Пригоди молодого лицаря

Один із бранців не втерпів, випростався на коні й щось на ввесь голос гукнув до їздця. Той, почувши це, скинув шапку, на­стромив на пужално з малахая, підняв угору й покрутив у повітрі.

Старий ватаг став, а за ним і вся ватага.

— А чекайте, дітки, я дізнаюсь, чого йому треба.

Він від'їхав з ватаги набік, зняв шапку й помахав нею, гукну­вши щось по-татарському. Вершник сіпнув коня за поводдя й за хвилину осадив перед полковником

— Чорт, а не їздець! — говорили січовики, любуючись на спритного татарського лицаря і його вправність.

Татарин приклав правицю до серця, тоді до чола й низенько вклонився, схилившися з коня, полковникові. Почалася розмова. Козаки не розуміли сливе нічого, зате бранці, напружуючи слухи, ловили кожне слово, виявляючи на плескатих обличчях своїх то радість, то острах, то надію.

Так минуло кілька томливих хвиль. Нарешті полковник обер­нувся до своєї ватаги й промовив:

— Дак о, панове-браття! Цей бусурменський лицар каже, що їх тут у степу загін, не менший від нашого, що вони з учорашнього дня пантрують нас, що цієї ночі хотіли напасти на нас, та оті троє дурнів перекапустили їм усю справу. Тепер вони хотять мирно ви­зволити своїх невдах і кажуть обміняти їх на п'ятьох наших брат­чиків, що їх загін їхній виловив десь у степу, як ті полювали на звіра…

Між січовиками пронісся глухий гомін обурення. Бранці зля­кано перезирнулись.

— Дак, отже, якої ви, панове-браття, думки про це? — питав старий, перечекавши, поки все стихло.

— А може б, — озвався один з братчиків, — оточити їх, про­клятих, та вибити до ноги й визволити наших…

— Дивно, батьку, й підозро, — промовив писар, — що вони так дорого дають відразу: де ж пак — за трьох аж п'ятьох. Чи не хотять нас підсісти?.. Не можу тільки доглупатись, що в них на ду­мці.

— Дорого тому, — знову почав полковник, — що один із трьох тих — брат у других їхнього мурзи. Каже, що ганьба їм серед свої­ми буде, що не вберегли його, та й мурза не подякує. А оточити їх із нашою ватагою — дарма заходів: коли оце скажу йому, що нема нашої згоди, то він блискавкою опиниться серед свого загону, бранців переб'ють, щоб їм не заважали, а самих — хоч вітра осід­лай, то не доженеш.

— Ну, то чини, батьку, як знаєш, — почулися голоси.

— То згода, виходить?

— Згода, згода!..

Старий повернув коня до татарського їздця, що мовчки слід­кував за обрадою, дивуючись химерному звичаєві козацькому, ко­ли ватаг мусить питатися у підвладних, що йому чинити. Перемо­вивши ще кілька слів із полковником, він, посміхнувшись, забажав поглянути на того козака, що сам серед темної ночі взяв у полон аж трьох здоровенних джигітів. Полковник засміявся й сказав по-татарському, що, власне, кожен із його ватаги потрапить це вчи­нити, але коли гість так уже хоче, то він покаже йому.

— Павле! — гукнув старий по-наськи, — А під'їдь, сину, сюди!

Павло від несподіванки кинувся на сідлі, змішано озирнувся по товаришах, врешті побачив і зміркував, що це до нього, легко стиснув румака острогами й виїхав уперед, питаюче позираючи на старого. А той засміявся — та до їздця:

— Ось він, той самий.

Татарин, поглянувши на молодого лицаря оком знавця, ледве втримав у собі крик захвату, але заховати його в погляді не зміг, дивився на Павла, любуючи на його постать довшу хвилю, а далі спокійно й байдужо промовив:

— Красний юнак, але трудно повірити, щоб ото він дав собі раду з отими трьома дужими лицарями нашими.

— Що?! — спалахнув старий. — То я брешу?.. Та нехай мені шайтан ваш у самісіньку твар начхає, коли оцей мій юнак та не впорається сам з усім загоном вашим!

Татарин посміхнувся й знов оглянув Павла з голови до ніг.

— Навіщо ж увесь загін? — сказав спокійно. — Знайдуться і в нас дужі лицарі, що сам на сам підуть.

— Та де вони у вас узялися? — кипів полковник і аж розчер­вонівся спересердя. — Давай їх сюди, вражих синів! Ми їм покаже­мо, почому ківш лиха!

Козаки й Павло слухали тільки й дивувалися, що старий сер­диться, бо нічого з розмови не второпали. Лише бранці скалили зуби, дослухаючись до обурення старого ватага козацького й лю­буючи на самовпевний спокій свого земляка.

— Добре, — згодився їздець, — один із них явиться з бранця­ми, щоб помірятися силою з вашим юнаком. А поки що — до стрі­вання!..

Він знову приклав руку до серця й до чола, вклонився старо­му, стиснув коня коліньми й кількома скоками вже був далеко.

— А, який! — в свою чергу задивився полковник. — А ви ка­жете — оточити… Оточи таких спробуй… Ні, вже краще мирно…

Не сказавши Павлові ні слова про те, що говорив про нього з татарином, він знову у чолі ватаги, глянув скоса на сонце й про­мовив:

— Рушаймо, дітки… Татари перестрінуть нас трохи далі.

Павло, здвигнувши плечима, вернувся на своє місце. Не до мислі йому було це величання ним старого й зіпсувало настрій.

Ватага рушила далі. Сонце підбилося вже геть-геть і припіка­ло по-степовому. Тільки східний вітер ще дихав легенькою прохо­лодою ранковою й навівав бадьорість і свіжість і людям, і коням.

Бранців не пізнати було. Не вважаючи на пов'язані назад ру­ки, вони раділи, щось безперестанку белькотали між собою й ті­шилися вочевидь недалекою свободою. Павло, дивлячись на них, згадав батька. Намагався уявити його óбраз, його живоття в неволі — й не міг. Глуха ненависть підіймалася в душі проти цих, що так швидко визволялись. Шкодував уже, що не добив їх тоді, вно­чі, але в тую ж мить згадав, що на їх місце буде визволено п'ятеро братчиків, і трохи заспокоїв серце.

В'їхали в байрак і за хвильку виринули на другім боці. Ось і вони — кілька татар і п'ятеро братчиків — всі на конях. Але в бра­тчиків, як і в цих бранців, руки пов'язано назад грубою сирицею. Ватага над'їхала ближче, й козаки, повитягувавши шиї, намагали­ся розпізнати, чи нема знайомих між татарськими бранцями. Впіз­нали, аж наблизившись зовсім. Страшенно зраділи й голосно вигу­кували прізвища.

— Ось глянь — Храпко, далебі, він!

— А он Тріска Семен!

— І Жолоб Грицько тут!

— Здорові були, братчики!

— Гей, Скачинога, й ти попався в татарські тенета?!.

— А то ж хто п'ятий?.. Предерій, — хрест мене побий, він… Мартин…

Полковник махнув назад рукою, і все стихло. Він виїхав напе­ред і став.

— А що, дітки, — звернувся до козаків-бранців, — смашна та­тарська кобилина?

— Де пак смашна, батьку! — відповіли врадувано, почувши рідну мову. — 3 учорашнього вечора, як попалися в пастку, не те що кобилини, а й ріски в роті не було!..

— Кепсько, кепсько трактують нашого брата голомозі здобич­ники. Ну, та нехай, — віддячимо колись, а тепер…

До нього під'їхав уже знайомий усім їздець, і вони почали про щось говорити. По хвилі татарин обернувся до своїх і махнув ру­кою. Ті бистро прискочили до бранців і почали розв'язувати їм ру­ки.

— Ану, дітки, — звернувся полковник до ватаги, — розпутай­те которі голомозих наших та пустіть їх к лихій матері!

— З кіньми? — озвався хтось.

— Така умова, діти.

Бранців розв'язано, й вони, залопотавши весело щось до ко­заків, — дякували, чи що, — бистро й спритно вибралися з коза­цької ватаги й чвалом помчали до своїх. Тим часом визволені ко­заки, повітавши старого ватага, дякували йому щиросердно за скоре визволення.

— Гаразд, гаразд, — махнув той рукою. — Приставайте до гу­рту та подякуйте там молодому міщухові з Канева: то він визволив вас.

Козаки перезирнулися, нічого не зрозумівши, і пристали до гурту. Почалося вітання та чоломкання.

— Ну, — звернувся старий до татарина, — бувай здоров. Час нам далі, бо добре-таки забарилися з вами. Та й вам раджу не га­ятись та тікати з наших степів під три вітри, а то не все може так мирно скінчитись.

Татарин не рухнувся. Він, усміхаючись, дивився з-під чола на полковника, врешті мовив:

— Пан старший забув?

— Про що? — здивувався полковник.

— Про герць.

— Ага, — зареготався старий. — А я думав, що ти жартував.

— Ні, не жартував, — відказав татарин, і очі його хижо блис­нули.

— Та ти що: хочеш, щоб тому твоєму моцакові голомозому пе­чінки повідбивано було?

— Хочу, — посміхнувся татарин.

— Хм… Ну, давай його сюди, я подивлюся на неборака хоч на його Божій дорозі.

— Це я сам.

Старий здивувався не в жарт.

— Ти?! Хм… Ну, гаразд. Зараз спитаю молодика свого, чи за­хоче стятися з тобою… Агов, Павле!..

Павло стояв із конем осторонь від братчиків і дивився на стрі­вання їх із бранцями та слухав розмов. Почувши гукання полков­никове й побачивши, що старий досі з отим татарином, спалахнув. Думав, знов на показ кличе його. Але не смів не послухати й під'їхав до них. Козацька розмова раптом ущухла, а визволені братчики, нахиляючись до вуха то одному, то другому, розпитува­ли пошепки, в чім річ і хто той молодий козак.

— Постривайте, побачимо, — відповідали їм, бо й самі не до­гадувались.

— Ось цей лицар, сину, — звернувся старий до Павла, — на­мігся, хоч там що, спробувати з тобою сили. Що ти на це?

Павло глянув на татарина. Те саме лукаво усміхнене лице, але в карих очах його вже не зустрів того любування, що перше: натомість прочитав у них стільки хижої ненависті, що серце йому огорнулося холодком.

"Видно, помститися, проклятий, хоче за отих трьох… — миг­нула думка. — Та й здоровий, мабуть, коли сам викликає…"

Від гострого полковникового ока не умкнуло парубкове вага­ння.

— Та ти, голубе, як хочеш, — промовив старий, — нема хіті, то й не треба. Нехай їде до дідька, невіряка! Може, тобі бридко з ним зчепитися, то…

Павло спаленів.

"Поступитися перед голомозим?!. Таж він засміє, й братчики також… Ні, хай він буде дужий, як Самсон, хай краще вб'є, вдари­вши об землю, ніж здатися на поглум…"

Страшна зненависть закипіла в нім, але він силою волі втри­мав її, згадавши, що до змагання завжди треба ставати спокійним. Він кивнув старому головою на згоду й мовчки зіскочив з коня. Став розперізуватись.

— На що будемо змагатись? — звернувся татарин до полков­ника і, взявши в руку свою коштовну шаблю, сказав: — Шаблі цій нема ціни… Якщо буду поборений — шабля дістанеться перемож­цеві; коли ж моє буде зверху, то… я дістану оті три шаблі… — Він показав на прив'язані до Павлового сідла три шаблі, відібрані в бранців.

Старий ватаг глянув на шаблі й подумав: "Та й покмітливий же, гаспидів син! Я кілька разів дивився й не бачив їх, а він ще, мабуть, як уперше бачив молодика, то взяв на око".

Він перетлумачив татаринове бажання Павлові.

— Мені все одно, — сказав Павло, скинув жупана та шапку й поклав на сідло.

Татарин, діставши згоду, теж ізліз з коня, скинув халата й шапку, підкликав одного з своїх і передав йому поводдя та одежу.

Тільки без халата можна було оцінити велетенську поставу татарина, його широкі, могутні плечі й груди, а також міцні, як стовпи, хоч і кривуваті від постійного сливе сидіння на коні, ноги в гарних мештах.

Отаман оглянув його, покрутив головою — нівроку, мовляв, — і перевів погляд на парубка.