Яблука з райського саду (збірка)

Це як ягоди, ти приходиш по них, а на­тикаєшся там на ведмедя, який також їх полюбляє. Тут діда кожного разу дивувало, як мудро влаштована природа, що одні й ті ж вила годяться як на картоплю, так і на вед­медя – хижак, перш, ніж нападати на людину, обов'язково стане в повний зріст, ширококо розчепірить передні лапи, підставляючи горло під удар трійчат. Звіра Пєрцух не бояв­ся, навпаки – він дуже поліпшував раціон. Однак взимку кудись і ягоди, й ведмеді і жаби разом усі ховалися, ну, то лишалася картопля. Родило її в понівеченій землі негусто, однак достатньо, аби прохарчувати одного їдця, який ще й досі до пуття не впетрав, що вона самотужки, порушивши всі закони агрономії, озимувалася й потроху плодилася са­мосівом. Зібрана й виморожена, вона крохмалізувалася, тобто ставала солодкою, а, головне в такий спосіб годилася на алкогольний перегон, котрий рятував діда не так од хо­лоду, як од втрати здорового глузду.

Бо Пєрцух був щасливо хильнув перед тим, як зобачити, що через поле просто на нього суне рудий од крові бюст Вершителя. У численних омріяних снах він так і являвся дідові брунатним од крові, ще од часів Всеєдиності, од перших її акцій – масового вивезення селян зі шкідливих на малярію боліт в далекі вічномерзлі боло­та, де малярії не існувало. А хто таки отут втримався, виморювали специфічною дієтою, тобто голодом під проводом великої мети згуртування навколо Ідеї, котру підривали шкідники на місцях, перегонщики, таємні підкуркульники, тощо, а потім і неоокупанти. Дід пере­жив усе це, затамувавшись, позабувавши увесь свій за­гиблий рід, аби вберегти голову й інстинкти до вижи­вання.

Це щоб нарешті побачити: із мороку крізь виоране війною поле у виоране село вступає мармурове погруддя, дід одкинув вила, упав і заплакав, а погруддя переступи­ло через нього, забрало з золи печену картоплю, забрало самогон й повагом зникло в тумані, що щедро сотався з малярійних, вічнонезамерзаючих боліт.

Одсапавшись од сліз, дід знайшов вила, обтрусив ба­дилля й безсило рушив до колишнього панського маєтку. Од нього лишилася лише нора, тобто підвал, бо його сна­ряди не зачепили, як і важка бульдозерна техніка за при­чини значної глибокості.

Там сидів колишній феодал, дідів ровесник, топив уламками власної підлоги й міркував про те, як йому зі своїми валізами чимшвидше вибратися звідсіля й встиг­ти продати ці землі міжнародній біржі раніше, аніж світ дізнається, у що вони перетворилися.

Колись, замалку, він часто бавився з Пєрцухом на ставу, бо вони були тут найвправнішими пірнальниками. Коли той піддавався йому в змаганнях, панич дозволяв покататися на велосипеді.

Тут з'явився з мороку дід.

– Пєрцуха! – вигукнув пан і, широко розставивши руки, рушив до нього, той уважно подивився на свої ви­ла, де на зуб заблукала мала картоплинка, а потім легко встромив у борлак Бродоському.

Колайчуков прийшов у невідомий і колись населе­ний пункт, якого чотири рази перейменовували до війни, а по ній він остаточно зник разом із останньою своєю назвою. Посередині сиротіли уламки від поста­менту Вершителя, який, як і по всіх тутешніх селах, прикрашав центр. Це нові окупанти п'ять хвилин бавили­ся, доки не розстріляли його, цементованого, на друзки.

Комісар підійшов до осиротілого місця, згріб побиті його шматки й обережно поставив нагорі мармурове по­груддя. Постояв, схилившись, потім пригадав про печені картоплини в кишені, повільно й урочисто з'їв, на мить здалося, що одна, проткнута посередині, спливає кров'ю. Далі віднайшов теплу золу, що лишилася від села, зако­пався і проспав рівно дві доби.

Там, виявляється, таємно мешкали три істоти. Вони були такими злиденними, що давно втратили ознаки статі, а тому не викликали в завойовників бажання навіть їх убивати, бо нікуди було, не те, щоб ґвалтувати. Одна з них почула чиїсь важкі кроки через згарища, а ко­ли вже наважилася виткнутися із пічнини, то помітила, що постамент посеред майдану – оновився.

Оговтавшись, швиденько покликала інших сотворінь, які довго і вперто не хотіли йти і зрити чудо. Вижили во­ни тут завдяки іншій дивовижі – літаки були розбомбили свої ж ешелони, аби не дісталися наступаючому ворогові, надибавши на косогорі понівечені вагони зі збіжжям, меш­канці навколишніх сіл мали поживу й старанно прихову­вали її од партизанів, чим і протрималися третю зиму.

Доки Колайчуков спав, сюди посповзалося населен­ня мало не з усього адміністративного району, усі п'ят­надцять чоловік, вони розташувалися навколо постріляних уламків, де посередині баввонів гордий пам'ятник, такий же неушкоджений, як і до розстрілу. Й кожен по черзі підходив й торкався мармурової поверхні. Кожен до цього просто радів з факту, що вижив, незважаючи на війну, а тепер починав думати, як же його тепер жити далі? Коли тут отаке почало діятися.

Ця історія набула ще більшого розголосу після того, як через дві ночі погруддя вознеслося. Ніякого сумніву така версія не викликала, бо й усе населення, яке лиши­лося цілим, якби й разом узялося, то не спромоглося би бодай зсунути мармур з місця, а не те, щоб зняти його з уламків. Та ніхто й гадки не мав, навіть сам Колайчуков, що скульптура насправді не мармурова, а з набагато кра­щого матеріалу: такі серійно відливалися з надміцного гіпсу, в якого попередньо додавалася точна доза казеїно­вого клею та титанової пудри... Але!

Довгий шлях Колайчукова позначився заворушення­ми та пожвавленням опору. Залишки населення гуртува­лися, аби пошепки поділитися про пришестя бюсту, а потім ішли разом нищити окупантів, так було розібрано рейки на вузькоколійці Гать – Нові Мочарі, де загинув машиніст продуктових пульманів і розстріляли кондук­тора. Підпиляно місток на річці Дриссі біля Жибунців – ворожа танкетка провалилася по льоду, об'їжджаючи йо­го, ще й досі ветерани сперечаються, хто підпиляв; ще ба­гато яких фактів можна б навести, однак вони лишилися геть невідомими через цілковиту знелюдненість краю.

Саме незримість емісарового походу надавала найбільшої правдивості відвідинам, і тому була дієвіша за будь-які реальні. Ніхто зі свідків не здолав би твердити, що то не марево.

Ось як це звучало з народних вуст:

"Розтоптаною, розтерзаною землею блукає дух Вер­шителя, весь у крові, дополовини з мармуру, а дополовини живий. Ходе од села до села й мовчить, а зупиняється лише на розбитих постаментах, і лагідно усміхається батьківською своєю усмішкою, хоч йому відбито носа, і навіть не нарікає на тих, хто тут його не вберіг. А потім іде далі, не питаючи ні дороги, ні шляху..."

Й почали злітати в повітря харчові потяги (Вакульскі повіт), палати зернові склади, особливо після цілковитого їхнього розтягання (Пакулічи) й навіть Боброва Гребля луснула од гніву й затопила повітове відділення в Магчімичах. Особливо після того, як у містечку Йом погруддя спочатку з'явилося, постояло до­бу, а на ранок йому обновився ніс і козирок на кашкеті.

Колабораніти, ті, які ще не перекинулися таємно до партизанів, щосили тепер шукали туди контактів і знахо­дили їх. Вони бо не знали, що Колайчуков здогадався з однієї картоплинки збити нехитрий крохмалистий клей, і, прокинувшись вночі од того, що гострі мармурові улам­ки боляче муляють під ребра, приліпив їх назад на на­лежні місця.

Що й дехто із зайд-герготів здригнувся перед таким фактом й встановив однобічний зв'язок з опором через чорний ринок, наприклад в селі Малиї Казелєнькі. І за­мислився, в якім світі він живе, і на який він може потра­пити, коли такі діла почали творитися в цій країні.

Один навіть бачив крізь бінокля – його увагу привер­нув вибух на мінному полі побіля Пєвнячих Гребянів, націливши туди оптику, узрів дивну там постать – дополовини кам'яну, дополовини з плоті. Потім на власні очі бачив, як ці дві половини раптом роз'єдналися й нижня почала гребтися у вивергнутій землі, вишукуючи щось. Й робила це доти, доки не стемніло. Далі цей спогад ури­вається через вечірнє потемніння, а потім нічне.

Що діти бачили й довго бігли слідом за легендою, а доки вона, нарешті впала, то наважилися підбігти й наго­дувати нижню половину сушеними буряками. Одні бо­жилися, що вона їла й мовчки лаяла жидів, бо ніде не трапляється населеного пункта, а лише там за інструкцією можна створювати нову явку й передати но­шу. Інші присягалися – що молдованів, сперечаючись, й кожного разу доходили спільної думки, що молдавани бувають і єврейського походження.

Так чи інак, однак Колайчуков підупадав на силі, він частіше спотикався, а коли підводився, його обсідали страхи, що він може загубити носа й козирка. Тому він після кожного знищеного села знову одліплював фраг­менти й дбайливо ховав за пазуху.

друге послаблення волі

Настав той страшний момент у його житті, коли він виявив, що носити погруддя несила. Він уже кілька разів намагався завдати на себе бюст, однак – марно, він гучно падав на землю, дивовижно відлунюючись усередині са­мого себе.

Знесилений, герой упав на мармур і проспав до ран­ку. А коли прокинувся, побачив, що все геть навколо та­кож з мармуру, тобто сяяло міцним льодом. Одірвавши себе од нього, а потім погруддя, він осягнув зі сну, що йо­му надіслано нову можливість – він обв'язав ношу ремінякою й легко потягнув за собою ковзкою стежкою.

– Бовть!

Провалюючись в непомітне за снігом болото, він збагнув, що більше не вдихне. Він уперше крикнув. Голо­су він не почув, йому здалося, що трясовина всмоктує й звук. Останнє, що він бачив, занурюючись з головою, це мармурове погруддя, яке самотньо лишилося на твердо­му. Воно ще довго стояло в нього перед внутрішнім зо­ром. Батьківські зіниці, якими бюст на нього глянув вос­таннє, змусив усоромитися власного того крика. Ще раз подумково глянувши, він зачепився уявними очима й по­бачив що? Ременяку. І, вчепившись за прив'язану її, дер­тися на світ з-під тванюки, доки весь не виліз і не обійняв мармурову посмішку. Голова закрутилася навколо голо­ви. Отак було винайдено, а згодом і втрачено людством спосіб пересування по мерзлій заболоченій місцевості за допомогою реміняки та кам'яного тягаря.

Отам, витягшись на твердь, він уперше дозволив припасти поцілунком, до білішого за навколишню памо­розь, мармуру.