Роздумами над цією книгою ділиться сьогодні відомий письменник Богдан Сушинський.
* * *
Український гумор... Зароджуючись із глибин фольклору, із національного побуту, із самої душі українського народу, він завжди являвся світові явищем талановитим, національно вивіреним і, безсумнівно, самобутнім. А яка плеяда мистецьких імен виплекана і возвеличена ним: Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський, Степан Руданський, Остап Вишня, Степан Олійник, Володимир Іванович, Микита Годованець...
Так вже повелося, що присудження літературної премії імені С. Олійника ніколи не було справою вузького кола літераторів, актом суто мистецьким. Зародившись 1983 року разом із Всеукраїнськими Олійниківськими читаннями на Одещині, воно ось уже понад двадцять років залишається дійством, яке поєднує в собі високу громадянськість мистецтва — із творчим залученням до нього широкої громадськості.
Відтак саме проголошення лауреатів, яке, як правило, відбувається в Одеському українському драматичному театрі ім. В. Василька, перетворюється на свято народного гумору, на хвилі якого, поряд із професійними літераторами, відтворюється творчий огляд самодіяльних літераторів-гумористів та кращих читців гуморесок Степана Олійника; здобутки всіх людей, які в той чи інший спосіб пропагують творчість видатного гумориста, його побратимів по перу, а, отже, й українську літературу, українське народно-мистецьке слово. Оте рідне слово рідної мови, про яке так правдиво й гостро мовиться в фейлетоні "Заявлєніє директору школи" одного з лауреатів — Анатолія Гарматюка з Вінниччини, герой якого просить звільнити його сина від вивчення української мови, бо...
...Хоть я з села, жена сельська нужди у ней не маєм, Зачем ця мова для синка, звиніть, не панімаєм.
Для поступленья в інститут?
Работи на заводі?
Вона йому ні там, ні тут не надобная сьодні.
Язик англійський вчить синок —
цей може пригодиться,
не сключено, что прийде срок пошлють і за границю.
...Застой прошол. Ми сталі жить тепер домократічно.
Какий язик дитині вчить, Батькам рішати лічно, Бо вибор нам слободний. К сему Іван Безродний.
Характерною рисою, що поєднує майже всі твори авторів, які увійшли до цієї збірки, є їх актуальність, злободенність явищі проблем, про які в них мовиться. І в цьому сенсі всі автори дотримуються тезису, обґрунтованого самим С. Олійником в його вірші "Сатирик рівен хліборобу", яким сатирикам-спадкоємцям заповідано було "усе лихе рубать на ниві, щоб люди всі були щасливі, щоб захистить від зла добро". Зазнайство, зневага до свого "коріння", до землі та верстата, до справи батьків; чиновницький волюнтаризм, низький рівень громадянської свідомості та відсутність належної культури; мистецтво, породжене талантом, і псевдомистецтво навколомистецького люду.. — ось коло проблематики, що порушується в фейлетонах та оповідках і першого лауреата премії, творчого друга С. Олійника, одеського гумориста Володимира Івановича, і сатириків та гумористів Валентина Лагоди, Івана Сварника, Василя Кравчука, Петра Ребра, Віктора Дзюби, Анатолія Бортняка, Петра Осадчука...
Свого часу не лише французька, але й всеєвропейська критика відзначала, що академічне журі найпопулярнішої у Франції премії братів Гонкурів з року на рік примудряється обійти увагою митців справді талановитих і популярних, відзначаючи тих, хто не мав права виявлятися навіть у колі претендентів. Так ось, лауреатський збірник "Здоровте з гумором живеться", упорядниками якого стали донька класика Олеся Олійник та поет Володимир Гаранін, переконливо доводить, що серед відзначених премією — імена справді відомих і народом нашим шанованих гумористів, а отже, відкритість, публічність обговорення кандидатур стає гарантією того, що серед лауреатів нема людей випадкових. Тим паче, що в цьому елітарному колі не лише гумористи в їх "чистому вигляді", але й ті, хто чимало зусиль доклав, аби пропагувати творчість С. Олійника, український гумор, національний фольклор.
І як у цьому контексті не згадати одного з засновників Олійниківських читань на Одещині та засновників премії, знаного літературознавця, автора літературознавчих розвідок "Українська сатира 20-х років", "Остап Вишня", "Степан Олійник", "Смішного слова Чародій" професора Івана Дузя, що представлений у збірнику статтями про репресованих комуністичним режимом письменників "Повернені імена" та "Серце, розірване наклепом"; чи російського поета-перекладача Валентина Корчагіна, в творчому доробку якого — переклади шести поетичних збірок С. Олійника? Або народного артиста України Андрія Сови, що був одним із найталановитіших естрадних популяризаторів поета.
Проведення Днів українського гумору та Олійниківських читань на Одещині, видання книжок самого Олійника та книжок і публікацій в періодиці про нього, як і видання даного збірника, було б неможливим без підтримки, без спонсорської допомоги багатьох відомих — від керівництва, мистецтва та бізнесу — людей нашого краю. І дуже добре, що в збірнику виокремлено розділ, в якому подаються відомості про всіх тих, кого було нагороджено медаллю Громадського благодійного фонду Степана Олійника "За благодійну діяльність".
Тож єдине побажання творцям цієї книги — щоб перевидання її стало доброю культурно-видавничою традицією нашого письменства. Адже, поповнюючись новими іменами лауреатів та благодійників, ця збірка поступово перетвориться на справжній літопис, на довідник та хроніку сучасного українського гумору і вже цим прислужиться дослідникам майбутніх поколінь.
ЛІТОПИС КОЗАКІВ-ЧОРНОМОРЦІВ
Літопис Чорноморського козацького з'єднання
за 2003 рік. Одеса, 2006
Кожен, хто будь-коли намагався заглибитись в історію Українського козацтва, знає, як мало залишили наші предки літописів, хронік, подорожніх нотаток, взагалі будь-яких писемних документів, завдяки яким можна було б чітко відокремити суто легендарну історію козацтва від історії задокументованої. Тож як часто доводиться шкодувати, що предки наші були куди охочішими до шаблі та плуга, ніж до пера. Якщо народ сам лінується увічнювати власну історію в праведних та мудрих письменах, за нього це починають робити історики інших народів. Але тоді вже не доводиться нарікати, що роблять вони це, виходячи з власних уподобань і власного розуміння, підганяючи історію чужинців під свої власні національні інтереси, свою національну гідність.
Я кажу про це тому, що навіть такі високоосвічені гетьмани, як Б. Хмельницький та І. Виговський, які мали у своєму розпорядженні десятки освічених канцеляристів, не подбали про те, щоб організувати написання літописів чи хоча б походних хронік; навіть їм не спадало на думку відібрати кількох літературно обдарованих, кмітливих хлопців, випускників академії чи колегіумів і сказати: "Хлопці, без ваших шабель військо козацьке обійдеться, махати шаблями у нас, слава Богу, є кому. Ваша свята справа: каламар, перо, пергамент — і день при дневі записуйте все, що відбувається на полях битв, в Україні, в канцелярії. Які посли та парламентарі прибувають, і про що йдеться на переговорах".
Так само не подбав про творення хронік і жоден кошовий отаман Запорізької Січі. Майже всі відомі нам козацькі літописи творилися уже з часом і ґрунтувалися здебільшого на польських, німецьких, турецьких та інших джерелах; не дбали про них і повстанські гетьмани та отамани.
Можливо, у це зараз важко повірити, але минуть літа, і наші нащадки так само вивчатимуть процес "відродження Українського козацтва в незалежній Україні наприкінці XX — початку XXI століття". І передчуваю, скільки документів їм доведеться перечитати по різних архівах, якщо тільки ці документи різних козацтв (а їх уже десятки) справді потраплять до архівів. Адже мій досвід історика сучасного козацтва переконує, що в багатьох козацтвах не існує ні нормально налагодженої канцелярії, ні архіву; що отамани просто не передають папери, які були писані за їхнього отаманства, своїм наступникам.
Ось чому я з таким хвилюванням брав до рук укладений крайовим отаманом Чорноморського козацького з'єднання Володимиром Пуклічем "Літопис Чорноморського козацького з'єднання за 2003 рік". І нічого страшного в тому, що літопис за 2003 рік з'явився лише в середині 2006 року, головне, що він все ж таки з'явився, що отаман та інші старшини (офіцери) цього козацтва дбають про написання літопису, про те, щоб їх робота, їхні організаційні пошуки і старання, їх благодійна військово-виховна та спортивна діяльність знайшли своє відображення на сторінках уже не рукописного, а таки офіційно, у міській типографії виданого "Літопису".
Зрозуміло, що цей літопис має і суто прикладне значення. Адже, знайомлячись із ним, молоді козаки та претенденти на козацькі вуса мають змогу отримувати докладну інформацію про керівний склад козацтва, основні напрями його діяльності, провідні документи, якими козаки керуються під час своєї служби; відомості про ті організації — козацькі, освітянські, спортивні — з якими їх козацтво підтримує зв'язки. Здавалося б, перед нами невеличка стаття "Чорноморське козацьке з'єднання як складова частина Українського козацтва", але скільки вкрай необхідної інформації несе вона навіть для наших сучасників, не кажучи вже про нащадків.
"Чорноморське козацьке з'єднання (ЧКЗ) — читаємо в "Літописі", — має свій Статут, Почесну нагороду, прапор, хоругву і інші атрибути. Вищим органом ЧКЗ є Крайова військова козацька Рада, делегати якої збираються раз на рік, щоб заслухати звіт Крайового отамана, крайової канцелярії, дати накази на наступний термін або переобрати крайового отамана, суддю, скарбничого. Вищим органом Українського козацтва є Велика рада Українського козацтва, яка також збирається раз на рік, як правило, на святкування Дня Українського козацтва (14 жовтня)... Крайовий отаман має право присвоювати козацькі військові звання осавула (підполковника) включно..."
Ця інформація вдало доповнюється переліком членів Крайової військової канцелярії ЧКЗ, списком отаманів різних підрозділів цього козацтва, з зазначенням їх козацько-військових звань; ілюстрованими переліком нагород сучасного Українського козацтва та кількома іншими документами, які одразу ж дають більш-менш повне уявлення про структуру та можливості цього козацтва.
І в давні часи, і в сучасному козацтві ставлення до участі в козацькому русі жінок — неоднозначне.