Хай живе ковбаса!
Літаки пролетіли. Я виглянув на вулицю. Це був перший поверх. Довкола сіро-жовта хмара, через яку пробивався жовтий похмурий кружок сонця. За два кроки нічого не видно.
— В таких умовах загибає мистецтво! — почув я голос на бальконі.
Приглядаюся. Сидить Перфецький і малює. Я завмер.
— Чоловіче, то ви цілий час сиділи тут?
— Так! — відповів маляр, — треба переживати творчо різні моменти життя. Тепер я знаю, як виглядає світ, коли американці кладуть бомбовий килим. Шкода тільки, що нічого не бачу.
Знову летять. Я ще бачу, як Перфецький готує новий картон. Ні, дуже дякую! Фі-і-і-і-і! Я скочив у кімнату. Знову вибухи, знову колишеться земля й дім, і щось обсипається на вулиці. Ні, малярем-баталістом не хотів би я бути ні за що в світі!
28 лютого 1945.
Селепки познайомили мене з якимись студентками. Сьогодні ми пішли до них з візитою. Вони говорили на всякі теми, що не мали нічого спільного з життям. Про театр, літературу і таке інше. Говорили багато й голосно. Найбільше підтримував їх граб'я Ткачук, бо він завжди знайде спільну плятформу з дівчатами, та о. Сивенький, який використовуючи своє звання, міг безкарно класти руки на коліна дівчат і говорити до них:
— Люба дитинко!
Я вийшов знуджений і невдоволений. Ні, я таки волію дівчину, яка не знає різниці між Гамлетом і котлетом! І між Фордом і фйордом.
1 березня 1945.
Пішов до дивізійного шпиталю, що примістився у великому будинку, в Цельнав. До середини не заходив, щоб не потрапити на очі шефові. Хоч колись, в Нойгаммері, я з ним чистив моркву, але нині він викинув би мене з чистим сумлінням. Д-р Лемішка тримав усе в порядку, включно з сестрами, за якими всі дивізійники пасли очима.
Я крутився досить довго, поки не побачив одну чорненьку, в окулярах. Була гарна в однострою з левиком і з кепі на голові. Часу багато не було, бо шпиталь був недалеко.
Ми балакали швидко про це й те, врешті, з уваги на її однострій і штани-спідницю, я спитав:
— А чи ви, Ірко, хотіли б бути мужчиною?
— Так, — відповідає. — А ви?
Мене мало шляк не трафив. Поки я прийшов до себе, вона вже була в середині будинку.
2 березня 1945.
Нічого не робимо. Зустрів Юська, як він стояв з дівчиною біля поламаного паркану. Це був ерзац перелазу. Ми народ консервативний, і всяка любов у нас починається від перелазу.
Я пішов знову під шпиталь. Тим разом було видовище. Починаючи з кінця, мушу сказати, що пару днів тому німці прислали до Дивізії кілька московських сестер. Таку й я зустрів по дорозі.
— Гдє здєсь лазарет?
— Як? — кажу здивований.
Вона повторила. Сказала, що шукає лікаря.
— Я думаю, — кажу їй, — що чоловіки повинні шукати жінок, а не навпаки.
Вона дивно зареготала, а я все ж таки запропонував, що відведу її.
— А нічого мені не зробите?
Що за чорт? — думаю собі й кажу:
— Ні, дівчино, на мене цілком спокійно можете покластися!
Ми пішли. Я зиркнув на неї. Вона мала очі, стужені за мудрістю. Спитала:
— Чи всі члени Дивізії мають право лікуватися?
— Так, — кажу.
— Даром?
— Даром!
— І сестри?
— І сестри!
— А такі, що сподіваються дитини?
Ось що! — подумав я, але відповів:
— Це залежить, чи йдеться тут про ушкодження, заподіяне на службі.
Тимчасом під'їхав віз і став біля будинку. В шпиталі хтось почав із сестрою сварку, яка розлягалася аж на вулицю. Врешті появилося з десяток сестер у німецьких одностроях, яких доктор Лемішка, при помочі наших селепків, заладував на віз, і коні чвалом від'їхали.
Поручник доктор Лемішка витер піт на лиці.
— Селепку, — сказав, — я волів би бути звичайним вояком, ніж директором шпиталю з московськими сестрами! Слава Богу, позбувся їх!
Віз уже в'їжджав у село. На ньому верещали й погрожували нам п'ястуками повнолиці, товсті московки.
— Шпиталь — не публічний дім! — сказав доктор. — Вони принаджували до себе німців, і то вже по двох днях побуту в нас!
— А куди їх повезли?
— Туди, ген за ріку. Скинуть їх з воза та й усе. Хай ними журяться їхні німаки!
Сестра, з котрою я йшов, як під землю провалилася.
3 березня 1945.
Нічого не діється й нічого не робимо. Хіба що вечорами проливаємо море сліз і горілки. Пишу це щиро, хоч відомо, що небезпечно є в житті бути щирим. Тільки в одному випадку щирість не шкодить: коли людина є на додаток ще й дурна.
Найнеприємніше в лінивстві є те, що годі його перервати, щоб відпочити.
Слухаємо радіо: промови вже такі дурні, що найдурніший селепко знає, до чого йде. Таємниця доброго провідника є вдавати такого дурного, щоб слухачі думали, що вони мудріші. А цей, з Берліна, робить навпаки. Каже: фюрер думає за вас! Це не доведе до доброго, бо фальшиве!
4 березня 1945.
Один німецький хорунжий дістав наказ вивести залізницю з ужитку. Він пішов зі своїм відділом на станцію й забрав у мішок усі квитки. Цей хорунжий ще не був на фронті. Завдяки такій геніяльній тактиці, наші хлопці мусіли відбивати залізницю від большевиків.
5 березня 1945.
Оповідають, що в штабі дивізії було свято прилучення леґіону. З цієї нагоди втікло в гори триста леґіонерів. Це дуже цікава історія, про яку, однак, нічого не знаємо.
8 березня 1945.
Тих триста вернулося. Що це? Приходять, утікають, вертаються, самі не знають, чого хочуть.
12 березня 1945.
Я зустрів одного з наших молодих політиків. Цивіль. Він, підкресливши свої заслуги перед нацією, розповів, що створилася якась рада п'ятнадцяти, яка складається з сімох членів, з яких знову десятьох вибирають заново, щороку.
Він ночував у мене на квартирі й ми говорили на дуже високі й глибокі теми до пізньої ночі. Розповідав мені, як найкраще бити большевиків. Його теорія була дуже гарна. Вояки мали розставитися здовж дороги в ямах, пустити близько большевиків і тоді стріляти. Військових тем я не підтримував, і він, певне, думав, що я дурний. Опісля спитав, чи можна дістати гуску.
Коли ми засинали, він сказав:
— Не забувайте про те все, що я казав. Знайомство зі мною буде колись дуже цінне. Але тепер забудьте, хто я, бо це для мене небезпечно.
— Я ніколи не забуваю людей, — сказав я скромно, — але в вашому випадку хочу зробити виїмок.
І я повторив мою тактику:
— А ви, з таким великим стратегічним знанням, могли б зробити велику прислугу нам усім. Я завтра, як прокинуся, скажу, щоб вас, як цінну одиницю, включили до Дивізії.
Ранком його вже не було. Моя метода дуже добра для політиканів і інших комах.
До таких-то казав Куліш: Їсьте й п'єте, п'єте й любите Вкраїну. А Богдан Литвинович додав: "Ман кан зінґен, ман кан танцен, абер ніхт міт ден засранцен".
14 березня 1945.
Наші окружили 4.000 комуністичних партизанів.
20 березня 1945.
Чути нашу артилерію, як товче по комуністах Тіта. Забрали багато сербів і москалів у полон. Аж шкода, що я тут сиджу безчинно.
30 березня 1945.
Не мав часу писати. Мене перенесли до сотні Козака. Стоїмо на фронті. Тиждень тому здобули залізничну станцію. Бої сюди й туди. Сьогодні нас сильно обстрілюють. Большевики вдерлися поміж нашу сотню й сотню Чучкевича.
3 квітня 1945.
Розповідають, що маємо віддати половину зброї якійсь німецькій дивізії парашутистів. Ясно, що ніхто не віддасть. Але ця вістка поширилася дуже скоро. Всі посумніли. Для певности роззброюємо мадярські війська, які втікають на захід. Вони віддають зброю дуже радо. Так то змінилися часи за цих шість років, від Карпатської України. Тоді б нам таку Дивізію!
Ідемо вперед. Зайняли сьогодні село Штраден. Біля села недалеко той замок, що його намагаються здобути большевики.
5 квітня 1945.
Ми дуже близько від большевицьких ліній. Наступаємо кілька разів і завертаємо назад. Сильно засіли в ровах.
Вночі добре слухаємо, чи не підходять. Раз чути було, як ішли. Чалапали, сопіли, шепотіли. Я сипнув з кулемету. Почався рух, ракети, стрілянина. Втікли.
Стою на стійці. Слухаю. Тиша. Така тиша дуже діє на нерви. Тримаю готовий шмайсер[6] і витріщую очі, аж болять. Нічого не видно. Слухаю — нічого не чути. Уже коли б наступали, було б краще.
6 квітня 1945.
Виявилося, що ми залягли під самою горою. На горі цей замок. Називається Ґляйхенберґ.
Кавалерійська дивізія, що тепер спішена, втікає. А це була, чи й є — еліта німецького війська!
8 квітня 1945.
Ми на кількадесят метрів від большевиків. Сотник Козак заповів мовчанку й тишу. Але зі мною сталася біда. Вночі захотілося мені вчинити щось цілком людське. Я старався це зробити тихо. Не вдалося. Большевики почули мій тон і почали стріляти. Якось скінчилося без втрат.
Творимо штурмові відділи, робимо випади й розвідчі акції. Я йду на нічну виправу.
9 квітня 1945.
Вночі наша група звела рукопашний бій з большевиками. Ми наскочили на них несподівано. Я повалив трьох з мого шмайсера. Напад удався. Ми засіли на їхній позиції. До полону не взяли нікого. Ранком завернули до себе.
10 квітня 1945.
Один рій пішов на поміч замкові. Видряпались на гору, але виявилося, що залога не потребує помочі. Командир залоги, хорунжий Гаврилів, закричав:
— Вертайтеся, ми тримаємось добре.
А звітодавець Олег Лисяк виглянув крізь вікно замку і стукнув себе пальцем по лобі.
12 квітня 1945.
Я пішов на дальшу розвідку. По шосе йшли втікачі. Розповідали про московську дич та про енкаведівські методи червоних комісарів. Це те саме, що писав Шевченко в "Посланії":
"... бо невчене око загляне вам в саму душу глибоко, глибоко!..." — про розлючену, дику людину.
Мадяри, що втікали, мовчали й плакали. Ніхто їх не розпитував. Москалі, що вкрали для себе відоме "екс орієнте люкс", — замінили його на "екс орієнте люес"...
14 квітня 1945.
Це був гарний ранок. Большевики зайняли замковий фільварок. Ідемо до наступу. Під вогнем дісталися до дороги. А в рові, за дорогою, москалі. Ми вступили в рукопашний бій. Я сік шмайссром перед собою. Інші закидали большевиків ручними ґранатами. Ворог боровся так само. На Козака впали дві ручні ґранати, які він зручно відкинув до большевиків.