Він не звик бути взутим, тому йому це дуже цікавить... На березі пасеться багато гусей. Безліч з них простягає свої довгі шиї і сердито сичить. Тепер вже Іванко значно краще почував би себе у мами на руках. Ті люті гуси ще можуть його вкусити. Він тримається за руку матері, йде бочком, до небезпеки передом, не відважується проситись знов на руки, бо тільки що просився, щоб його пустили, і обережно питає:
– Мамо?
– А чого, сину...
– А ви не боїтесь гусей?
Це питання дуже дипломатичне. Мати відповідає:
– Hi.
Іванко деякий час мовчить і думає, а потім знов говорить:
– А тепер запитайте мене...
Мати сміється, захищає його від гусей і каже:
– Не бійся... Вони тобі нічого не зроблять. Я їх виб'ю... Ну, ну, ну, гуси! Не смійте зачіпати мого Іванка...
Переходять небезпечні місця і швидко йдуть. Іванко не йде, а біжить. Він не може бути спокійний і, засапавшись, все-таки питає:
– А чий то кінь пасеться?
– То отого дядька...
– Якого дядька? Отого, що йде.
Перед ними йде до церкви старий Іван з палицею.
– Ні, дитино... Отого, що там, бачиш, його хата...
Іванко дивиться на гору, де між деревами виглядає біла хата Шавронського. Потім знов питає:
– А той кінь спутаний?
Мати відповідає:
– Спутаний.
– А нащо він спутаний?
– Ну, щоб ніде не побіг, – каже мати.
– Щоб не пішов у шкоду, – поправляє її Іванко, який вже знає, нащо той кінь спутаний і, мабуть, питає тільки для того, щоб була якась мова...
Мати з сином переходять довгий беріг і входять на стежку через горбок. Церкви ще ані манастирської, ані приходської ще не видно. Скоро Іванко втомляється. Він вже давно подумує, як би його знов опинитися у матері на руках, але не відважується сказати. Він вже не може бігти і весь час відтягає і відтягає кроки. Вже навіть нічого не питає, хоча бачить, як пасуться на стерні вівці, як літають ворони, чує дзвін. Він тільки думає, як би йому на руки... Мати все-таки не звертає на це уваги та йде поволі вперед. Стежкою йдуть люди. Всі вони одягнені в нове, всі спішать до церкви. Іванко далі не може йти.
– Ma-a-мо! – мамає він.
Мати вже знає, що це значить.
– Що? Болять нозі? – питає Іванка.
– Болять, – відповідає той нищеньким голоском.
– Ну, то ходи, ходи на руці... – І мати бере Іванка на руки, сапає йому під самим вухом. Він так виразно чує те сапання, деякий час прислухається до нього, але ось з-за гори починає показуватися спочатку один хрест, потім другий... Ще з десяток кроків і показується баня. Дзвони чути ще краще. Виходять на пологий шпиль горбка і перед очима виростає барвиста картина церковного саду, великої, білої нової приходської церкви, а вправо – манастиря зо смереками і вежами.
– Ую-юююй! – здивовано не втримується Іванко. – Це-ерква! – показує він лівою рукою вперед, бо правою тримається за шию матері. – Яка це-е-ерква! – дивується він. – Велика, – говорить він сам з собою з перервами. – Га-а-арна... – Йому, що ніде, крім свого подвірря, не буває, цей краєвид напевно дуже імпонує. Він аж розчервонівся і від здивовання роззявив ротика. Очі його широко відкриті і дивляться без перерви...
Навкруги зо всіх боків йдуть до церкви. І не один такий Іванко на руках у матері вказує на те місце, звідки видно велику, білу будову, що стоїть серед села, що дає йому нові гострі, надзвичайні вражіння, що наповняє його маленьку душу якимись новими відрухами, які напевно зістануться там і протягом цілого життя будуть хвилювати.
Після церкви ціла родина сходить. За той час готовий обід, і всі сідають за стіл. Який той обід? Борщ, каша, якісь овочі, неведмінний хліб. Всі їдять разом, не поспішаючи і при тому діляться вражіннями... Маленький Іванко біжить тоді на вулицю. Він не може втерпіти, щоб не побачити Трихонового такого ж, як він, Павла, і вже здалека не похвалитися йому: "А я був у церкві!.." Причому Івась має дуже гордий, незалежний вигляд і все виставляє наперед то одну, то другу ногу, щоб той бачив, які у нього чудові постольці.
Павло, розуміється, не був у церкві, ноги його, як звичайно, і не обуті, і нечисті. Штанці його також, як завжди, подерті і на колінах, і ззаду і він не може заховати заздрості... Він швидко добігає до Іванка і також почина: "А я...а яя, – не може він висказати всього нараз, бо дуже вже наплило йому десь в саме горло багато почуття. – А я дістав від хресної мами копійку..." I так вони квити. Кожний недаремно живе на світі. Кожний може дечим почванитись. Вони обидва, один босий, другий взутий, біжать під гору, знаходять там для себе відповідне заняття. Сьогодні впало їм на думку стати мулярами. Мають під рукою каміння, мають пісок, воду можна принести ротом з корита, де напувають коні. Вони дружньо беруться за роботу, будують мури, якісь укріплення, копають рови, носять і носять ротами воду і кінчається тим, що обидва рівняються своїм вбранням. Вертаються вони додому у такому вигляді, що рідня мати не так то скоро роспізнає, котрий то з них Іванко, а котрий Павло...
Так йде життя. Гуцівська родина нагадує маленьку муравлину купу. Всі працюють. Шкода тільки, що цього року не вдалося зазадаткувати землю на Лебедщині. "От, як то добре зробив той Федір, – казав звичайно Олексій, при кожній розмові за землю. – Він не чекав, не чухався, а робив... Так і треба... А я дурний був... А, що тепер казати..." І зо всього видно було, що другий раз Олексій не має наміру робити подібну помилку.
Прийшла зима. Олексій і Никонор ходили на роботу. Або то до ліса, або до чехів. Олексій більше ходив до чехів. Він там ріже трачку. Никонор все з кіньми. Він возить колоди до Мизоча. За це може вивезти певну кількість колод і для себе. Вони вже поволі стягаються на хату для Олексія. Никонор возить товсті липові колоди, інколи соснові і рідше дубину. Як тільки немає роботи на чехах, тоді брати ставлять козли і улаштовують трачку у себе. Олексій ріже згори, Никонор в долині. Ріжуть липу на дошки, збіраються побудувати велику шопу, при ній комору. Кожний рік вони щось прибудовують. То клуню на мурованих з каміню стовпах, то мурованого хліва, то браму за хлівом з підшіпком на сіно. Все то на господарстві потрібне. Оце ось нарізують матеріялу на шопу і на хату для Олексія. При цьому стався Олексійові "трапунок". Одного разу, якось посховзнувся на колоді і полетів униз. Він чоловік тяжкий і впав так невигідно, що збив собі плече...
Це дуже прикро. Не так прикро, що болить, як те, що не можна різати. Вдався до костоправів, але ті не могли йому багато порадити. Рука все болить і болить, не можна її підняти. Провозився з нею, мабуть, з місяць, але вона так і не прийшла більше на своє місце. Казали десь там їхати до Рівного, чи куди до нечистої сили, але хто там поїде таку дорогу з рукою, а до всього хто знає скільки там прийдеться платити. І Олексій махнув на неї рукою... Так і буде...
Олена завагітніла. Трохи їй неприємно, що так сталося. Не може вона помиритися з тим, що є. Все їй щось не так... Свекруха її, Лукія, дуже мирна жінка, але для Олени вона не така то вже мирна. Їй здається, що вона надержує Никоноровій Прісьці. 3 Пріською вони все радяться, а з Оленою ніколи. Олена скаржиться Олексієві:
– Ти но подивись... І як мені можна видержати? І як мої очі можуть на таке дивитись...
– А що там таке сталося? – спокійно і байдуже питає Олексій.
– Як то що? Вони все шушукаються та шушукаються, а як я тільки увійду, одразу переді мною вмовкають... Що я, чужа-чужаниця яка, що перед мною треба ховатися...
– Ех, Олено, Олено! І як тобі хочеться звертати на таке увагу... – Більше Олексій не каже нічого і це заторкує Олену до живого. Як то, що він так не розуміє її? Як можна, щоб його жінку обіжали, а він не вступиться за неї. Для нього мати і братова, видно, миліщі... І це приводить Олену до страшних думок. Вона хоче покинути чоловіка. Вона переконана, що запропастила свою молоду голову, що була дурна, слухаючи порад інших...
Коли завагітніла, трохи втихомирилась. Тепер не має куди йти. Хто її візьме тепер таку. Ще більше втихомирилась, коли у неї на весну родився дуже міцний, здоровий крикун, якого назвали Пилипом. Їй здавалось, що вона зненацька побачила щось таке, чого до цього часу не помічала. Коли вперше приложила його до своїх грудей, коли він своїми ніжними усточками обняв соску, Олена відчула приємність, якої ще не переживала. Вона не думала вже, що хтось її обіжає, вона дивилась згори на цю крихітну людинку, що лежить так безпомічно в її пелені і на її устах зійшла радісна усмішка. Синочок мій, думала вона. Рідний. І не дивлячись на те, що боялась тісно пригортати його до себе, все-таки не втрималась, щоб не зробити цього руху матері, яка тримає в пелені свою дитину. Мати.
Але в хаті стало ще більше крику і, розуміється, ще тісніше. За дитиною треба ходити. Її треба і вночі припильнувати, і покупати, і накормити. Бабуня завжди тут до помочі Олені. "То, Оленко, треба зробити не так, а отак... Пелюшку кладуть отак, а не вповивай так тісно. Дитина не може поворушитися..."
Олена слухає свекрухи. Вона знає. Якось їй тепер веселіще на світі Божому стало.
Але в ці дні Дермань навідує страшне лихо. Десь взявся тиф. Десь взявся... Що за мова. Ця пошесть навідує часто ці місцевості. Звідки вона приходить, ніхто не знає. Десь там станеться, що хтось захоріє на Залужжі. Через пару днів вже хтось захорів на другому кінці села на Семенюках. Це розноситься, як огонь. Коли тільки надходить великий піст, коли тільки люди почнуть їсти пісне, одразу десь та нечість набереться...
На Запорожжі тиф розгулявся на всі боки. Перші захорування почали десь там за ровом на Балабах. Потім то перекинулось до Середів, потім до Андрущуків, нарешті дійшло до Самків, Трихона і до Гуців. У кожній хаті всі лежать покотом. У Трихона тільки діти не хорі. Немає кому ростопити піч, приготовити щось їсти, подати хорим води. У Гуців також всі лежать, за винятком Олени і дітей. Олена якось не захоріла. Але зате тяжко хорий Олексій. Він довго змагався з хворобою. Почув одного разу у хліві, що його раптом схватили дрожжі. Ну, подумав собі, починається. Але не пішов до хати, не ліг, а все робив, що треба. Так проходив три дні, але потім вже не встояв на ногах.