Лавочку з церкви зробив.
– Богохульник, – вирвалось із-за іконостаса.
– А з мене за шлюб центнер пшениці взяв, – бовкнув хтось.
Отець Анатолій став за Бородаєм перед царськими вратами, зложивши, як на молитву, руки:
– Боже, образум його, наверни на путь істини!
– Не перебивайте мене, батюшко, бо тут не до бога, – різав Бородай.
– Давай, Гордію, виводь на чисту воду.
– Дух, поганий дух вселився у його плоть, – стогнав отець Анатолій. – Не слухайте його. Пресвятая богородице, відніми у нього нечестивий язик…
– Десятьох з лишком тисяч нема, – гудів Бородай. – А чиї то гроші? Наші з вами, рідні прихожани, сестри і браття…
– Не брав їх! – став на коліна піп.
– Не клякайте і не божіться. Ви забрали їх. Ви! Як і недавні мерлини, так і усе інше навіть не заприходували в книги. Староста, подайте книги, щоб люди побачили.
Батюшка підтягнув рясу і шмигнув у вівтар.
Староста, дідок з восковим лицем, підніс Бородаєві товсту книгу. Той тикав її в очі мирянам, наче давав цілувати євангеліє.
– То не піп, а злодій!
Ганна наблизилась і схопила Йосипа за руку.
– Чули, який ваш піп?
– Негоже, сину… Перехрестися.
Але Йосип не перехрестився.
9
Чекали на Єву Станіславівну. Миколу послали у місто стрічати її.Йосип виглядав учительку на шкільному майдані. Але він не наважився підійти, коли підкотила хура. Микола подав Єві Станіславівні руку, допомагаючи зійти з саней. Вона привіталась з дядьком Трохимом, і той, взявши чемодан, повів її по східцях на другий поверх.
Хлопець не знав, що йому робити. Крутився-крутився, поки не заникнув у коридор.
– Чого ти тут? – налетів на нього Микола.
– До вчительки.
– Потрібен ти їй! Вона ще хвора.
Виглянула Єва Станіславівна.
– Йосип?
Вона ввела хлопця у кімнату.
– Тулись до груби.
– Не замерз. Зашпори трішки зайшли, – Йосип підступив до гарячої стіни, роздивляючись. – Гарно тут. То вже ваша хата, Єво Станіславівно?
– Аякже, – замість учительки відказав дядько Трохим.
Йосип скинув шапку і засунув у неї руки.
Вчителька постаріла. Над її вухами вплелись у коси сиві волосини. Лице виснажене, бліде. Під очима сині дужки.
– Ходиш до школи? – нахилилась до Йосипа.
– Ввечері.
– Підріс. Молодець. Я все згадувала. Ми з тобою "Кобзаря" на пасовиську читали. А листівки як спритно носив!
– Було, – сказав дядько Трохим. – Грійся, Йосипе, а я Єві Станіславівні новини повім.
Дядько Трохим розповідав, як ділили землю, худобу, як заклали колгосп.
– Люди йшли з охотою? – поцікавилася вчителька.
– Нікого не силували. І Бородай вступив. Це ж його кіньми Грицько вас привіз. Тепер вже не його – колгоспні.
– Бородай вступив? Куркуль! І ви прийняли його?
– Як же не прийняти. Хлібопоставку виконав. У секретаря райкому був. "В поліції,– каже, – я не служив, людей в тюрму не запаковував, що нажив – усе віддаю". Приїжджав Коваль, уповноважений. Порадились ми і вирішили прийняти. Оце недавно він попа з села витурив.
– Вигнав?
– У церкві обізвав його злодієм, – прохопився Йосип. – Після того піп утік.
– А ви Бородаєві вірите? – повернулась Єва Станіславівна до Трохима.
– Важко відповісти. Однак іншим він став. Головне, на нього всі рівняються. Заможники пішли в колгосп. Коні і реманент у нас тепер є.
– Глядіть, щоб не обпектись.
– Я з нього очей не спускаю, – буркнув Грицько, а Йосип похвалився: – Маркіян мені книжки дав.
Єва Станіславівна схилила голову, замислилась.
– До весни готуєтесь?
– Тим і живемо… Втомилися, мабуть, з дороги. Ніщо так не зморює людину, як дорога. Вам би в лікарні полежати ще. Ну, ми підемо. Господарюйте, будьте як вдома.
– Проведу вас, – вчителька накинула хустку на плечі.– І води принесу.
– Я… я принесу, – Йосип схопив відро.
Приніс води, чекав, поки повернеться учителька.
Розігріли чаю. Йосип пручався, соромився сідати до столу. Єва Станіславівна сама роздягнула його.
– Все в материному ходиш?
Опустив очі. Кусав печиво по дрібочці, запиваючи маленькими ковтками чаю.
10
Бородай возив дерево на попівське подвір'я.– Погода видалась тепла. Сліпило сонце, але дорога ще трималася.
Колоди важкі – вдвох не обняти. Колгоспники, хекаючи, скочували їх під комору.
На попівському подвір'ї – збіговисько.
Одноосібники не наважувалися підходити. Лупили очі з-за тинів.
– Здурів Бородай на старість!
– Своїм добром розкидається.
– Чи своїм?
– Якби сам валив оті колоди – під тортурами не оддав би.
– Не знаєте його!
Бородай впрів. Широка, розкладиста борода його змокріла.
Антін сам собі всміхався, затуляючись долонею. Ніхто інший, а він валив ці колоди. Не стерпів – Бородаєві:
– Якби-то знаття, що в кума пиття, можна було з лісу і до попа возити.
Бородай мовби й не чув.
Йосип стояв на санях. Він також помагав розвантажувати.
Ще здалеку він побачив діда Архипа і Грицька.
– Наші повернули, – гукнув.
– Прибули? Приїхали? – обступили їх, коли ті підійшли.
– Завдали ноги на плечі та й пішачка, – жартував дід. – А тут, бачу, така гарячка, як на жнивах.
– Будуємось, діду Архипе, – підступив Бородай.
– Мо' розбудовуємося? – шпигнув його дід.
Грицько поважно ступав подвір'ям. Трохим покликав його:
– Розкажи людям, що там бачили.
– Може, сходку зберемо? – спитав Грицько.
Він всю дорогу обмірковував, як буде виступати. Йому наллють води в склянку, щоб не закашлявся. А тут – говори на колодах.
– Містинку славну ви для колгоспу вибрали, – говорив дід Архип.
– З отих колод, Гордію, – обернувся до Бородая, – комори. Славні будуть. Еге ж, комори. Поставимо їх навпроти вікон правління.
– Що ви порядкуєте, як у себе на обійсті,– підняв голову Антін.
– Або не маю права?
– Ясно, не маєте, бо ще не в колгоспі,– підскакував коло старших Йосип.
– Іч очмана. Мале, а кусається, – посварився дід ковінькою.[16] – Рахуй, Трохиме, що і я в колгоспі.
– Заяву, – виріс перед дідом Грицько.
– Казав тобі в дорозі, що напишу, недовірлива ти душа.
– Будете говорити, що бачили? – не терпілося Антонові.
Дід Архип з Грицьком вмостилися на колодах. Неприязно кололи один одного очима: кожному хотілось, щоб тільки його слухали.
– Доїхали добре, – почав дід. – На станції нас стріли. Я, звісно, зразу ж оглядати пішов, як і що у них, а Грицько запропастився кудись з такими ж вітрогонами, як і сам.
– З секретарем комсомолу говорив, а не з вітрогонами.
Дід не зважив на репліку:
– Живуть нічого. Хліб-сало мають. Одна біда – без церкви.
– Зате дві школи і клуб, – перебив Грицько.
– Трохиме, здерж його. Ото діти пішли. Яйця курей мудріші. Я в його літах без штанів ходив, верхи на свинюці їздив. А він як рівня пащекує. Дійду і до школи, і до клубу. Землі у них дві з половиною тисячі гектарів, пасіка, ферми – і в пана Рачинського не було таких, можете повірити.
– Корів не забирали у них? – спохопився Антін.
– І не думали, – кинув Грицько.
Проте Антонові здавалося, що дід Архип щось приховує. Дуже вже колгосп розхвалює.
Увечері послав Йосипа, щоб розвідав у Миколи.
Йосип зайшов. В хаті сутеніло, але лампи не світили. Дід Архип, начепивши окуляри, скрипів пером.
– Миколки нема?
– Чому б йому сидіти. Гриць забрав.
– Куди?
– До клубу, а я заяву шкрябаю, в колгосп…
У залі порожні лави. Світиться в боковій кімнатці. Заглянув боязко.
– Чого крадешся? – крикнув Грицько. – Заходь.
У кімнаті були ще Микола і два хлопці-парубійки.
– Скільки тобі літ? – несподівано спитав Грицько.
– Одинадцять.
– Малий до комсомолу. Та й батько в тебе замішаний. Як осадницьке добро розтягали…
– Сам замішаний, – огризнувся Йосип.
– Було, – зізнався Грицько. – Але я в тюрмі сидів. Погони обірвав на поліцейському.
– А я… наймитував, – ледве не заплакав Йосип.
– Приймемо його? – вступився Микола.
– Літами не підходить, – супить брови Грицько. – Але можеш сидіти і слухати… Так-от, як я казав, там у них – скрізь комсомол: в ланках, по бригадах. Голова їхній хвалився мені, що коли у них закладали колгосп, він був моїх літ. На прощання наказував: "Старі зберуться – гору звалять, молодь згуртується – світ переверне!"
11
Весно-відрадо, в якій крамниці набрала ти шовку. синьо-блакитного, щоб заснувати ним зимові тучі? А може, розігнала ти їх за моря, за гори, щоб не заступали сонця? Глибока синь мовчазного дзвону, а сонце – золоте сердечко. Любка-красуня весна моргне, пустить брову-хмарину стрілою. У високості вдарить золоте сердечко у дзвінку блакить, і зарегоче перший грім. Свіжі перли поллються… Земля підставляє чорні долоні, бризкає на сіре лице, вмивається теплим дощем. На півнеба – коцюбою веселка. В лузі на калині лопнуть бруньки, проріжуться гострі листочки. А на дикій вишні не зелене листя – пахучий білий цвіт.Тільки дуб, вітролюб-старожил, шарудить сухим листям, не хоче скидати торішні шати. Під ним парує земля, застеляючись свіжою травою. Берізка тріпоче пагінцями: "З весною будь здоров, дубе!" Дуб дзвонить іржавим листям: "Старий я… старий".
Людей на полі!.. Трохим щось вигукує, його не слухають. Селяни обступили трактор і галасують.
Тракторист у заяложеній фуфайці виплигує з кабіни, тягнучи корбу.
– То таке гнуздило?
– Гнуздай! Загнуздуй!
Трактор чмихнув, ніби запалив люльку, затягнувся і пахнув густим клубком диму. Тракторист натиснув на педаль, машина здригнулась.
– Заганяй від дороги! – крутився перед трактором Бородай.
– На наше поле? – спалахнула Ганна…
– Одступи, Ганно, – мляво потяг її Антін.
– Там… межа. Переорють її. Антоне, біжи, щоб об'їхали! Знадобиться, може, колись… кіпців не знайдем.
П'ять лемешів врізались у землю, відвалювали п'ять широких скиб, лишаючи одну борозну.
– Добре крає, ніби гострим ножем черствий хліб ріже, – міряв Трохим глибину.
– Славно оре, – потирав руки Бородай.
– На щастя! – нахилилась над борозною Єва Станіславівна. Випросталась і взяла за руку Оленку, пригорнула й сама стала схожа на таку ж маленьку раду дівчинку з задертим носиком.
– Куди? Куди ти? – одчайдушно закричало на полі.
Оленчина мати, висока, незграбна, лупила городником по гусеницях. Трактор повз на її межу. Забігла наперед і розпласталась. Трактор заглох.
– Мамо! – зірвався з плугів і підлетів до неї Грицько.
Схопив матір за плечі, шарпав, щоб відірвати від межі.