Не "за що", а "тому", що ти вступив у боротьбу, не мавши належної сили, себто без шансів на перемогу.
Отож і сидиш "за те", що на важливу річ пішов із почування, легкодумно, а не за розрахунками холодного розуму. Хто ж виступає нерозумно, при всіх умовах дістає по носі. Власне не тільки дістає, але мусить дістати. Таки ж і наш народ, що мав довгий досвід у багатьох генераціях, узнав за правду сказане ним у стародавній нашій приказці: — Дурня і в церкві б'ють.
Признай, що ти вчинив немудро.
— Нехай і так, — погоджувавсь я.— Але ж я пішов боротись за правду. Чи ж не сказано: Контра спем сперо? (Надіюсь проти надії). Нехай, що це було нерозумно, — я й не виграв. Але — за що ж мені кара?
І знову несправно поставлено запит, — відповідала мені спокійна логіка.— Не "защо", лише знову — "чому"?
Я.— Нехай. "Чому ж"?
Логіка.— Тому, що ти виступив безсилий проти сильного, помилково вважаючи, що він — уже переможений. Приятелю, ти ж маєш розум, а так мало з нього користаєш! Але — спокій! Адже ж маєш надолуження в свідомості, що терпиш за правду й боягузом не був.
Я.— Так, я не був боягузом!
Логіка.— А тимчасом ти — рядовий інтелігентик — борешся з наймогутнішим самодержцем, що має тисячі жандармів і мільйони війська! За цю приємну свідомість треба заплатити деякою прикрістю. Чей же — правда?
Я.— Правда. Але ж, що маю робити далі?
Логіка.— Коли ініціатива не твоїх руках, — то — мало. Перечекай терпеливо до зміни обставин. Поки ж що не зроби чогось, за що потім могло би прийти каяття. Каяття понижує до такої міри, що вся попередня радість від задоволення собою, буде на все заболочена. Головне ж: не зроби чину непродуманого і не вловися на чужу думку. Бо ж чужі, хоч і наймудріші думки, мало придатні для життя індивіда, але ж розумний, користаючи з чужих думок, витворює думки власні, що з ними й живе мудро.
Я.— Погоджуюсь. Однак питання до цього ж: що я маю робити тепер?
Логіка.— Вважаючи, що ти боровся за правду, мусиш без вагань лишитись на своєму становищі. До кінця.
Я.— Навіть до смерті? За ту кепсько зачату річ?
Логіка.— Ти так трагічно декламуєш слово "смерть"? Чи ж ти з нею ще ніколи не здибувався? Чи може ще й досі гадаєш, що вона приходить на заклик? Тому мусиш лишитися на своєму становищі при всіх умовах. Так, і до смерті. Бо ж ідеться не про конкретну — добре чи погано зачату — річ, лише — про засаду. Для душі чесної та піднеслої всяка засада — велика і варта життя.
Дійшовши до тих переконань, я знайшов повну душеву рівновагу й повний спокій. Не дратуючись, терпеливо жду зміни положення.
Та ж чекати довелося досить, і на думки було багато часу — ніколи потім у цілому житті не було стільки. Отже тепер думки ширяли ширшими колами, мов довкола каменя, що впав у воду.
По візиті до слідчого, вияснилося, що мені загрожує вісім років заслання на Сибір. Вісім років у безмежно студеному Наримському Краю, — це щось подібне смерті, і фізичній і духовій.
— Тобто, як: духовій? — питала Логіка.
Я.— Бо ж перебувати стільки часу в дикунських обставинах, це — очевидно, здичавіти й самому.
Логіка.— Є ще третя форма смерті, важливіша. Це — смерть моральна. Зломати засади — це вмерти морально. Тобто, приятелю, це є — вмерти для Бога.
Я.— Добре. Бог… От, скільки я студіював про Нього, але…
Логіка.— Його не пізнав… Знаю, друже. Щоправда твої студії йшли через уста безбожних учителів і на підставі тільки чужих запевнень, що не брали тебе за серце. При тих умовах не легко було Його пізнати. Та коли ж ти, після православної теології, знайомився з таємствами живої природи й на кожному кроці переконувався в її супра-геніальній будові та чинності, — невже ж ти не завважив і не полюбив Творця? Ось міркуй. Усю ту величезну радість, що ти — здоровий, молодий, рухливий, ініціативний і т. д. заживав у своєму житті аж дотепер: радість чистого дитинства, повної любові доброго татка й премилої тіточки, приязнь усіх твоїх однолітків і кревняків, радість майже необмеженої волі, дорогої тобі рідної й прекрасної чужої природи, радість пізнання, радість мудрої лектури, високих забав, красних мистецтв, радість досягнень на всяких полях твоєї різноманітної, експериментальної чинності, погода духа, радість глибокого кохання й світлого власного очагу…— невже ж усе те прийшло тобі… так, "з повітря", або, як "щасливий випадок" чи "добра нагода"? Невже ж у тому нема ні розуму, ні логіки, ні доцільності?
Я.— Певно, що є. Та ж, поза радощами я мав і чимало вже прикрощів, навіть біди. Згадати: немочі, поразки, зраду і, нарешті, оцю прогру та в'язницю, а в перспективі — суд і заслання.
Логіка.— В цьому світі, що ти його студіюєш теоретично і в якому жиєш, як бачив сам, нема нічого досконалого. При всьому найліпшому, конче є привіска — "але".
Я.— А чому?
Логіка.— Бо в цьому світі, що існує своєю рівновагою, перманентно діють дві сили: одна — творча, будуюча, сила Божа. На її образ і подібності будовані ми — єдині істоти в світі здібні до творчості. Друга — руйнуюча. Це сила чортова, підрядна силі Божій, але — з великою автономією. Бог, давши людині частину Свого образу і Своєї сили, на створеній Ним землі передав силу творчих функцій людині. А в якому напрямі творити — подав певні вказівки у Своїх законах моралі. Від Бога — всі радощі життя і всі "щасливі випадки". Та ж у світі вартує "але". Тому проти людини на землі працює чорт. Від нього — руйнація людської творчості, всі прикрощі, також оті "нещасливі випадки". Отож коли робиш творчу працю, — підтримуєш Божі інтенції, Всемогутній тобі скрізь помагає, як отому Гедеонові, що пішов на могутнього ворога із глиняними горнятками. Тобто помагає так, що часом ти, бувши свідомий своїх скромних сил, сам собі не ймеш віри, як міг таке діло підважити. Коли ж руйнуєш, ненавидиш і мстиш, — помагаєш чортові. Конкретний висновок руйнації — занепад і смерть. Та ж не смерть фізична, що є лише виміною матеріалів і енергії, які ніколи не витрачаються, лише переходять в інші форми, як це непохибно доведено. І, власне про таку смерть не варт ані мовити, бо ж вона існує, як конечність для потреб світової рівноваги, доцільність чого відкинути тяжко. Але є та страшна смерть — смерть моральна, яка є фактично смертю Духа. Вона паралізує безсмертя й приводить до дійсного й остаточного знищення психе. Ця смерть — для пекла й для чорта. Є це зрив із мосту в вічність над безоднею, з того мосту, що ним у земному житті людини є засади, з боків яких стоять поручні милості Божої, і по боках якої все тебе спіткає Смерть.
Я.— Які ж висновки?
Логіка.— Прошу, як найкоротше: ора ет лябора. Молись і працюй. Власне, дякуй Богові за милість і працюй чесно на користь людям. Це — одинока дорога до творення свого характеру, який позбавить тебе найгидкішого: страху перед життям…
Я сидів у тюрмі всього сто днів. Першу частину тієї доби пробув, як у пустині. А в пустині, як справедливо сказала друга моя дружина[34], Наталена — "не росте ніщо, крім духа". Отже в тій полтавській тюрмі я далеко більше з'ясував собі, як у семінарії чи в Харківській високій школі, свою життєву путь, бо ж там пізнав відповідь на те питання, що так тяжко мучило мене в перші дні — "Нащо"? Що ж зрозумів конечність творчої праці, конечність дякувальної молитви, марність ненависті й мести, — тим забезпечив я собі безліч великих радостей у прийдешньому. І тепер, стоячи вже "на Божій дорозі", я дуже вдячний "щасливому випадкові", що власне тоді, на початку свого життєвого шляху я мав "щасливий випадок" довший час перебути "в пустині".
***
Моя дальша поведінка в тюрмі була продумана. Поміг і "щасливий випадок". А тому я не поїхав до Нариму, а вийшов "на волю". Та ж мусів перенестися до Києва, в чому, зрештою, не було жодного лиха. Тільки ж на початку було в Києві надто тяжко жити. У ті часи — чорної реакції й загального переляку — засадничі позиції були не в моді. Але з часом поліпшало. І навіть, моя стара знайома — смерть довго не подавала про себе вістки. Тільки одного разу вночі напали на мене якісь два шибеники на пустирях біля політехніки. Вибили мене з ровера, та мені пощастило одному дати в зуби рукою, а другого торохнути під черево ногою. Ровер був майже непошкоджений — і я щасливо втік від халепи, яка могла б загрожувати смертю тільки в дальшій боротьбі.
У тій же добі сталась зі мною і на київські умовини дуже небуденна, хоч і цілком прозаїчна пригода. Тоді вже я мав невеличку посаду в київському губерніальному земстві. Одного дня пішов у службову комісію зі своїм колегою-шефом. На розі Володимирської вулиці, там, де була раніше центральна поліція, хотіли ми сісти у трамвай. Що ж вагон саме підходив, ми спішили перескочити рейки, щоб перебігти на другий бік вулиці. Шеф біг уперед, я — в нього у п'ятах. І в тій хвилині раптом голосно тріснуло над нами, біле сліпуче світло освітило вулицю, аж я затримався й усім тілом відкинувся назад. А колега зробив добрий скік наперед. А тим часом між нами вже на рейках лежав товстелезний, як гадюка мідяниця, новий мосяжний дріт трамваєвої електрики з напругою, якої не витримала б жодна жива істота.
***
Із тим же шефом ветеринарного відділу київського земства мусіли ми поїхати в так званий тоді "Привіслянський Край": губернії Люблинську, Варшавську й Холмську. Метою нашої "службової командировки" була купівля для земських пунктів репродукторів — бугаїв, огирів, кабанів.
Був лютень місяць. Ми — одягнені в мандрівні "романівські полушубки" — дуже теплі й легкі кожухи, в сибірських "малахаях" — шапках із навушниками, з кишенями повними грошей кожний, і з револьвером. Приїхали ми ввечері на стацію Рейовець, щоб відтіль їхати до Холму, а з Холму — по різних маєтках польських магнатів. На стації знайшли порядного хлопа з парою добрих коней у широких санях. Не змовлялись за ціну. Поки ж він приправлявся до дальньої дороги, добре на стації повечеряли й платили великими банкнотами.
Надворі — ясна морозна ніч, але ж саме починають вимітати небо, бо зривається й затихає легенька віхола.