося жодного майстра. Але, створивши музей, ми могли б відродити в селі майстровий дух. Вишивальницям, щоправда, пощастило більше. їх і зараз чимало. Раніше у нас і килими ткали. Тепер залишився тільки один верстат, і той поламаний. Але я радився з теслями — вони згодні відремонтувати.
— Ну що ж, тоді справді може вийти непоганий музей.
— Непоганий. Ні, це буде незвичайний музей. Я волію бачити його таким: на березі озера — дві будівлі. Між ними — невеличка вузька затока, в якій зібрано старі й новітні рибальські човни, а на берегах затоки, під навісом сіті, якорі, всіляке рибальське причандалля, коптильня для риби. В самих будівлях — рибальський одяг, вишивка, глечики, ткацький верстат, вироби різьбярів, картини — є тут у нас один самодіяльний художник, в якого вже близько п'ятдесяти картин, і на кожній з них — озеро, степ, побутрибаньців... Аще — фотографії, портрети відомих людей, архівні документи про минуле краю... Справжній музей рибальства, історії та етнографії, придунайського краю.
— Ви вже зверталися з такою пропозицією до місцевих керівників?
— Оце завершиться навчальний рік і почну займатися цим по— справжньому. Ви знаєте, як важко залагоджувати такі справи.
— Може є сенс домагатися заснування нового музею в райцентрі? У Рибані, він навряд чи виправдовуватиме своє призначення.
— Для мене важливо, щоб музей був саме тут. Я не для того збираю все це багатство, щоб розпорошити його по різних музеях. А щодо призначення... Давайте пофантазуємо. Що завадить включити нашу Рибань до туристичних маршрутів? Місця тут он які! Збудувати неподалік музею готель, водну станцію для прогулянок на човнах і яхтах, пляж... На базі музею можна буде створити училище майстрів народної творчості. Чи хоча б курси. Ось вам: дивіться, вивчайте і самі вчіться...
Оснач мовчав.
— Що, не віриться, що мої фантазії можуть стати реальністю? — занепокоєно поцікавився Вандевура, відчуваючи, що мовчання його затяглося.
— Та ні, чому ж?.. Якщо з'явиться готель, водна станція, пляж... весь цей туристичний комплекс, напевне, буде прибутковим. Я про інше мовчу...
Йому раптом пригадалося все, що він чув про Вандевуру від Ірині Козарука і Крижаня. І знову здалося, що вони розповідали про іншу людину. Якої він особисто не знає. Радомир не міг збагнути, як в одній людині можуть вживатися оцей сільський інтелігент, учитель, заповзятий збирач народних скарбів та знавець народної творчості і... закоренілий "писака", який виживає зі школи і зживає зі світу свого колегу, паплюжить ім'я ровесника-героя...
"Ні, тут щось не те... — мовив собі Оснач. — Щось у цій історії не співпадає, не стикується, не вписується у житейську логіку, в прин-
ципи характеру... Не виключено, що "загадка Вандевури" буде для мене ще складнішою, ніж загадка подвигу Захара Шаблюка".
— Може, я непереконливо?
— Ні-ні, чому ж? Дуже переконливо, — кивнув Оснач, ідучи до дверей. — Я оце хочу навідатись до Іващуків. Кажуть, що Іван Петрович — якийсь далекий родич колишнього завуча вашої школи Полянського. До речі, як склалася його доля? Я маю на увазі долю Полянського.
— А, цього доморощеного Макаренка? — поблажливо посміхнувся Вандевура. На стосунки з колегами його інтелігентність, очевидно, не розповсюджувалася. — Та хто його знає? Чоловікові з дипломом померти з голоду у нас не дадуть. Знаєте, журналісте-газетярю, існують педагоги, яким здається, що вся педагогічна мудрість, сама істинність педагогіки відкрилася тільки їм одним. Тільки у них, бачте, "спільність інтересів з дітьми", тільки вони, бачте, знають душу дитини та живуть з нею одним життям.
— А насправді таке неможливе: знати душу і жити?..
— У нас, тут, у Рибані? — Вандевура майже співчутливо глянув на Оснача і скрушно похитав головою. А говорити і посміхатися Маркіян Маркіянович намагався погордо. Щоправда, це йому не завжди вдавалося, проте він старався. Іноді Осначеві здавалося, що вчитель весь час намагається перебувати в ролі зубожілого дворянина, але час від часу забуває настанови режисера, і збивається. — Я — з четвертого покоління інтелігентів, але навіть я ще не можу витруїти з себе раба ницості, яким заражений з дитинства. Бо ж середовище, середовище яке! Що вже казати про них... провінційних Пестолоцці? Злидня духу — та й годі. Ось цей, Полянський... Сиди собі тихо, працюй, вдосконалюйся, якщо здатний на це і маєш таке бажання. Так ні, обов'язково треба зображати з себе провінційного демократа від перебудови, страдальця за істину. Ну, не було в Рибані героя, не було й бути не могло. Значить, не судилося. І змиріться з цим. Але ж ні, таки знайшли!..
— Йдеться про Захара Шаблюка?
— Розумію, що вам неприємно чути про це, — всміхнувся Вандевура. — Але ви — інша справа. Ви про нього пишете, то принаймні маєте з цього шматок хліба. Та ще й з маслом. Отже, у вас свій інтерес. — Почувши це, Оснач зціпив зуби і тільки тому промовчав. — Ви зацікавлені, щоб Шаблюк став героєм. І вас можна зрозуміти. А цих — Полянського, Гриню? Сотворили собі кумира, аби тільки погрітися біля вогнища його слави. — "На вогнищі чужої слави", пригадав Оснач. — Чули б ви, який вони тут галас здійняли. Ново— явлений Іван Сусанін! Пам'ятник йому! Прізвище на обеліску! А я, особисто я, знав цього Шаблюка. Це ж, по суті, мій ровесник. Я знав його, як облупленого. Знайшли героя! Хто сказав, що цей злидня духу пожертвував би собою, ради якихось там десантників, що ховалися на острові?! Його запитали: "Поведеш?" Ще й, мабуть, пообіцяли добре заплатити. Тоді ж за все платили! За голову партійного активіста — стільки-то грошей і стільки-то соток землі. Викажеш партизана-під— пільника — теж маєш.