— Марія Захарівна всміхнулася якимось своїм думкам і відвела погляд. — Не знаю, чи зручно казати це вам, підліткам, але до того, як я врятувала командира, він чомусь не звертав на мене жодної уваги. Ну, просто зовсім не звертав. І це мене страшенно вражало. Та й потім, хоча й написав мені із госпіталю, однак лист його був стриманий, черствий, більше схожий на рапорт начальству, ніж на лист до дівчини. Подякувати він, звичайно, подякував, проте адреси своєї не дав. В якому госпіталі його можна розшукати — теж не пояснив. Отож, я вже й попрощалася з ним, і потроху почала забувати. Аж раптом у травні сорок п'ятого, уже після перемоги, з'являється він у нашому полку. І не просто з'являється, а розшукує мене. І вже не старший лейтенант він, а майор. Там, неподалік Праги, де стояв наш полк, ми з майором Гончаруком і побралися, — повела вона головою у бік фотографії, що висіла на стіні.
— То це ви рятували свого чоловіка?!
— О, тоді мені ще й не снилося, що він може стати моїм чоловіком.
На фотографії ми побачили красиву дівчину у військовій формі, з-під берета якої вибивалося пасмо золотавого волосся. Опліч неї, поклавши руку їй на плече, стояв високий повновидий офіцер. Не знаю, чи можна було вважати його вродливим, мені він, можливо, й не сподобався б. Та й вигляд... Перше, що кинулося у вічі — кашкет. Цей кашкет дивився дашком кудись у небо і ледве тримався на самісінькій потилиці. Він не міг охопити й четвертини пишної чуприни майора, то здавався на ній річчю зайвою і непотрібною. Може, через цей кашкет і сам майор видався мені якимось кумедним.
Та все ж таки я по-доброму позаздрила тій дівчині з фотографії. Яка вона вродлива! А яка щаслива посмішка! Нізащо не повірю, що Марії Чорнобривець навіть не снилося бути його дружиною.
Позаздрила, і скоса зиркнула на посумнілого Вадика. Сидить нашорошений, наче змокле курча — і нічогісінько в ньому героїчного. Ну, нічогісінько!
— Так, тоді ми ще були дуже молодими, — по-своєму витлумачила моє прискіпливе розглядання фотографії Марія Захарівна. — Та що в цьому дивного? На фронт я потрапила, коли мені ще й сімнадцяти не відзозулило. Приписала собі рік, сказала, що вісімнадцять. Можливо, й не зважилася б на таке, але рота, в якій служив Григорій (тоді він ще взводом командував), два дні стояла в нашому селі. І Григорій ночував у нашій хаті. Ось я, дурне закохане дівчисько, й подалася за ним. Тільки він про це дізнався лише два роки тому, тобто, за рік до своєї смерті. Бо це було моєю великою дівочою таємницею. Все боялася, що дізнається і загордиться. А так сам розшукав, сам умовив вийти заміж — ось і терпи, — знову всміхнулася Марія Захарівна. — Бо виходило, що нібито я тут ні при чому. Ось так, між нами, дівчатами, кажучи... — Про присутність Вадика вона на хвилину забула. Ясна річ, вона розповідала цю історію тільки для нас, дівчат.
— А можна, ми запишемо цю вашу розповідь? — запитав Вадик. Він у нас викликався бути головним літописцем, новітнім Нестором. — Ми вирізнили створити рукописну книжку з розповідей наших фронтовиків, яка зберігатиметься в шкільному музеї бойової і трудової слави.
— Записати цю історію?! — вжахнулася Марія Захарівна. — Та ви що, дітки мої рідненькі?! Та кому це цікаво? Це я просто так, для вас розповіла, бо ви просили. А для книжки розповім якусь іншу історію. Серйозну.
— Хіба могла бути в вашому житті історія серйозніша за цю? — обурилася я. — Цього не могло статися. Жоден ветеран війни не зможе пригадати історії цікавішої і серйознішої, ніж ця. Адже йдеться... йдеться... — розгублено роззирнулася я, шукаючи підтримки у друзів, але вони поопускали очі. А Леся навіть почервоніла. — ...Про врятування командира, — випалила я, так і не наважившись сказати, що йдетьсяпро кохання. Що вдієш, нам уже, вважайте, по чотирнадцять, а вчителі і батьки й досі вважають цю тему забороненою для нас.
ЧАСТИНА ДРУГА
І. Вадик Вірич
1
Після останнього уроку в клас увійшла старша вожата Євгенія Романівна і, радісно оглянувши нас усіх, по-змовницькому повідомила: я знайшла вам загонового вожатого. Справжнього. Про такого можна тільки мріяти. Потерпіть хвилинку, зараз він буде тут.
— Ти ж подумаєш! Ощасливила! — презирливо провела її поглядом Неля Ковальчик. — І як це ми досі жили без вожатого?
— А-бал-дєть!
— Ой, заплющге очі! — "вийшов на манеж" Глудов. — І не відкривайте, поки вас не покличуть. Зараз ви його побачите.
І ми побачили його саме тоді, коли весь клас сміявся над черговою репризою Жорки.
Це ми тільки так кажемо, що зовнішність людини ніякої ролі не відіграє, мовляв, аби тільки людина була хороша. Насправді все не так просто. Ось він увійшов у клас...
— Знайомтесь, це ваш новий вожатий, Вілен Іротенко, — представляла його класний керівник. — Він працює бригадиром бригади слюсарів-корпусників. Вілен і його друзі ремонтують кораблі. А ще — він раціоналізатор і винахідник. Вілен охоче погодився стати вашим загоновим вожатим, якщо, звичайно, ви не проти...
А ми дивимося на нього, ну, нічого в ньому особливого: невисокий, худорлявий, ніс у ластовинні, волосся рудувате, жорстке, таке, що ні в яку зачіску його не прилижеш... Ось вам і зовнішність, що буцімто не відіграє ніякої ролі!
Знайомство наше було коротким. Вілен розповів про завод, про свою бригаду, яку в цеху всі називають "раціоналізаторською", бо всі в ній захоплюються раціоналізаторством. Ну, ще сказав, що зараз вони ремонтують науковий корабель "Космонавт Комаров". Але, на його подив, і після цього повідомлення жодних запитань у нас не виникло. Клас залишався незворушним. Бо й справді, кого в нашому престижному 7-"А" здивуєш бригадою раціоналізаторів, чи "Космонавтом Комаровим", якого вона ремонтує в доці?
Бачачи, що в такий спосіб нас не розворушити, вожатий сказав, що його бригада візьме шефство над класом, і якщо наші два колективи подружаться, то під час зимових канікул ми зможемо провести лижний похід, а навесні виїжджатимемо на Турунчуцький лиман. Та й улітку можна буде організувати кілька заміських прогулянок. Ну а на найближчий час пообіцяв екскурсію на завод, щоб ми на власні очі побачили відродження корабля.
Ось це вже було щось! Принаймні, мене така екскурсія одразу зацікавила. Подивитися, як заводять корабель у док, побачити його нижче ватерлінії, дізнатися, як ремонтують... І прогулянка на човнах по лиману— самедлямене. Проте захоплення одразу якось пригасло, щойно я роззирнувся і побачив, що клас усе ще нудьгує. І не просто так собі, а демонстративно "править нудьгу". Й особливо старається "пупо-еліта".
— Невже вам усе це не цікаво? — щиросердно запитав Вілен, розгублено оглядаючи клас.
— Ні-ні, ви говоріть, говоріть... — з удаваною ввічливістю підбадьорила його Неля Ковальчик. — Знаєте, це так інтригуюче: подорож на Турунчук на недобудованому цьому, як його там... стапелі.
— На стапелі не подорожують, — спробував було пояснити Вілен.
— Та що ви кажете?! — позіхнула Неля. — Хто б міг подумати? І взагалі, що б ми, неуки, робили без вас?
— А-бал-дєть, — томно похитала головою Аліса. — Негайно ведіть мене до цього стапеля.
Й ось тоді вожатий остаточно розгубився. Ні, він і далі намагався триматись невимушено, і навіть прощався з таким усміхненим обличчям, ніби, захоплений знайомством, клас не бажав випускати його. Але повірте: можливо якийсь інший клас наш вожатий і зміг би ввести в оману цією посмішкою, та тільки не наш сьомий "А". Старша піо— нервожата зрозуміла це, тому, провівши робітника до порога школи, повернулася бліда й розгублена, мабуть, відчуваючи сором за всіх нас.
— Невже вам не сподобався новий вожатий? — вражено запитала вона.
— Дуже сподобався! — хором відповіло півкласа. Навіть якби ми тиждень репетирували, то й тоді дружнішого хору в нас не вийшло б.
А Жорка ще й додав:
— У нас ніколи не було такого мудрого вихователя.
— Хай живе союз школи і гайкового ключа! — підтримала його Аліса.
— Приводьте його ще раз! Ми його не ображатимемо, — пропищав своїм клоунським голосом Глудов. — Він у нас один-єдиний.
— Та ви просто нестерпні! — спалахнула піонервожата. — Ви всі нестерпні! Ви бездушні, як недозапрограмованіроботи! — вигукувала вона вже від дверей. — Я так старалася! Я привела вам таку цікаву людину А ви!.. Ви розучилися цікавитись будь-чим — ось що сталося з вами! Ви страшні люди, тому що вас уже нічим не здивуєш, нічим не захопиш. Тринадцяти-чотирнадцятилітні старички! Черстві й бездушні всезнайки! Мені навіть не хочеться навідуватися більше до вашого класу!
— "Ви нестерпні! Ви нестерпні!", — негайно завівся, наче фабричний попугайчик, Глудов.
— Та припини ти! — підхоплююсь я. — Піонервожата, звичайно, не стрималася, але ж по суті... по суті вона права. Ми справді страшні своєю байдужістю. Просто раніше ми над цим не замислювалися. Вілен будує кораблі. Він хоче показати нам справжній стапель, показати завод. Хіба це не цікаво: побачити, як ремонтують корабель? А якщо й це не цікаво, то що ж тоді може зацікавити вас?
— Правильно, — підтримала мене Женя. — Якщо ми так поводитимемось, наступного разу, Вілен піде з цього класу назавлщи. Тому що жодна вихована людина не дозволить собі поводитись так, як ми. Оце воно і є — наше з вами хамство. Якого ми просто не помічаємо.
— А не помічаємо, тому що звиклися з ним, — пояснила Зойка.
— Ой, — манірно проказала Аліса. — Може, ми й не такі талановиті, як наші Гайдученко, Вірич і Золотенко. Але нехай тоді вони втрьох і захоплюються своїм вожатим. Та всі інші, кому з ним цікаво. Ти ж подумаєш: слюсар-раціоналізатор! Попсуймайстер — нова зірка суд— нозбірного цеху!
— А-бал-дєть! — підтримала її Майка.
2
Нам здавалося, що на цьому "дружба" бригадира суднобудівників з класом і закінчиться. І ми знову залишимося без вожатого. Але сталося несподіване. Десь через тиждень після його відвідин Женька раптом оголосила, що наступного дня, в суботу, бригада шефів запрошує наш клас на екскурсію по заводу. І що одразу після уроків за нами прийде заводський автобус.
А терпляче перечекавши, поки затихне неминучий після таких оголошень гармидер, додала:
— Ми зі старостою вже подали заявку на перепустки. На двадцять п'ять учнів.
— А чому на двадцять п'ять?! — одразу вигукнув хтось.