Тепер він зрозумів, що кожна жінка — це загадка, і кожна з них носить у своїй пам'яті таємницю-спогад, про що може знати тільки один Господь Бог і то, якщо захоче у вільний для себе час займатися такою незвичною для себе картотекою. Він милувався Роксаною, її лицем, вигнутими, як і брови, губами, і прагнув осягнути, чому в людини не може бути все гарним. Чому зовнішня краса ходить поруч з диким цинізмом і нарочитою розв'язністю красунь? Вседозволеністю і всепрощенням. Він розумів — її зовнішня врода, її гострий веселий розум — це те, без чого він вже обійтися не зможе. Все це захоплювало його, але цей непідробний цинізм, ця провокаційність у судженнях лякали його не менше, ніж Альбінині вади — дух протиріч, бажання чинити все навпаки, невизнання ані найменшої критики на свою адресу. И начебто повна непогрішимість весь час відштовхувала його і відносила, мов без'якірний вітрильник, все далі й далі від берега її бажань і від нього самого.
— Діяти слід зараз, негайно, — наполягала на своєму Роксана. — Хочеш, я покладу цю місію на свої гарні похилі плечики, — чи то з іронією, чи то всерйоз казала вона йому.
Миронович бачив, як наполегливо вона домагалася його і зовсім не соромилася своєї наполегливості, коли не сказати — нахабства.
— Я ще подумаю, — сказав твердо Вітольд. — А ти можеш іти. Ти вільна, — і залишив Роксану саму зі своїми порадами, міркуваннями, настановами і незалежними поглядами.
Вона на мить розгубилася. Адже її в житті ніхто так рішуче ще не кидав, як це вчинив з нею Миронович. Відкинув на узбіччя життя її вроду, її дотепність, її неабиякий інтелект, як гадала вона, її компанійськість. Все те, заради чого життям ризикували чоловіки, втративши голову, несли на її жертовний алтар, дозволяли витирати об себе ноги і ставати добровільними рабами її вроди. Ну що ж, хай це буде їй першим уроком.
XV
Під вечір у кабінет до Мироновича завітав сам Папа. Миронович підхопився і не знав, як йому бути: чи вийти з-за столу, чи залишитися за столом. Візит належав до досить рідкісних, якщо не сказати поодиноких, а сьогодні взагалі несподіваних:
— Сідай. У ногах правди нема.
"У твоїх словах — також", — хотілося відповісти Мироновичу, але вголос цього не сказав. Тільки вклонився і промовив:
— Дякую.
— Я до тебе прийшов ось у якій справі, — закинувши ногу на ногу, не поспішаючи розпочав президент. — Вибори передбачаються не на життя, а на смерть.
Миронович мовчав, тільки слухав, незважаючи на довгі паузи між словами Папи, ніби той вимагав від своєї правої руки якихось коментарів з першого слова.
— Важкі будуть вибори... Дуже важкі... І смертельні, — президент чи то наганяв страху на Мироновича, чи то заспокоював страшними словами себе, своє майбутнє, а може, чекав моральної підтримки Мироновича — досвідченого юриста.
— Боюсь, не всі виживуть у цій запеклій боротьбі і не всі дійдуть до фінішу... Втрати можуть бути уже й на дистанції перегонів... Чого ж ти мовчиш? — запитав нарешті він.
— Я уважно слухаю вас, — обізвався Миронович.
— Уважно слухай і мотай на вус.
— Чому ви так? Вихований співбесідник просто повинен мати такт вислуховувати того, хто говорить. Підлеглий — по службі, юрист — тим паче, за неписаним і писаним законами... А взагалі уміти слухати — не менший талант, ніж красномовно говорити, — закінчив Миронович.
— Я знаю, ти образився на мене...
"А що ж ти, сучий сину, послав мене у святкову подорож, надав мені свою і не свою яхту, влаштував медовий місяць з жінкою, яка вже була одружена, а сам тим часом сколотив передвиборний штаб майже з не відомих мені людей, а мене взагалі у той штаб не ввів", — сам собі утверджував Миронович, дивлячись прямо в очі Папі, але вголос не сказав нічого.
— Я тебе питаю: чи не так? Підлеглий зобов'язаний відповідати, вихований — тим більше, а щодо юриста, то це тобі краще знати...
Миронович не відповів. Деякий час дивився на президента. Роздумував. Не знав, що й казати. Розумів — Папа заводиться. Провокує. Зважував. На думку спала крилата фраза. Але як вона точно звучала, розгубився, забув. Почав пережовувати в умі варіанти: "інтриги мадридського двору" чи "таємниці королівського двору?". Хотілося саме цю фразу й озвучити. А що як образиться? Ну й чорт з ним. Мені вже втрачати нічого. В цьому кріслі, якщо повний президентський провал, все одно сидіти недовго. Гроші у мене є, отже — є й незалежність. Сховані вони на острові надійно. Не гірше ніж скарб капітана Флінта. Тому й скажу. Абстрактно. Може, й не точно, але доречно. Миронович і кинув фразу:
— Інтриги королівського двору?!
— Що поробиш?! — Папа сприйняв цю репліку спокійно. — Видно, уже така доля всіх королів, президентів. Без інтриг тут неможливо. Дуже вже велика ціна цих виборів. Скажу тобі відверто, як другу, як людині, якій найбільше на сьогодні довіряю. Людині, яка допомогла мені вистояти і вижити у найскрутніший час у моєму житті. Без перебільшення скажу, аби не ти — я б тоді став трупом. Політичним трупом. Не виключено — і фізичним. Не виключено. Аби не твоя тоді і моральна і юридична підтримка — я не витримав би.
Миронович згадував той історичний момент, коли на вулиці й площі вийшов електорат. На щастя, то ще не був народ. Справді — електорат. І купка політиків-кар'єристів. Папу звинувачували в усіх земних і небесних гріхах. Вішали на нього і його команду чимало собак. З високих крісел почали вилітати, як м'ячі, з поля в аут, один за одним "високопоставлені" (у лапках) достойники. Йшли масові перестановки угорі. Під час цих перестановок і потрапив у сьогоднішнє крісло Миронович — юрист міжнародної юридичної фірми "Шор і Миронович", яка входила в першу п'ятірку найбагатших фірм. Принаймні, за ліцензією. Можливо, й дипломом, що стояв у офісі і потрапляв на очі кожному клієнту. На гарному іспанському столику, зробленому під антикваріат.
Пригадував ті страшні для Папи дні і сам президент — убивство журналіста нібито за вказівкою президента. Тоді Папу хтось з підлеглих спровокував. Він уже не пригадує хто — газотрейдер Валяй чи круглопикий Вовко. Здається, Вовко. Так, Вовко. Він тоді приїхав у Залісся. А може, в Кончу-Заспу. Президент на той час якраз колекціонував резиденції всіх своїх історичних попередників, починаючи від Ярослава Мудрого і закінчуючи секретарями центрального комітету компартії. Так, на це вбивство його таки спровокував Вовко. Інші підгавкували. Лизоблюди. Він тоді лежав втомлений на широкому ліжку під стиль епохи Київської Русі. Широке дубове ліжко однакове: вздовж і впоперек. Щоправда, з сучасним дизайном.
Ліжко Ярослава Мудрого, — показав він на широкий предмет, на якому він, розкинувши руки й ноги, відпочивав. — На ньому ще лежав сам князь. Трохи реставрували і ніби його вчора витесали з дерева гуцули. Як тобі?
— Гарне ліжко. Надійне, — схвалив Вовко.
— Такою ще б влада стала, — мрійливо промовив Папа. — Ти мені вибач, Сашко, що я тебе приймаю лежачи. Катерина Друга та взагалі на нічному горщику приймала своїх міністрів. Слава Богу, у мене до цього не дійшло. Просто сьогодні достобіса втомився. Голова йде обертом від державних справ. Що у тебе, бо трохи полежу і, може, піду хоч вудочку закину? Слава Богу, на сорока гектарах і озер вистачає, і риба клює. Гарна риба. Не хочеш зі мною? Там і перекинемося кількома словами. По сто грамів армійських ковтнем...
Вовко знав, що Папа не брав участі ні в якій військовій кампанії, а тим паче — у Другій світовій війні, а чому саме видавав себе за ветерана цієї війни — ніяк не вкладалося йому в голову. Бравада, а може, як післявоєнне дитя, згадує повоєнне своє дитинство і корчить із себе бійця передової лінії. Не всі ж аналізують. Не всі ж питають в тебе, президента, рік народження, як і не всі, за своїх лінощів, шукають того року в довідниках чи біографії президента. Може, хто й клює на цю вудочку. Як би там не було, Папі подобалося згадувати дні війни, передову, армійських сто грамів і ратні подвиги українських воїнів. У такі хвилини він, з ностальгією у голосі, під гітару, обсмалену порохом війни (за його словами), витягував пісні воєнних років і запивав нудьгу своїми неодмінними наркомівськими ста грамами.
— Що тебе привело до мене? — він заклав руки за голову, підтягнувся на подушці трохи догори, глянув на Вовка.
— Справи у нас кепські, — зняв ленінську кепочку зі своєї великої голови Вовко.
— У нас чи в тебе? — уточнив Папа.
— Гадаю, що це стосується нас обох. Може, ще Васька Валяя, Базарова...
— Огоо, куди вхопив. І що ж це за справи такі?
— Журналіст розкопав дані про наші анонімні рахунки... І про те, що я на ваш рахунок поклав, Валяй...
— Яким чином? — Папа опустив ноги з Ярославового ліжка.
— Цього ніхто не знає.
— Але й окрім тебе, — дивився на Вовка Папа. — Точніше, нас з тобою також ніхто не знає?.. Наші попередні домовленості, як і наша сьогочасна хвилина, були тет-а-тет.
— Я пам'ятаю. А тим часом Інтернет уже повідомив про мої рахунки. Названо точно: країна, місто, банк,
— Циферії? — перебив його президент.
— І циферії — також, — відповів Вовко.
— І що, вони відповідають дійсності?
— Майже до одного цента. Де, скільки, в яких банках, скільки у мене за кордоном вілл, які автомашини, літак, вертоліт...
— А я ж тут до чого? — дещо й повеселішав президент після такої детальної інформації. — Твої рахунки — твої клопоти...
— У тім то й річ, що не тільки мої. Він обіцяє в наступному номері помістити інформацію і про всі ваші заощадження, хабарі... Вибачте, золоті акції, жертвопідношення Васька Валяя, Супкіса, мої, Базарова...
— Та ти що? Звідки у нього такі дані?
— Не інакше — спецслужби.
— Російські. Рука Кремля, — вихопилося у президента. — Вони мене давно збираються до стінки притиснути: або ти йдеш в новий Союз, або тобі бути на цьому посту два дні без тижня.
— Не знаю. Можливо. Ми підсилали одного знайомого. Він з ним у найкращих стосунках. Він підтвердив. Сказав: "Наступний матеріал — це бомба під президента". Так і стаття називатиметься: "Бомба під президента".
— Гаразд. Досить розлежуватися. Вперед, Папа! — подавав сам собі команду.