Дає людині такі стрункі ноги й зовсім не вкладає любові у ліплення обличчя. Коли б знаття, був би обігнав ще раніше".
Мій спогад перебила хазяйка:
– Вам цей суп по-французьки не подобається?
– Звідки ви взяли? – відповів, бо цей суп справді був смачний.
– Я вас, звичайно, не підганяю, хочу лише нагадати: на вас чекає гарячий метрдотель.
– Метрдотель?! – вихопилося в мене. – Але чому саме гарячий?
– А ви що, любите холодний?
"Чорт забирай з цією французькою кухнею, – лайнувся я в думці. – Знову в чомусь не добрав".
– Метрдотель – це антрекот по-французьки, – шепнув мені сусіда зліва, який знав стільки, скільки не знав ніхто інший. Європейського виховання.
– Якщо гарячий, тоді я поспішаю, – вигукнув я. – Гарячі ніколи не терплять.
На той час я уже мав за спиною два тижні життя у США і вже дещо бачив. У всякому разі, кілька американських звичок набув. Я легко чвиркав крізь зуби прямо на паркани, ходив, похитуючи корпусом, як боксер, насвистував, а натягши навушники, пританцьовував, вдаючи із себе корінного, якому абсолютно байдуже до цілого світу. Я згадав, як в ресторані п'ють супи, і, не вагаючись, підніс чужу тарілку до рота і той французький суп випив до дна. Ще й облизався.
– А й справді, так набагато смачніше, а головне – зручно.
У декого з гостей мадам Помпадур у роті позастрявали виделки, але, на щастя, вони зайшли не глибоко.
Рівно за місяць після того пам'ятного обіду по-французьки у мадам Помпадур мав відбутися банкет з нагоди дня її народження. Я пишу "мав", бо він не відбувся.
Мадам Помпадур, дізнавшись, що до дня її народження готуюсь і я, глянула на свій сервірований стіл і заявила чоловікові:
– Ти вже їх тут сам приймай. А я поїхала в Союз! Виховані чоловіки, перш ніж запросити гостей, радяться з дружиною.
Кажуть, чоловік її намагався у чомусь переконати, але вона виявилася твердішою за горішок. Невже на неї і справді так сильно подіяла американська тарілка з французьким супом "а ля Портос"?
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 12
Анонсувати свої успіхи чи досягнення – невдячна справа. Та я б ще додав – нескромна. І це справді так. Але пам'ятаючи дещо осучаснену народну мудрість, що скромність – це крок до невідомості, я все ж наважився на цей крок. Тішу себе й тим, що добра частина американців взагалі ке чула про таке поняття, як скромність, а от про рекламу – про це кожний американець знає ще з пелюшок, як тільки ті пелюшки починають рекламувати. Тому я вирішив, що свій роман я повинен рекламувати сам. А кому це зробити, як не винахіднику нового англійського слова, яким я озолотив багату англійську мову.
Відомо ж, що письменники – як діти. Вони вигадують силу-силенну слів. Пушкін придумав слово чопорний, Достоєвський – достопрімечатєльность, Старицький – мрія, Нечуй-Ловицький – пруг, Карел Чапек вніс у всі світові мови слово робот. Якщо ж слово "шоппі" увійде в англійську мову, то знайте – цей скромний вклад вніс туди я, і цього нітрохи не соромлюсь.
Розділ XII. ШОППІ ЕНД
До цієї поїздки я не знав, що за кордоном водяться людці, які шукають собі жертву у вигляді простачка – того, хто жодного разу не бував за кордоном. Піймавши таку жертву, вони не випускають її із своїх рук доти, поки та жертва не полізе на хмарочос або негайно не попроситься додому, посилаючись на страшенний приступ ностальгії.
Через те моя найщиріша порада: якщо котрийсь із представників цього племені зустрінеться вам, негайно тікайте. "А як його визначити?" – запитаєте ви. Дуже просто. Зовні він скидається на вагітну жінку, яка має ось-ось народити. У нього такий величезний багаж знань і фактів, він так прагне усе передати вам, що створюється враження, що для нього кінчиться трагедією, якщо він "не розродиться". Я мав необережність зачепити, на свою голову, одного такого всезнаючого товариша й ледве не втопився у зливі його інформації. Він за одну годину вилив її на мене стільки, скільки не скидає води Ніагарський водоспад за цілий рік.
Ще одна з ознак, за якою можна виявити шукача жертв, – він вас часто хапає за петельки й ґудзики і, відкручуючи їх, обов'язково цікавиться:
– Скажіть, а до цього ви вже бували в Америці?
Ще одна моя вам порада: краще не зізнавайтесь, що ви тут неофіт. Скажіть, буцімто ви рік жили в Детройті, два – в Лос-Анджелосі й чотири – в Чікаго. А в Коннектікуті, мовляв, облазили усі закутки. Коротше, кажіть що заманеться. Говоріть, що жили тут з дідом та бабою. Запливали в Нью-Йорк, будучи юнгою торговельного флоту, але в жодному випадку не признавайтесь, що пересікаєте океан уперше, інакше ви пропали.
Якщо ви все-таки зізнались, то набирайтеся сил, мужності й тримайте нерви, як коня у вуздечці.
– Жодного разу? – Він обов'язково перепитає вас.
– Жодного, – відповідаєте ще спокійно ви, не знаючи, що попереду на вас чекає,
– Ви не жартуєте?
– Над океаном мені якось не до жартів. Хоча мене й намагались заспокоювати жилетом і свистком.
– Ну, коли долетимо, я вам покажу Америку. Я вам усе покажу!
Ви уже над океаном помітили – це звучить як погроза. А що буде, коли зробите нарешті м'яку посадку. По-перше, він вас постійно мордуватиме своїм перепитуванням:
– Ви вже в Лінкольн-центрі були?
– Не був.
– Та ви що? А в "Метрополітен-опері"?
– Теж не був.
– Може, й не знаєте, де вона знаходиться?
– Не знаю.
– Ну, ви даєте! А в дельфінарії?
– Ні
– І в дельфінарії не були? Тоді все, замовкніть. Далі говоритиму я. У звіринці ви були?
– Бачте, я з дитячого віку...
– Стоп, стоп, стоп. Червоне світло. Ми ж домовились. В музеї індіанців? Все ясно – не були! В музеї модерністів?..
– Мені, знаєте, більше Ренесанс...
– Йому Ренесанс. – Він переходить на "ти",.але звертається до стовпа: – Ти чув – йому Ренесанс подобається – а тоді вже знов повертається до вас:– А скажіть: кому Ренесанс не подобається?
– Ну, дехто каже – це пройдений етап. Любити Ренесанс – відставати від епохи. От Ван Гог, Гоген, Ренуар, Пікассо...
– Правильно каже. От і ви, даруйте, але ви стоїте... Знаєте де?
Я оглянувся, шукаючи таблички з назвою авеню.
– Гвардія-плаза, – прочитав я вголос.
– Самі ви – Гвардія-плаза. Ви стоїте на платформі вісімнадцятого століття. Тоді навіть в Америці поїзди ходили на коліщатках.
– А на чому вони ходять тепер?
– О господи! Вони ходять на колесах. А тоді на коліщатках із зубчиками. Їх ще називають трибками. Ви Вандербільда знаєте? А втім, що я питаю. Звідки ви можете знати Вандербільда?!
– Чому ж, – кажете ви. – Якщо це той, що залізницею Америки відав, то я дещо...
– Ага, дещо. А я знаю його біографію краще, ніж свого батька.
– Я вам вірю, але навіщо її так досконало знати. Ви, напевне, хочете стати мільярдером.
– Ну, даєте! – він скрушно похитав головою. – Ви даєте. Ви, чого доброго, зараз скажете, що я, може, хочу залишитися в Америці? Це ви хочете сказати? Ну, вгадав. По очах бачу. Вам уже нічим крити. Так от, любий мій батечку, я справді знаю біографію Вандербільда краще, ніж вашу. Так що з цього витікає?
Він мене буквально притискав до стіни хмарочоса, тоді брав за петельки й казав:
– Ну, я вам дивуюсь! Хіба ви не знаєте, що всі американці заражені бацилою переваги й вищості над іншими? Кому-кому, а вам я дивуюсь!
Коротше кажучи, він мені особисто жодної скидки не робив. Я йому не ворог. Свідками мені – всі нью-йоркські хмарочоси. В тому числі й "близнюки". Я йому співчував. Співчуваю і тепер, хоча вірю, що амбіція всезнайства у нього не щось хронічне. Він те захворювання переросте. Це, можна сказати, вікове. Аби тільки не запустив. Ось чого я боюся. Запустить, вважайте, невиліковне, і якщо той, хто з ним зустрінеться в майбутньому, виявиться людиною без відповідної підготовки і, скажімо, без почуття гумору, то... Я не можу чітко намалювати сьогодні перспективу, але єдине, що твердо можу сказати: її веселою не назовеш. Після тієї зустрічі з всезнаючим шукачем жертв я намагався уникати його. Три вечори бився над тим, як вийти із ситуації, що склалася, але все марно, Я цікавився, куди в нього пролягає маршрут, щоб наші дороги раптом не перетнулися. Однак скільки не намагався обійти його десятою дорогою, це мені ніяк не вдавалося. Він виростав на моєму шляху, як хмарочос. Високий на зріст, при нашій теперішній зустрічі цей чолов'яга здавався ще вищим:
– Ви ще не були в Метрополітен-музеї?
– Оце збираюсь.
– Він збирається! – Коли не було третього співбесідника, він звертався або до перехожого, або до телеграфного стовпа, яких я тут ніколи не бачив. – Люди, що себе поважають, уже давно були. А в Рокфеллер-центрі ви побували? "О Калькутту" ви бачили? Між іншим, там є сцени з голяками. Може, хоч це вас зацікавить?
– "О Калькутта"! – раптом вигукнув я і подався у напрямку Сентрал-парку. "Що буде, те буде, – думав я. – Але гірше, ніж є, мені не буде!"
Наступного разу він мене схопив за петельки коло одного з порнокінотеатрів, повз який я проходив.
– В музеї природознавства були?
– Ні, не був, але саме зараз оце іду.
– Куди ви йдете? Вам зовсім в інший бік.
– Заблудився, – виправдовуюсь.
– На Манхеттені заблудився! Ну, ви даєте! Тут дитина, яка вміє лічити до ста, не може заблудитись. Ось вам стріт 56. А музей міститься на 64-й. Отже, треба йти по зростаючих цифрах. На 57-му, 58-му і аж до 64-ї. Далі казати?
– Якщо можете, – прошу.
– А далі по 5-й авеню. Ви зараз ідете по 3-й. Отже, де 5-та?
– Не знаю.
– Ну, ви даєте! Після 3-ї – 4-та, а після 4-ї...
– 5-та, – кажу.
– Ви здогадливий, батечку.
Через день-два ви в Нью-Джерсі, у магазині. Ходите поміж прилавками. Камери за вами устежити не встигають. Мотаєтесь сюди-туди. Очі у вас розбігаються. І раптом з-за бар'єра:
– О, кого я бачу! І ви тут?
– Кросівки замовили... Знаєте, якось...
– Я бачу, що вам аж самому незручно. Ви ж інтелігентна людина. Наші всі поїхали на Ніагарський водоспад. Чого ви тут?
Я хотів його теж запитати: "А чого ви тут?" Але стримався, бо не люблю нікого наслідувати.
– Я збираюсь туди наступного тижня.
– Ви чули? – він звернувся до продавця, але той сказав "ноу, сер".
– На тому тижні ми всі їдемо в садибу Рузвельта. Ви, до речі, були в садибі Рузвельта? А на садибі Вандербільда?
І тут я не витримав:
– Слухай, голубе, що ти до мене вчепився з цим Вандербільдом? Скільки можна? Він що – твій родич? Чи тебе сімейство Вакдербільдів найняло пропагувати його заслуги перед світом? – Але він більше не слухав.