Батько сьогодні на вечірній зміні — прийде пізно. Руфа намалювала Юрикові великого слона і маленького ведмедя на аероплані. З цими скарбами брат заснув під тихий спів баби.
Руфа завжди малює Юрикові малюнки. Він любить все фантастичне. Вимагає, щоб було більше машин, які біжать, летять, поспішають. А на машинах люди і тварини. Між людьми і тваринами цілковита дружба. В його уяві світ влаштовано дуже мирно й весело. На прогулянку виїздить автомобіль і співає сирена. На автомобілі лев, а поруч маленький хлопчик Юрик. Паровоз женеться за автомобілем, бо йому подобається бігати... Метелик бавиться у повітрі з аеропланом і їсть цукерку з яблуком, і треба, щоб обов'язково було видно і цукерку, і яблуко.
Подібних картинок Руфа намалювала своєму братові безліч, але він щодня вимагає нових. В голові хлопчика завжди буяє нова фантазія — казка перемішана з дійсністю.
Юрик заснув. На столі розкидані кольорові олівці, пастель і розкритий альбом для малювання. Руфа підійшла до вікна. За парканом знайомий постійний ліхтар у тумані, схожий на світлий диск. На вулиці тихо. Гуркіт налітає несподівано і зникає глухо.
За вікном холодними вітами, мов голими руками, розмахує дерево і простягає віти до скла... Все таке звичне, що можна й не помічати. Вікно, краєвид з вікна не займають ніякого місця в пам'яті своєю звичайністю.
В цьому невеликому будинку родина Гольдманів займає одну велику кімнату. Батьки Руфи й Юрика обоє працюють. Батько — майстер кравецької фабрики. Мати — штампувальниця на заводі.
Юрик спить. Голі віти за вікном дряпають шибки, як біль серце.
Аркадій зробив Руфі боляче, і тому образа дряпає серце. Аркадій дістав ще й "нз", але це не страшнЬ... Стоїть Аркадій блідий... потім посміхається зовсім не своєю посмішкою, коли йому сказали про виключення з піонерорганізації.
— Чому він так грубо відповів?
Руфа оглянула кімнату. Баба, заколисавши Юрика, вийшла в кухню. Руфа залишилася сама і весь час повторювала слово — дружба. Так, дружба — велике слово і велике почуття! Адже у них хороша дружба і з Кірою, і з Аркадієм, Вовою, Віктором. Мабуть, це назавжди. Ось вони закінчать школу, потім вуз, вийдуть у світле трудове життя. І завжди будуть друзями!
Руфа повернулась до стола — побачила олівці, пастель і альбом. Вона не може байдуже бачити олівців і паперу, особливо під такий настрій, як зараз. Малює Руфа стихійно, для себе, і сама не розуміє, що найбільше в світі любить малювати. Часто навіть записки товаришам виконує графічно; замість написати малює те, що хоче їм сказати. І всі її розуміють. Уроків малювання Руфа не помічає: вони надто легкі. На уроках малювання Руфа за десять хвилин виконувала завдання вчителя.
Руфа сіла до стола. Самі собою на папері накреслилися контури голови піонера. Голова велика, кучерява, розумні очі і довгасте обличчя. На шиї недбало зав'язаний піонерський галстук. Виходить хлопець, схожий на Аркадія. Але на малюнку він веселий, цей піонер, у нього безтурботне, насмішкувате обличчя і вогники завзяття в очах. Таким буває Аркадій завжди, тільки не сьогодні.
Намагаючись зробити його сумним, Руфа старанно вимальовує куточки губ, кладе йому зморшки біля носа. Нічого не можна вдіяти! Крізь штучні зморшки піонер ще більше глузує з художника. Зрештою Руфа розгнівалася і намалювала піонерові сльози на щоках, тоді обличчя стало таке смішне, що вона й сама не витримала. Рвонула аркуш з альбома, сердито зібгала і кинула під стіл.
Почала малювати знову. Зосереджено, старанно виводить контури голови... Закінчила — ніякого страждання не можна помітити на обличчі піонера, схожого на Аркадія. Жвавий, настирливий, веселий хлопець. Недбала зачіска і розхристані груди. Так і пирсне зараз іскрами сміху...
Довелося домалювати піонера веселим, радісним, безтурботним. Руфа чудово знає, як виглядає сміх і радість.
Розгнівавшись на себе за своє творче безсилля, Руфа замислилась. Особисте горе і творчу муку теж не змогла б намалювати. Ось у музеї, там на картинах що завгодно намальовано! Але навіщо їй це все, хіба вона збирається бути художником? Ніхто їй не сказав, що з неї вийде художник. По закінченні школи Руфа збирається вчитись у хімічному інституті... Інженер-хімік!.. Пилип Данилович Кужіль каже, що хімії належить виняткове майбутнє. Непочатий край роботи для інженера, вченого, винахідника.
Непомітно для себе Руфа знову малює. На папері виростає місто. В рожево-сизому, ніжному тумані будинки, ніби вирізьблені... Шумують дерева і повітря, як прозоре солодке вино. Квіти піняться на клумбах неймовірними кольорами, і бушують фонтани. Аеро, як ластівки, розважаються в небі, і птиці шумлять навколо розмаїтих людських юрб. Блакитний шовк неба міниться під сонцем, і через мінливу глибину неба перекочуються краплини хмар, схожих на білі пароплави. Поспішає, летить ескадра небесного моря і перешиковується на ходу під командою вітру. Здається, десь далеко гримить канонада грому і вибухають ракети блискавиць.
В гамах фарб можна почути співи. В необмежених просторах — музика завойованого людьми щастя. В широких розтулинах вулиць — люди вільного, нового життя, не заплямованого проказою рабства. На заводах праця — як неоцінимий скарб...
Так народилася картина. Руфа підняла голову від столу — знову картина весела!..
Руфа розгнівано жбурнула від себе альбом.
23
Все-таки страшно... Що ближче до дому, то повільніше йде Тамара. Ноги не хочуть іти в цей тихий провулок, в низенький будинок. Не так верталася додому, коли батько й мати були живі...
В голові Тамари народжуються різні плани — втекти зовсім кудись. Ще краще непомітно прийти додому і зробити Степаниді Севастянівні якусь надзвичайну прикрість. Наприклад, винайти електричну палку-самобійку. Поставити непомітно в кімнаті — тільки зайде Степанида, а дрючок кинеться на неї і ну молотити! Степанида втече і більше не вернеться. Багато подібних засобів впливу на Степаниду Севастянівну придумала Тамара, доки помітила, що вже прийшла додому.
У дворі спинилася біля низеньких дверей будиночка. За щільно замкненими віконницями горить світло й чути розмови... Але рука не підіймається постукати. Минулої ночі Тамару впустили в хату лише перед світанком, коли вона ледве не замерзла і сиділа зіщулившись біля дверей, як щеня. З тих дверей несподівано вийшло кілька галасливих п'яних людей. З ними Степанида і Борис Кирилович Пещера, теж напідпитку, і він щось розповідав їм скрипучим голосом. Тамара не встигла втекти. Степанида помітила її і ляснула Тамару по потилиці:
— Де ти шлялася цілу ніч? — штовхнула Тамару так, що дівчина одлетіла до стіни і опустилася на коліна.— Геть, щоб духом твоїм не смерділо! Забирай своє барахло і більше не приходь. З'явишся — приб'ю, уб'ю, як собаку, на смерть! — Обличчя Степаниди Севастянівни запалало, стало рожевим. Багатопудова постать затріпотіла. Степанида схопила поліняку і погналася за Тамарою. Дівчина вискочила надвір, голодна, розхристана. Але майже всі речі були з нею:
єдине сіреньке плаття, перепійте з старої материної спідниці, дране пальтечко, що вже розповзлося на ній, і частина книжок... Тамара побрела в школу. На бійки і знущання Степаниди Тамара ніколи не відповідала слізьми — плакала наодинці. Але досить комусь із школярів сказати Тамарі глузливе слово або злякати — Тамара реве.
Та найстрашніше в світі — це Степанида. Коли в школі розповідають про фашистів, про капіталістів, що вони люті, скупі, жорстокі — всі ці риси відразу Тамара знаходить у характері Степаниди. Кожну копійку Степанида Севастянівна замикає в ящики товстого, як вона сама, комода. За хлібом щодня ходить Тамара, але хліб замикають у шафу і Тамарі не дають. Різними засобами Степанида виживає Тамару, і дівчина про це знає. Можна б піти поскаржитись комусь — Степанида пообіцяла Тамарі так помститись, що потім допомога вже не потрібна буде.
Наляканій Тамарі страшно ходити по вулиці, і вона звикла мовчати. Навіть речі ображають Тамару. Східці перечіпляють, трамваї кидаються на неї, автомобілі женуться наввипередки, щоб роздушити Тамару, і гаркають над вухом сиренами. До того ж болить нога... Одного разу вигнала її Степанида роздягнену, роззуту прямо на дощ,— простудилася Тамара, і тепер весь час болить нога.
Школярі дещо знали про життя своєї товаришки і пропонували Тамарі допомогу, давали слово гуртом приборкати Пещериху, але Тамара просила піонерів не чіпати Степаниду, бо тоді доведеться негайно тікати.
Одного разу несподівано прийшла Ольга Карлівна. Степанида майже не схотіла з нею розмовляти і заборонила втручатись у її справи. Про Тамару наговорила безліч нісенітниць, і дівчині довелося дещо сказати своєму класному керівникові. Ольга Карлівна влаштувала Тамарі безплатні сніданки і безплатно давала їй зошити і підручники.
Тамара довго стояла під дверима. Крізь вікно просочувався притамований сміх і розмови. Степанида Севастянівна вміла почастувати своїх друзів, а частіше — вони частують. Пещера їй не заважає. Борису Кириловичу цілком досить двох чарок горілки, щоб він почав базікати про культуру, про незадоволення і гуманізм. Тоді Степанида викидала його в другу кімнату, клала на ліжко, і він засипав, як отруєний. Великий каліграф і графолог — людина надто квола.
Нарешті Тамарі набридло стояти під дверима,— дошкуляла нога і було холодно. Наважилася постукати. Тихенько клацнула клямкою. Злякано сховала руку за спину.
Степанида сердито відгукнулась і, почувши голос Тамари, відхилила двері. В щілину висунулася її завжди розпатлана голова.
— Притьопалась?.. Я сказала, щоб ти більше не приходила! Я тебе в хату не пущу! Ще раз постукаєш або сидітимеш біля дверей — вийду і гнатиму дрюком, доки не приб'ю. Краще не дратуй.
Двері хряпнули. Клацнула засувка...
Тамара, не сказавши жодного слова Степаниді, пішла на вулицю. їй раптом стало весело і зовсім не страшно. Ніби перед нею розкривалося нове, чудове життя, і вона вийшла прогулятись. Сама свідомість того, що більше не треба повертатись до Степаниди, розвеселила дівчину. її привітав місяць, що вислизнув ізза розпушених хмар і полив землю м'яким світлом. Туман кудись зник, загнаний вітром. Вітер здув усі гнітючі болі і страх Тамари.
Весело ходити по вулиці, тільки їсти хочеться! Тамара пішла швидше.