Але не вгадав. Ярослав виявився найменшим з-поміж них, худорлявим і страшенно сором'язливим хлопчиною. Тримався він дещо осторонь учителя й товаришів і взагалі мало чим нагадував командира загону. А командиром я чомусь вважав Володимира Вороненка, плечистого парубійка, який навіть руку мою намагався потиснути так, щоб у мене не лишалося сумніву, що збирається розтрощити її.
Другого хлопця, теж десятикласника, звали Валерієм. Він тримався не так виклично, як Вороненко, в розмову встрявав, коли запитання стосувалося саме його, і відповідав двома-трьома словами. Втім, згодом я зрозумів, чому він небалакучий. Він трішки заїкався. Ледь-ледь. Але, мабуть, соромився цього, особливо, розмовляючи з незнайомими, і тільки-но починав говорити, як одразу ж червонів.
Що ж до Ярослава, то потім ми дізналися від Кирила Мефодійо— вича, що він уже вісім разів організовув пошукові рейди в катакомби і вважався найкращим знавцем їх в усьому селі. Батько його, як колись батько Романа Гонтаря, був шахтарем. У штреки, де видобували камінь, Ярослава, звичайно, не пускали, зате старі штольні він вивчив краще, ніж вулиці села. Принаймні так казав учитель.
А задум створити пошуковий загін зі старшокласників виник по тому, як Ярослав сам вирішив пройти партизанськими маршрутами в катакомбах, вважаючи, що зможе знайти там багато цікавого, може, навіть, щоденник Романа Гонтаря. Виступаючи в школі, хтось із колишніх партизанів сказав, що ніби сам бачив, як Роман кілька разів робив записи, мабуть, вів щоденник. Але куди подівся цей зошит — він не знав. Очевидно, йдучи у свою останню розвідку, Роман заховав його в потайне місце, не бажаючи, щоб він потрапляв комусь на очі, а може, взяв із собою і перед тим, як його схопили вороги, встиг заховати десь у селі? Хто міг знати тепер?
Почувши це, Ярослав вирішив будь-що розшукати щоденник. Якось, не сказавши нікому ні слова, одягнувся тепліше, взяв у спортивну сумку їжі, ліхтарик та кілька запасних батарейок, і вирушив на пошуки. А потім шукали його самого. Дві доби. І не знайшли. Врятувався ж він дивом. На третю добу, коли не залишилося й крихти їжі, він випадково натрапив на лаз, що виводив у степ, за кілька кілометрів від села. Цей вихід, яким Ярослав ледве продерся на поверхню, і врятував його життя. Так само, як колись, можливо, рятував життя обложеним у катакомбах партизанам, коли фашисти замінували всі відомі їм входи в підземелля.
За цю прогулянку Волонтаренкові, звісно, перепало. Але після неї вирішили створити пошуковий загін, до якого входили б дорослі і який проводив би пошуки обережно, з усіма можливими пересторогами. Учнівську секцію цього загону довірили очолити Ярославові. Як найдосвідченішому. Та й хлопці після тієї подорожі почали поважати його. Всі вони знали, що таке лабіринти катакомб і як просто загинути там, якщо тільки розгубишся, втратиш самовладання. Ярослав же поводився мужньо. Навіть не кинув партизанської гвинтівки, на яку натрапив десь у закутку.
Після цієї розповіді я дивився на Волонтаренка, мов на аргонавта. Роман Гонтар, безсумнівно, був схожий на нього! І якби Ярославові випало жити у війну, він теж подався б до партизанів. У цьому я не сумнівався. Тому зараз він має більше права вважати своє життя продовженням життя Романа. Мені прикро усвідомлювати це, але нічого не вдієш. Тут слід бути справедливим.
Тим часом Кирило Мефодійович запросив нас до себе додому. Його дружина пригощала усіх смачним борщем і варениками.
За звичкою я спочатку відмовлявся їсти, але Ярослав сказав, що це нечесно, і я скорився. Тим паче, що ми ще мали вирушати в катакомби.
Після сніданку нам показали шкільний музей, до експонатів якого прилучалася тепер і копія листа від науковця з Москви. Копію цю зробив наш учитель і передав її музеєві. Тут, у музеї, ми вперше побачили фотографію Романа. Єдину, яку вдалося знайти слідопитам. На мій подив, він таки справді здався схожий на Ярослава. Таке ж худорляве обличчя, волосся їжачком і несмілива, трохи сумовита усмішка. Одначе на фотографії він здавався хлопчиком. І нічого героїчного. Нічого! А досі я вважав, що в обличчі таких людей повинно проглядатися щось надзвичайне, щось таке...
Ніяких особистих речей Романа в музеї не було. Не збереглося. Був хіба що старенький вижовклий альбом, на першому аркуші якого намальовано літак, що майже вертикально злітає у височінь. Альбом належав Гонтарю. Я пригадав розповідь письменника. Роман любив літаки і мріяв стати пілотом. На жаль, усі інші сторінки альбому залишилися чисті. Мрія його обривалася на першому аркуші. Так само, як обірвалася в дійсності. На першому аркуші життя.
А ще в музеї були: партизанська листівка, каганець з гільзи, струхлявілий від часу олівець у гільзі і навіть сільничка з почорнілими крупинами солі — теж із перерубаної навпіл гільзи. Були також партизанська фляга, уламок каменю, на якому видряпано єдине слово "загін" і ще якась літера, з якої, мабуть, починалася назва загону; автомат з розтрощеним прикладом і гвинтівка без приклада, яку знайшов Ярослав. А головною цінністю музею був зшиток, у якому члени музейної ради записували розповіді тих, хто особисто знав Романа Гонтаря.
Прочитати всі розповіді не було змоги. Тому Ярослав коротко переповідав, про що там йдеться. А коли загорнув альбом, додав:
— Однієї розповіді тут ще нема. Про те, як Роман разом з колишнім моряком Миколою Осташенком, який теж був у загоні, врятував і привів у катакомби радянську розвідницю —парашутистку Про цей випадок згадується у кількох газетних статтях ветеранів загону. А ще докладні відомості про нього зібрав письменник Вадим Поричан. І вже описав його.
— Поричан?! — здивовано вигукнув я. — Та це ж той, що приїжджав до нас.
— Мабуть, той, — кивнув Ярослав. Наш учитель і Стась теж знали, що письменник зустрічався зі мною, і це їх не здивувало. А я почувався гордим.
— Ну і де про це можна прочитати? — запитав Стась, напевне, дуже шкодуючи, що Вадим Вікторович зустрічався не з ним.
— У книжці, яка ще не вийшла. Але письменник прислав нам це оповідання надруковане на машинці.
— У двох примірниках, — підтвердив Кирило Мефодійович. — Досить цікаво. Один примірник оце в мене, другий — у Ярослава. Мабуть, один з них треба підклеїти до альбому, нехай буде хоча б воно, поки з'явиться книжка. Письменник подарує її. Обіцяв.
— У тебе справді є це оповідання? — стиха запитую Ярослава, коли ми виходимо з музею.
— Є, звичайно, — стенув плечима. — А що?
Я аж слину проковтнув.
— Нічого, — удаю, ніби запитав із цікавості. Ясна річ, хотілося, щоб Ярослав дав почитати його. Але попросити ось так, одразу, я не наважився. Та й чи дасть він? Якби ж ми жили у сусідніх селах. А так подумає: "Віддам, а потім шукай, де живе той Руслан Тороч. А він ще візьме та завіє музейний експонат".
Попросити тоді я так і не наважився, але надалі тримався ближче до Ярослава, щоб швидше подружитися. Надвечір ми вже мали вирушати додому, а коли ще потрапиш у Холодну Балку? На листи ж не розраховував, у листі й просити таке незручно.
25
Катакомби зустріли нас шумом моря. Я знав, що до моря звідси далеко, але виразно чув, як хвиля за хвилею накочується воно на берег. І навіть повів вітру, справжнього штормового вітру, долинав сюди, у морочне підземелля, нагадуючи про теплий ласкавий берег.
— Звідки цей шум? — вражено запитав я.
— Те, що ви чуєте, — слухова ілюзія, — спокійно відповів Кирило Мефодійович. — Насправді то шумує наша кров. Це викликано атмосферним тиском у катакомбах.
Катакомби... Тепер уже ніхто не знає, куди веде який хід, де закінчується і зі скількома іншими перехрещується, переплітається, утворюючи закутки, колодязі або й просто велетенські зали. Пройшовши метрів зі сто вузьким коридором, ми опинилися в одному із таких залів. Промені ліхтариків вихоплювали з пітьми шматки шерхких вологих стін і високої, гранчастої стелі або раптом натрапляли на чорний квадрат лазу. Низенько, при самій землі, щось схоже на лисячу нору. Та в одному місці такий квадрат виявився лише невеличкою нішею, на стінах якої збереглися сліди кіптяви.
— Ось тут, у цьому "палаці", розташовувався передовий пост партизанів, — розповідав Кирило Мефодійович. — Два-три бійці, які перебували тут цілодобово, повинні були перші помітити карателів і прийняти бій або ж затримати кожного, хто намагався проникнути сюди: а раптом ворог, зрадник, провокатор? Про всі події постові негайно доповідали польовим армійським телефоном у штаб, що містився за кілометр звідси. А ось цей виямок слугував партизанам каміном, тут вони розкладали вогнища, сушили одяг, варили їжу Саме з цього поста пішов у останню розвідку Роман Гонтар. Ми не знаємо подробиць. Можливо, він востаннє посидів біля партизанського вогнища. Подумав про те, що йому вже минає вісімнадцятий, а прийшов же він сюди хлопчиськом. Отже, тут, у цьому вологому підземеллі, пройшла його юність. Подумав, що це таки остання розвідка, бо в загоні вже знали — радянські війська підійшли до передмість і готуються до штурму ворожих укріплень. І ще раз, востаннє, прислухався до "шумовиння моря", як оце зараз ми з вами. Хтось із вартових проводжав його до самого виходу. Так було заведено. Розвідник виходить на поверхню, а той, хто супроводжує його, зупиняється біля входу й уважно дослухається, що там діється. Якщо почуються постріли; він — єдиний, хто зможе доповісти, що біля входу засідка, єдиний знатиме, що сталося з партизанським розвідником, і зможе попередити всіх, що цим ходом користуватися поки що не можна. Тому супроводжувачі навіть не мали права вступати в бій — мусили лишатися живими. Але, звісно, вступали, виручали товариша. Хоч виручати в таких випадках, як правило, не вдавалося. Виходить партизан із підземелля, а на нього зі сліпучого ясного дня або місячної ночі націлені десятки ворожих автоматів. А самі вороги попричаюва— лися за найближчим пагорбком, зависли над партизаном, залігши на кам'яній покрівлі катакомб.
Але, кажу, ми не знаємо, як провів останні хвилини в підземеллі безстрашний розвідник Роман Гонтар. Достеменно відомо лише, що на розвідку він зголосився іти добровільно і командир попередив його, що це, напевне, останній вихід.