А шо в ній дєлать? Як там навіть ні кіз, ні корів нема. А так, тіко одне баловство. Там, дікалон пили, тормозну жидкость всяку. Балувались лосьонами. Разні вакси замість на чоботи на хліб мазали на ніч. Отак хліб настоїцьця на ній хитро, щовусе полєзне з неї в хліб перейде. Ну, масло таке, шо не чорне ув ваксі. І от вранці ти ту ваксу зі скибки зчистиш і сапоги нею наваксиш, шоб же не пропадало добро. А пропитку – в рот. І цілий день ходиш, балдєєш. І сержант не може донюхацьця причини – це ж тобі не лосьон. А шо од солдата ваксою сильно смердить, то це так положено йому смердіть, бо він на те й солдат. Словом, врем'я даром не пропало.
А це – коли я знову влюбився в неї в 1977–1982 годах. Тут точно обозначена ця дата, дєнь рождєнія цього міроприємства і день кончини його. Ось тут точна дата того дня. Це коли я взнав, як вона мені нєвірна. Не в смислі в тому, що я взнав, як вона до кіноміханіка в будку скаче вже послі сіанса. Після нього не фільми ж він їй там закручував. Ну, настав такий день і я одказав їй у своїх чуствах: "Ізвіні, – кажу, – ми з тобой із разних кін". Намекнув, що міні все відомо. "Із яких таких кін?" – робить вона вид, шо ни поніма. "Із кіно будочних", – одрізав я навсігда так, що одрубав.
Вона й істєрікі моїм батькам закатувала, й до мене в бригаду анонімки писала, і бігала в район в больницю кислоту пить, но я к їй не вернувся нікада.
Ось тут, на цих числах – це коли помер мій любимий дід Стьопа. Ось тут точно – я отак сів проти його могилки, плакав і рішив навсігда його при собі мати. Ну портрета я боявся, шо не получицьця похожого. То я його могилку точно перемалював, як жива получилась. Із хрестом, із датами, як положено, з рушником. Рушник йому ще бабуся вишивала, красівий був такий, тільки на третій день після похорон його вкрали. Така красота була, шо на неї рука ні в кого не піднімалась. Так я його вибразив по пам'яті.
Хто тепер із мене той рушник вкраде? Та ніхто, хіба ш тіко зі мною. І в ній, в могилки, навсігда дід мій Стьопа буде, і як мій дід помирав, отак ляга післяобід відпочить, бо старий уже був: "Хто б це, – каже, – оте радіво на клубі б хочь на п'ять хвилин вимкнув був, та я б спокійно полежав помер".
Ну, я думаю: він шуте. Ну даже його шутки для мене були законні. Я вдягаюся торжественно й підхожу під ту кінобудку. Визиваю голосом механіка. І руку показую з наколками, з усіма там датами. Які він не раз бачив і понімав. А, гламне, помнив. "Ти, – кажу, – візьми, їй‑Богу, оту гавкалку свою хоч нанімного виключи. Як ти сам од її ще не вглух, не розумію".
Він подумав‑подумав. А що тут думать, як його про це ще ніхто в жизні не просив? Я повернувся отак до його й отак пішов. І він мені отак в спину й взяв і виключив радіво те.
Приходжу додому і взнаю, що дід помер. Лежить отак і щасливо всміхається, і всі мені родичі ще й досі кажуть: "Спасибі".
Вже ніхто потім не сумнівався, шо я його любимий внук. От. А це – такої наколки ні в кого в світі нема. Бо це я її сам придумав. Да, така товста красіва книжка намальована. Вся така вишивана, в лєнтах. Й підписана на їй назва зверху.
А що в ній всередині? Не кажен, канєшно, й розуміє, навіщо це. Ну, про книжку цю, тут сложний вопрос, і не всі тямлять. Бувало навіть їдеш в поїзді, починаїш показувать розумним людям, пояснюєш усе, так навіть там не всяк кумекає.
Хоча діло дуже просте. Там всередині записане ось що: все моє життя. Його ж усього не перемалюєш. Та й списать – ніякої шкіри не хвате. А так – маненька акуратненька книжка, гарненька, як дембільський альбом оформлена. Отака, як наче, тільки покрасівша, як оце зараз у церквах розрішають. Отак по уголках міддю оббита. Тут, бач, і замочок збоку на їй. І зверху назва: "А......Й". Ніхто не догадаєцьця, що це значить. "Андрій?" Ні. "Антоній, може?" Ні, не Антоній. Бо це таке моє ім'я Анатолій.
Бо Анатолій це я.
Таємнича таїна, або копиця‑паляниця
Політбюро з жахом дивилося на Сталіна, на нього воно завжди так дивилось, але тепер це був новий жах, адже партійці уперше побачили вождя переляканим. Так, йшла війна, але вона тривала вже третій рік і перші страхи вже, здавалося, минулись?
– Якь ві моглі прогавіти? – генералісімус тремтів. – Як ві моглі допусти, що зараз, в 1943 році, в своій пустелі Лос‑Аламос амеріканьці вибухнули першу в світі атомну бомбу?
Він щойно зачитав про цю подію, і всі намагались осягнуть. Дехто з присутніх десь наче чув про якусь таку бомбу, над якою давно працювали німці, – до чого ж тут американці?
– І шьчо нам теперь робити? Не зьнаєте? А шьчо ві взагалі знаєте, колі треба шьчось знать?
У вустах вождя бринів тютюновий дим і погроза, й кожен тут чудово усвідомлював їхню ціну.
– Гаразд, – одсунув Сталін свою люльку й видихнув дим в обличчя політбюро. – На ваше щастя, в нашій країні продовжує щасливо мешькати найбільшій світовий ядерний фізік, учень самого Резерфорда, товариш академік Нобелівський орденоносець Капіца.
Сталін давно вже зрусифікувався, й тому не міг вимовити просте українське прізвище Копиця (як жоден справжній кацап не ладен вимовити слово "паляниця"), тому й спотворив його.
Усі в політбюрі повернули голови в куток, звідкіля підвівся занадто інтелігентної зовнішності дідок, він явно нервувався, для чого разу‑раз сіпав і без того сиву борідку.
– Прошу вас, – сказав Сталін, – розкажіть нам, чі можете ві створити нам таку жь саму бомбу?
Вчений випростався, глянув для чогось у нескінченність, а потім випалив:
– Я тобі, катюго, бомби робити не буду.
Здавалося, є межі люського жаху. Однак політбюро спізнало найневимовніший, бо всі чудово розуміли: стали свідками історичної фрази, отже, шансів лишитися живими нема ні в кого.
– Це в якому сенсі, га?
– В такому, що якби ти не декласував вчених як клас, розстрілявши, то виграв би війну, ще не почавши її.
Політбюро вклякло ще дужче.
Вождь посміхнувся до своєї люльки і ворухнув лівим вусом:
– Ну і хер з тобою, діду. Живи.
Присутні полегшено видихнули, бо ця фраза автоматично дарувала їм життя. Лише не розуміли, а чому цього Копицю пощадили?
Ніхто не знав, що вождь тієї миті ламав голову, чи збереглася в ГУЛАГу хоч дещиця ув'язнених фізиків‑ядерників на чолі з зеком Курчатовим? А, головне, чи тямлять вони тепер після зимових лісоповалів бодай таблицю множення? Звісна річ, показова страта їхнього кумира Копиці не покращила б їхнього наукового ентузіазму.
А що його додасть? Значно додасть, якщо такий проект очолить хто? Та Берія ж.
– Резерфорд, бля, – пихнув крізь вуса вождь.
Генеральний космічний конструктор сидів у своєму генеральному конструкторському бюрі, й він, особисто Вернер фон Браун, ніяк не міг зосередитися на важливому завданні – внутрішній турбулентності палива крізь мідну рурочку.
А чому все падало з рук? Бо з думки йому не йшов той простий факт, якого був учинив Копиця в сталінському кабінеті.
– Ось справжня наукова принциповість, – міркував майже уголос. – А я? Служу диктаторові Гітлеру й анічичирк. І це в той час, коли на мене дивиться згори вся світова історія...
Гітлер саме перебував у своїй занадто альпійській резиденції й пестив за вухом свого велетенського вовкодава, той замружився, насолодно тіпаючи носом. Усе політбюро в складі Гіммлера‑Геббельса‑Герінга шанобливо виструнчилося в цю мить навколо фюрера.
– Цей фон Браун задовбав, – нарешті промовив той, і всі присутні, включно з собацюрою, ствердно закивали головами, бо чудово знали: фюрер не любить іншої реакції.
– Бач, заговорив гуманістичними гаслами. Аристократ довбаний, – форкнув Гітлер і всі теж одностайно форкнули.
Чудово знали, чому Адольф недолюблює ракетного вченого, бо той (чи випадково?) був тезкою його коханки Браун Єви, але вона ніколи не мала тої приставки "фон", тобто явно була простолюдкою; не кажучи, що й сам Гітлер геть не володів шляхетною приставкою, походячи із простих єфрейторів.
А ще той Вернер фон Браун був втіленням арійської породи: високий, стрункий, з виразно‑блакитними очима та русявими кучерями. Чого про присутніх отут аж ніяк не скажеш – всі відверто карячкуваті чорняві чоловіки анти‑арійської національності невисокого зросту, які до того ж прикидалися гоями, хоч назвати їх отак було би святотатством. (Тим‑то вони люто й нещадно ревнували до всіх світлооких на світі.)
А Гіммлерова мати була ще й українкою, саме тому він ненавидів Україну й прагнув її всю винищити, гноячи найкращих її синів у таборах, щоб не розкрилася правда про його походження; тому він виступив наперед і промовив:
– А для чого ж я збудував табір смерті Заксенгаузен? Нехай сраний арієць посидить там і подумає.
Бо сам він і разу не був жовтоволосий.
І всі дружно захихотіли, уявивши, як високопородний красень‑розумник чистить шваброю зеківське гівнище.
Перші дні в зоні Вернерові фон Браунові давалися тяжкенько, особливо страждав від концтабірних кпинів, на які оточення було щедре, а ще – від надто масної самодіяльності брутально‑сексуального змісту.
Виділявся з‑поміж них лише один скромний інтелігентної зовнішності чоловік із надто зажуреними очима, до якого і вирішив притулитися душею видатний ракетник.
(Теперішні радянські біографи дуже люблять закидати Степанові Бандері, що у військові роки напруженої боротьби він уникав її, а співпрацював із фашистами, відсиджуючись для цього в Германії. Лише ці панове‑добродії забували завважити, що сидів він там де? Та в Заксенгаузені ж, так‑так. Де фашисти, дізнавшись, що в Україні енкаведисти розстріляли батька Бандери, бо той виявився батюшкою, – і собі вирішили показово стратити у себе в таборі його сина, старшого.)
Особливо зрадів фон Браун, коли виявилося, що пан Степан чудово володіє німецькою, якою й повідав генеральному конструкторові про його українських колег: Засядька, Кибальчича, Корольова, Кравчука та Кондратюка‑Шаргея, цей останній надто вразив арійця:
– Ще в далекі свої шістнадцять років, часи, коли й аероплани заледве відірвалися од землі, цей простий полтавський парубок уже розробив складні схеми космічних перельотів, такі секретні, що винахідник навіть змушений був для цього змінити своє прізвище...
– Де ці схеми? – мало не писнув фон Вернер.
– Чекісти жорстоко переслідували геніального самоука, – провадив Степан, – саме тому і змінив родове прізвище Шагрей на Кондратюка, однак уникнути ув'язнення не вдалося.
Обидва співрозмовники тяжко зітхнули.
– А що було далі? – порушив гнітючу паузу Вернер.
– А далі він примудрився учинити нечуване: назбирав по зоні грошей і видрукував у 1925 році за власний кошт брошурку "Про засвоєння космічного простору", де привселюдно виклав свої давні юнацькі креслення та математичні формули польоту людини на Місяць.
Фон Браун мало не зойкнув, бо це була його таємна заповітна мрія.