Подорож у Даґестан

Сидить як стовп, але які ж стовпи в солонцюватих озерах край лиману?

Це — орел. На його честь вітер доніс гусячий ґеґіт, це він жде, щоб гуси знялися вгору. На воду і назем він не може бити, бо сам може роз­битись. Він сидить і чекає, щоб північні гості — гуси — знялися вгору і тоді вибиратиме собі гостя на смак.

Ви проходите повз нього в сотні ступнів, не більше, але він сидить і тільки повертає голову з жовтим оком. З такої відстані його легко вбити буйним шротом, але що далі робити з таким колосальним трупом? До того ж вам не хочеться лякати гусей.

От знявся і перший табун гусей. Це гусь-гуменник — материк, як його звуть на Кавказі. Вони ґелґочуть, крутяться, перелітають за кілометр уперед і знов сідають край лиману.

З правої руки зривається многосотенний табун гугнявих гусей-гусарок. Далі ще, і ще, і ще. По­вітря повне гусей.

Тепер здіймається і орел і забирає гору, ви­глядаючи де ударити. Свист крил, ґелґіт, базар у повітрі.

Але все це відбувається за чверть кілометра від вас і стріляти не можна — тільки пасти очі. Важко витягаючи чоботи з жовтого лепу, ви бре­дете до хане, і її тепер добре видко — це хатка край лиману, де починаються очерети. Треба обходити обачно круглі кущі очерету, що вигля­дають як навмисне пороблені засідки, оточені колом мілкої водички на жовтому піску. Це — вікна! Ступивши на такий пісок, людина прова­люється де по пахви, а де й по шию, і вибратися звідти не можна. Це — смерть у жовтому лепові. колись це були ями, над якими спинився плав і нанесеного очеретиння, зайшовся піском і прикрив собою воду.

Обійшовши вікна і вимивши чоботи коло хане в канаві, ви заходите до хати. Уподовж стін — піл, на ньому лежать троє-четверо мисливців. У кутку плита, на ній парують два колосальні чайники. Коло входу з рушницею, в якої одна цівка розірвана, порається високий дід Ахмет. Брат його — такий самий високий, віспуватий дід Ахмет — приніс із села Сарвай пендир і дістає гроші від одного з мисливців.

XXV

Міліціонер Сергій з Баку мірним голосом розповідає, як він жив три роки в горах серед лезгинів. Жінка його поки що порається коло печі — Сергій взяв сьогодні з півдесятка крижнів, отже, буде вечеря.

"Я жив серед них три роки, — розповідає Сергій.

Ясно, як я туди їхав, мені добрі люди казали, що не проживеш ти там і трьох день, як тебе категорично заріжуть, а якщо й не заріжуть одразу, то все одно конечно підстрелять десь поза аулом з тапанчі (така саморобна пістоля) або з шомполки, чи берданки, а може і з рушниці центрального бою.

Ну, я тоді ще був молодий (Сергієві зараз років в двадцять) і нежонатий, по-тюркському знав, по-лізгінському трохи, з людьми умів обійтися культурно, отже, хто зна, хто кого раніше підстрелить.

Жив я там три роки. Разом полювали, вкупі їли, в одній саклі спали, і мене не вбито і не зарізано. Хоча доводилося абсолютно деяких заарештовувати і приставляти до міста з наказу суду, а коли і з власних міркувань пролетар­ської диктатури.

Був я там сам один у міліції, управління моє було коли в саклі, коли в садку, а коли й у го­рах, підстерігаючи ведмедя.

Сам писав циркуляри, звіти, бухгальтерію і ста­тистику.

І не те, щоб усе було мирно й гаразд, і щоб не точилася людська кров. Точилася, як кон­кретний факт сьогоднішнього дня. Мулла нищеч­ком під'южував малосвідомі прошарки підкуркульницького населення проти бідняцької сільради і проти збройних сил республіки, цебто проти міліції в моїй особі. Секретаря сільради забито, покликавши немов би за тим, щоб роз'яснив за­кони про ліквідацію куркульні, а де-факто його зарізано ножем у сферу живота і печінки.

Учинив я слідство, і установлено конкретно, що, котрі різали, є малосвідомі мусульмани, а організатор і комендант цього антирадянського акту є мулла.

Треба арештувати. Отже, думаю, був Сергій і по Сергієві. Це, мовляв, мені недовго вже зосталося і жити. Як поставить мулла проблему, хто за Коран, а хто абсолютно проти Корану, так мені і саксаган.

Пішов побалакати все ж до бідняцького активу — і чи не реквізувати в мулли своєчасно Коран і, так би мовити, вирвати тимчасово з його рук ідеоло­гічну зброю буржуазної філософії.

Ні, кажуть товариші, це не годиться. Все одно він Коран напам'ять знає і хоч читати в ньому не вміє, а говоритиме, як по писаному.

Ти, кажуть, хорош якші урус і стоїш за бідних, а заарештуємо ми муллу самі і довеземо до ра­йону. Ти ж поїдеш сьогодні вперед, наче тебе тут нема і ти втік здавати в район бухгальтерію і статистику. Нам же такий мулла, що ріже сек­ретарів сільради, не дуже і потрібний, бо ми за радянську владу такого порядку коло секрета­рів сільрад не визнаємо. Хоч він і сам винуватий, ішак він, що його обдурили, і хіба ж це секретар, не знає до кого йде.

Так і зробили, хоч мені і заїдало, що не я арештував злочинця. Та все ж таки і моя рука в тому була, бо щоб не я, то вони замість везти до району муллу, просто взялися б один одного неорганізовано різати.

Отак жив я в аулі. Доводилося пізніше і са­мому арештовувати, і зоставсь живий. Не без того було, що хотіли вбити, так свої, біднота, не дали. Як ти до них, як до людей, то й вони до тебе, як до брата. Правда, Ахмете? — додав він по-тюркському.

"Канешна, правда", — весело і приязно відповів йому Ахмет руською мовою і поставив на стіл колосальний чайник. Добули кожен хто хліба, хто чурек, хто лаваш і пендир і, повечерявши, полягали спати.

XXVI

Не розповідатиму, що я робив удень на лимані, як у сильний вітер і невеликий мороз ми пере­їхали лиман кожен на своєму човні, хукаючи на задубілі пальці і лаючись на обмерзле весло, чи дрючок, як лізли в воду, ламаючи льодок, щоб добитися островів, на яких вепри сплять удень, як набрали повні чоботи льодової води, як вепри повтікали очеретами другої сторони, як мокрі і обмерзлі по пояс знову пливли шість кілометрів човнами проти вітру додому — не розповідатиму, бо той, хто сам не полює, зроду не зможе цього зрозуміти і, що найгірше, — не повірить.

Скажу тільки, що по цьому здоровому моціоні дуже добре ми пили чай, поки одежа одтала і підсохла над піччю.

Коли ж одежа висхла і всі спали, я все ж таки одягся і пішов за Сарван на рижові поля одбути вечірній переліт. Я перейшов одну річку углибшки менше коліна, другу, третю, перейшов ко­лишню сагу лиману, тепер жовтий глейкий леп, знайшов місток, перейшов ним глибоку річку і понад берегом подався до села Кучі. Не розповідатиму теж, щоб не набриднути, буває, немисливцеві, як я збив крижня і не знайшов, як у голих рижових полях качки поривалися далеко, як я робив засідку з бур'яну, як летіли дрохви і теж об­минули засідку, як качки позаспокоювались оддалік мене і я мерз скілька годин без діла, як, на­решті, почався пізній переліт з моря, переліт, що починається після захід сонця і триває десять хвилин, як я взяв тільки пару качок, бо коло другої з них поморочився з десять хвилин. Це був здоровенний селех-крижень з моря, і він ле­тів високо над головою. Постріл перебив йому крило, і він упав на мілководдя (навколо мене на кілометри була вода, і я сидів на вузесень­кому горбкові — правому березі широкої річки; річка була углибшки де по пояс, а де й більше — не забути ж, що це був січень місяць і темпера­тура ступнів два-три нижче від нуля вночі). Я га­нявся за ним, силкуючись не промокнути, і все ж таки не упустити і його. Швидко гусла темрява, вода ставала як атрамент — це ж південь, майже субтропіки, і смерку буває мало — одразу спадає ніч, і вранці так само одразу встає день. Я га­нявся за селехом, і на моє щастя він не хотів чогось ринати, а то пропав би з очей навіки. Зате ж він виплив на глибоке — темний обрис його манячив за десять кроків від мене і то не­ясно — кожну секунду я міг втратити його, він зіллявся б з грудками берега і жмутами бур'яну. Довелося стріляти, але на десять кроків його рознесло б на пір'я — треба було вціляти в голову вночі, в темряві — я цілив з гарячковою поспішні­стю, він приник до води — я ускочив у річку, набрав чоботи води, притяг його дулом рушниці. І більше зрозумів, ніж бачив жахливу картину.

Пострілом йому одірвало носа, голова ж була цілісінька, він страшно харчав, але був зовсім живий. Крізь страшну діру спереду на голові з свистом виходило повітря. Мені стало шкода його, і я скрутив йому в'язи, але він довго ще харчав у мене на поясі, ніби загрожував помститися, — величезний, дужий селех з моря.

Отже, не розповідатиму цього, а розповім тільки, як я заблукав у цім міжлиманні. У кімнатних людей буває думка, що блукають люди головне в лісах, в очеретах, словом сказати — там, де густо. На ділі люди частіше блудять там, де пусто.

Найгустіший ліс має стежки. На поворотах і хрещатиках тих стежок можна зробити позначку — надломити гілку, кинути клапоть паперу, абощо. Навіть в очеретах не так тяжко знайти путь додому. Єдиний раз, коли я серйозно за­блукав на воді в човні, було тоді, коли я їхав го­лим Учорашнім Лиманом недалеко Алешок. Чиста і однакова вода не дає ніяких точок опертя, і от уночі те, що вдень було знайоме, як своя кімната, стає однаковою темною стрічкою берега, і знайти протоку до річки дуже нелегко.

Коли я добив крижня і приторочив його до пояса, я зробив собі в уяві грубу мапу поворотної путі. Я стояв на лівім березі глибокої річки. Цим берегом я мав дійти до містка, перейти місток, перейти п'ять мілких струмків, вийти на берег лиману за двісті кроків ліворуч і знову іти вже над берегом лиману, аж до хане, яка — це пам'ятає читач — стоїть у самім березі коло води. Та ще ж на тій хане є навішаний на щоглу ліхтар. Усе просто й ясно. Я вирушив у путь.

Дійшовши містка, я перейшов його і постано­вив одразу знайти берег лиману, щоб далі, ні про віщо не думаючи, дійти берегом до самої хане. Отже, я перейшов тільки один із струмків і при­кро повернув ліворуч. Так перейшовши кроків двісті, знову дійшов до струмка.

Це мене не здивувало. Адже ж ті струмки впадають у лиман не як перпендикуляри, а мо­жуть закручуватись хоч ліворуч, хоч праворуч. Дійшовши середини струмка, я очувся, що вода вища од халяв. Вертатись було пізно — все одно був мокрий. Отже я пішов далі і вимок уже до пояса.

Неясний острах почав закрадатись у мою душу — аджеж струмки були всі дуже мілкі — не глибше від коліна.