"Не працює, діду, твоя формула, мабуть, щось у ній не так, скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс дивиться, скільки до зла не посміхайся, а воно все одно вишкірюється, а тому, мабуть, без кулаків тут не обійдеться", — подумав. Озирнувся. Був упевнений, що його хлопці вже мчать йому на виручку. В цій ситуації важливо було виграти час. Що ж іще придумати? Доле, де ти? Не зраджуй, виручай!
— Не було у вас, собак, ніколи совісті й не буде... Матір рідну за шмат гнилої ковбаси продасте. За яким правом ти вдягнув оцю святу форму, скотиняко, в якій наші хлопці вмирають на сході?. — заводив Максим і себе своїх супротивників.
Хлопець неквапом став розривати папірець навпіл: "Р-ра-з!". Потім ще раз і ще, порвав на клаптики і жбурнув в обличчя своєму супернику. Той пополотнів і потягнувся до кобури з пістолетом. Хлопець завбачливо відкинув рушницю вбік, подалі від гріха, і вгатив йому черевиком у пах так, що там аж щось чвакнуло. "Мабуть, яєчню зробив...", — промайнуло в голові. Мент дико зойкнув і присів. Бандити кинулися на виручку своєму босові, Іван та Микола й собі долучилися до цієї купи малої, поки їх усіх не зв'язали і не поклали обличчям у стерню.
— Нічого, нічого, молотіть, мені менше роботи буде, — кричав Іван услід комбайнам, які, випустивши хмари чорних димів, посунули на стіну хлібів.
Хвилини скапували, як зерно з перестиглого колоса. Максим на війні навчився не лише відчувати, а й бачити час, бо став його коліщатком. Спливло десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин, півгодини. Бац! Комбайни, майже дійшовши краю поля, стали як вкопані. Там зчинився якийсь галас. Якби хлопці могли, то побачили б, що "Джон Дірам" перегородили дорогу з півсотні селян із вилами, а в авангарді їх вишикувалося дванадцять Максимових побратимів, озброєних чим попало — битами, дрючками, арматурою. А що це за юнак у шортиках, що туго обтягують стегна, спирається на милицю? Та це ж Максимова Оксана! Навпроти них — близько двох десятків найманців. Ну просто тобі картина Бубнова "Ранок на Куликовому полі". Московити проти орди. Відчувалося, що остання трохи розгубилась. Старший комусь телефонував. "Алє...шеф... че дєлать?..". Проте ветерани АТО не стали чекати відповіді шефа, який, мабуть, лежав десь у шезлонгу під пальмою на Канарах, і зі страшним криком: "А-а-а.", — кинулися в атаку, за ними — селяни, позаду, стрибала дівчина, ніби підбите жайвороненя, розмахуючи милицею, як булавою. Раптовість, лють, професіоналізм, швидкість зробили свою справу. План бою був приблизно таким: оглушити, збити з ніг, зв'язати. Хлопці не панькалися з непроханими гостями, щосили гатили їх дрючками, били ногами в груди у стрибку, по-вандамівськи. За якихось п'ять хвилин все було закінчено. "Вы за это ответите, вы покойники." — вже не хрюкало, а шипіло беззубим ротом свиняче рило. На що лідер громади вісімдесятирічний Тарас Голобородько тільки сердито сплюнув: "Тьху, бур'ян!". А Максиму сказав: "Ох, і тяжку ти собі долю обрав, синку, батькову, але що поробиш, якщо війна і там, і тут".
Тільки тепер хлопець обійняв побратимів: "Дякую.". Посміхнувся до сонця, яке порядкувало на небі, до селян, до Оксанки. І вони йому всміхнулися. Ну, зовсім інша справа! Тут, у світі добра, дідова філософія непереможна. А Іван вклонився людям. Максимова Оксана (ніхто в цьому в селі вже не сумнівався) стояла трохи осторонь гурту, спершись на милицю. Колишній батьків товариш Петро Гордієнко підштовхнув юнака у її бік. Підійшов. Навіть перед першим боєм так не тремтіли в нього ноги, як зараз. Узяв за руки. Подивився в сині озера і побачив, як відбилися у них сади тихі і зорі ясні...
Червень 2015-го
П'ята врунька під вершком
Петру вклонилася молоденька яблунька з дідового саду, раз, і вдруге, і втретє. І вітами квітучими потяглася, ніби руками. А він стояв і усміхавсь, мовляв, годі тобі, красуне, дякувати. Спливло у пам'яті, як п'ять років тому придбав кілька саджанців на базарі і, як навантаження до них, — кволеньку яблуньку з куценьким корінчиком і викрученим, ніби після радикуліту, стовбурцем. Усі деревця через два тижні випустили листочки, а кривенька Антонівка стояла чорна і похмура. "Махни рукою на неї, висмикни, восени посадиш щось інше", — порадила мати. "Треба дати їй шанс, а раптом воскресне", — заперечив і вилив під саджанець відро води. Робив це через день, пильно придивляючись до бруньок, чи, бува, не розкриваються. Проте вони були міцно стулені, ніби вуста ображеної дівчини. "Ну чого тобі, диви, яке лагідне сонечко, як твої подруги весело під ним витанцьовують польку, швидше долучайся до них. Чи, може, тебе хто зачарував, спляча красуне? Давай, поцілую", — шепотів до неї. А тоді й справді взяв і поцілував яблуньку в уявні уста — десь у п'яту бруньку під вершком.
Сократ схвалив його дії. "Правильно робиш. Природа — єдина, ми всі — її листочки, подбаєш про неї — і вона тобі обов'язково віддячить, дивись, і тебе хтось отак поцілує", — повчав старий, спершись на заступ. Своє прізвисько, або позивний, його дід дістав од Петра за мудрість, схильність до глибоких розду-
мів і велику лисину, схожу на яйце. Цей філософ таки дещо знав про життя, бо воював, плавав морями-океанами, був священиком, учителював, перечитав безліч розумних книжок, розумівся на травах і зірках. І коли був у гуморі розповідав неймовірну історію свого другого народження.
Помирав він у прифронтовому госпіталі в 1945-му. Живого місця не було на тілі. Сяк-так зліпили його хірурги докупи та й облишили, бо побитого люду після Вісло-Одерської операції годі було порахувати. "Розумієш, людині, щоб вирватися з лап смерті, потрібна сила, а вона з мене вся вийшла разом із кров'ю. Віри теж не мав, був фанатичним комсомольцем. Мабуть, залишавсь мені день, а може, й менше. Вона мене витягнула...", — розказував Сократ. "Хто?" — запитав Петро. "Марія. — махнув рукою кудись удалину. — І що вона в мені, малому, знайшла? "Як же вона це зробила?" — цікавився Петро. "Любов'ю. " — зітхав старий. "Привела мене до тями і говорила, що кохає, жити без мене не може, переконувала в тому, що таких вродливих і мужніх ще не бачила, і таким, як я, під силу здолати будь— яку хворобу, обціловувала руки і обличчя. Чув крізь забуття, як вона молилася за мене й робила це так пристрасно, що, здавалося, і діва Марія, і святі угодники зібралися біля мого узголів'я. І сотворила таке ж диво, як ти з яблунькою. Вдихнула волю до життя. Я повірив у її кохання, і сам полюбив її. І от, — дід раптом зашарівсь, — у моєму мертвому тілі прокинулося бажання... Ти просто не уявляєш, як я її хотів. Це і була ота сила, яка, ніби танк, витягувала нас із лап смерті. Пізніше я зрозумів, що сестри милосердя на війні відкрили ефект Любові. Завдяки якому витягли з того світу тисячі поранених. І це була не гра, робили все щиро, насправді палко кохаючи своїх підопічних. І як вистачало одного маленького серця на кількадесят бійців? Тільки Свята Марія могла наділити їх своєю силою. Загалом ті подруги нічим не ризикували, бо до святих не сватаються, їх не кохають фізично (уявляєш, у мене з нею нічого такого не було!), не загрожувало їм і те, що після війни всі їхні хлопці вишикуються в чергу, аби просити руки й серця, бо мало хто з неї повернувся. Але я вижив. Кинувся її шукати, та марно...".
Дід цю історію розповідав десятки разів. Проте лише навесні 2014-го вона чомусь схвилювала хлопця.
Їхній "Кугуар" вибухом фугаса перевернуло в повітрі і знову поставило на колеса. Петро виповз із бічних дверей розпеченої домовини. Відчував, як витікало з нього життя, не по краплині, а швидко, ніби гірськими потоками, і миттєво зникало десь у спраглій землі. "Краще родитиме." — подумав. За кілька миттєвостей він дізнався про смерть більше, ніж про життя за 25 років. З'ясувалося, що вона загалом добра тітка: перед тим, як забрати здобич із со— бою, позбавляє її душевних мук. Вона, ніби чорна медсестра, схиляється над смертельно пораненим і нашіптує йому, що життя — марнота марнот, спокушає вічним спокоєм без болю і турбот, вводить ін'єкції байдужості або дає пігулки огиди до білого світу, або підносить чашу ненависті до людства, — жертва здається на її страшну милість.
Коли Петро вперше розплющив очі в госпіталі, спробував зрозуміти, чому раптом йому захотілося жити. У душі ніби свічечку хто запалив, так було світло й тепло. Пахнуло спиртом, карболкою і свіжовипраною білизною, нічого не боліло. "Треба чіплятися за життя...", — згадав дідову настанову. Він уже знав, що за щось зачепився, за чийсь теплий голос, сльози, солоність яких відчував на своїх губах, за тепло чиєїсь ніжної руки. Хто навіяв йому цей сон, цю ілюзію? Звідки йде енергія життя? Він, ніби астроном, був на порозі відкриття нової планети, зірки чи найвеличнішої істини. За всіма математичними розрахунками, вона десь мала бути поряд. Наступного ранку зайшло дівча у білому халатику, і Петро відразу зрозумів, що це і є та зірка. "Яблунька...", — так одразу охрестив її за довге золотаве волосся, зеленуваті очі, кирпатий носик у веснянках, які нагадували квіточки, за рум'яні щічки і тугі яблука персів. Він, як агроном, на відміну від ветеринарів порівнював людей із рослинками, сільгоспкульту— рами і квітами. Так он де ти знову відродилася, яблунько. Щоб тепер воскресити свого рятівника. А як вона була схожа на оту легендарну дідову святу Марію, "фоторобот" якої склав у своїй уяві після численних розповідей старого! Дівчина присіла на краєчок ліжка, взяла його за руку. Петро відчув, як по її тонюсіньких синіх жилочках переливається в нього сила життя. Та це ж процедура така — переливання життя! Як він її хотів, як розривала ота сила життя, від котрої, здавалося, знову тріснуть рубці на його численних шрамах. Скільки разів уявляв, як цілує її бруньки і особливо... оту п'яту під вершком. Згадав дідову теорію про феномен жіночого милосердя, яке іноді не має меж із коханням, тобто одне переходить в інше. Але не хотілося вірити, що таких, як він, у неї багато. Дивився на неї благально, як потопаючий на свого рятівника. Але й вона знала від своєї бабусі Марії — фронтової медсестри, що кохання поранених чоловіків — то непостійна величина, із видужуванням воно згасає.