– відповіла я на прокуророву посмішку і міцно потиснула йому руку.
Двобій
Ніхто мені в житті так, здається, не впікся, як газети. Колись я до них мав нещастя звернутися з одним дріб'язковим питанням: "З чого краще пошити дружині спідницю?" Мені не відповіли. Це мене здорово розсердило. Мало сказати розсердило – розізлило. Таке дріб'язкове питання, і не можуть на нього відповісти. Тоді що ж вони там роблять? Як вони реагують на настанови про роботу з листами трудящих? Адже справді за кожним листом стоїть жива людина. За моїм стояло дві: я і жінка.
Відповіді ми не дочекались. Ну що ж, подумав я, коли ви не можете відповісти на оці дріб'язки, то я вас засиплю такими запитаннями, що вам ні енциклопедії, ні архіви не допоможуть. А мовчатимуть, я знайду спосіб – озвуться!
Цього разу я поклав вдатися не до побутових питань. До таких, від яких очі на лоба полізли б. Перше, що спало мені на думку, це: "Чому буває ніч і день?" І, як не дивно, відповіли. Щоправда, їх на цей раз виручив якийсь авторитет Пулковської обсерваторії. Я тоді їм друге питання: "Як обійтися без холодильника?" Знову відповіли. Ще й в кінці статті порадили: "Зроби сам!" Робіть, думаю, самі ви його. У мене холодильник є. Цікаво, що ви скажете мені на таке запитання: "Скільки випадає снігу за рік в районі Карпат?" Не допомогло. За них відповів старший науковий співробітник, начальник метеослужби.
"Що експортується з України за кордон, крім гопака?" Це питання роз'яснило зразу ж аж три економісти, два фінансисти і чотири лауреати Державних премій.
"Як найлегше вбити кашалота?" Через тиждень мені про це розповів кращий гарпунер з китобійної флотилії "Слава".
"Що таке боротьба за волю і демократію?" Статтю видрукував професор Київського держуніверситету.
"Як відрізнити з-поміж павуків самця від самки?" Відповідь не забарилася.
"Чи можна паюсну ікру виготовити з допомогою таблиці Менделєєва?" Виявилося, що її давно виготовляють, і вона, як мені пояснив відомий учений, набагато смачніша і калорійніша, ніж природна.
"Як обійтися без запчастин?" Теж, виявилось, дуже просто. На це питання відповів знатний механізатор. Він порадив: купіть новий трактор (машину, комбайн), розберіть і матимете запчастини.
"Чим пояснити розпад колоніалізму на Африканському континенті?" Вперше мені відповів журналіст. Міжнародник. З Парижа.
"Ага, – подумав я, – дістався до ахіллесової п'яти – на мої запитання відповідають товариші аж із Франції". Це мене ще більше захопило.
"Чи бувають дерева-людоїди?" Теж відповіли. Цього разу запросили очевидця з Брюсселя. Він пояснив мені, що я саме мав на увазі і як слід ставити такі питання редакціям. Нахаба закордонна! Ще, може, й капіталіст! Кого ж ти вчиш!..
"Як розуміти вільні вибори?" На це питання відповів журналіст з Нью-Йорка. Він детально описав вільні вибори в Америці. Ніби я не знаю, що то за вибори, що там за демократія. Але нічого. Моє тіло мліло від насолоди, коли я уявив, скільки потрібно було редакції докласти зусиль, нервів та грошей, щоб зв'язатися з Нью-Йорком.
Можете повірити мені. Якщо ви з-за перевантаженості лінії по три-чотири дні не можете додзвонитися до Хацапетівки, то що вже казати про Нью-Йорк?!
"Для чого у нас адвокати?" Відповів прокурор. Юрист першого класу. Він роз'яснив мені, що адвокати нам не менше потрібні, аніж судді і прокурори.
У мене не вистачало сил. Та й тільки подумати: я один запитував, а мені відповідав, можна сказати, увесь світ. Та я не заспокоювався. Я продовжував писати: "Чому світ захопився футболом, а не мистецтвом?", "До чого веде абстракціонізм?" Здається, не існувало в природі таких питань, на які газети мені не відповіли. "Чому світить місяць?" – пояснили. "Чому – сонце?" – без обдумувань!
Та якось біля кіоску "Пиво-води" я зустрівся з Васьком Струтнем.
– Де б дістати тарані? – запитав він.
"А й справді, де?" – подумав я. І тут же написав про це до всіх мені відомих газет.
І що? Переміг! Газети й досі мовчать.
Битий вовк
Я сидів у своєму кабінеті й обдумував сюжет майбутнього фейлетону. Як і завжди, в голову нічого не лізло. Раптом розчинилися навстіж двері. На порозі стояв огрядний чолов'яга.
– Пишеш? – замість вітання почав він.
– Пишу, – відповів я.
– Про мене?
– Ні. У мене своя система: перед тим як писати фейлетон, я стрічаюсь з майбутнім героєм. А вас бачу вперше...
– Не мели дурниць, синок, – грубо перебив він. – Мені достеменно відомо, що ти про мене шквариш фейлетон. Я навіть знаю, хто тобі дав ці факти...
– Пробачте, але мені невідомо нічого.
– Може, ти скажеш, що й таке ім'я, як Максим Кетях, тобі нічого не говорить?
– Про цього шахрая чував, – відповів я, – і дуже багато. Жаль, що його досі не вдалось піймати на жодній комбінації.
– Так це я, – з гордістю заявив він, підсуваючи до себе стілець. – Я і є Максим Кетях. Так про що ти, малий, пишеш? – Він витягнув цигарку і постукав нею об коробку. – Чи, бува, не про будинок, який я побудував на нетрудові доходи і записав на покійну бабусю? Га-а?
Я заперечливо похитав головою.
– Не одмагайся, я точно знаю. А може, згадуєш перший, який я продав ще тоді, коли працював на м'ясокомбінаті?
– Ні.
– Може, про той, що в рибгоспі?
– Теж ні.
– Слухай, синок, не пускай туману в очі. Тоді, мабуть, виводиш про ті два автотрестівські "Москвичі", які я списав на брухт і придбав за них собі "Волгу"?
– І про це не пишу.
– Про що ж ти тоді пишеш? – сердився Кетях. – Може, про цю недолугу трикімнатну квартиру, що я відхопив у будтресті і записав на доньку?
Я промовчав, кліпаючи від несподіванки віями.
– Чи про моїх сімнадцять ощадкнижок на пред'явника? Про це ти пишеш?
– Пишу! – відповів я.
– Про діяльність на промкомбінаті?
– Про все.
– От бачиш, – він підвівся і тріснув мене з усієї сили по плечу. – Я так і знав. У мене нюх. Інтуїція. Вона мене ніколи не зраджує. Я битий вовк. Я навіть знаю, коли мене оберуть почесним членом піонерської дружини. А те, що ти пишеш, – все це в свинячий голос. Мене, хлопче, голими руками не візьмеш. Я не чекаю, поки до мене прийде міліція. Я сам усе роздав. Будинок я подарував інвалідові Великої Вітчизняної війни, бабусину квартиру – багатосімейному чоловікові, гроші пожертвував дітям матерів-одиночок, а "Волгу" – дитячому будинку імені Валі Котика.
Я йому співчував. Чоловік лишився голий, як бубон. Бо, як я потім дізнався, інвалід Великої Вітчизняної війни – його двоюрідний брат, багатосімейний чоловік – дядько, діти матерів-одиночок – його діти, а дитячим будинком імені Валі Котика завідує Кетяхів зять. Нещасний Кетях. Ви ж самі знаєте, як тепер з родичами жити.
Апендицит відділу
Мене призначили завідувати відділом промисловості і підкинули ще й у вигляді навантаження відповідати за спорт.
– Спорт – це не основне у вашій роботі, – сказав мені редактор. – Основне – промисловість. А спорт – це... Це, так би мовити, апендицит відділу.
Що таке "апендицит відділу", я переконався у перший же день.
– Алло! Редакція? Як на ваш погляд: хто кращий диригент – Мунтян чи Біба?
– Дзвоніть у консерваторію, – порадив я. Трубка дзенькнула, і до моїх вух донеслось: "Телепень". Через хвилину телефон задзвонив знову.
– Спортвідділ? Скажіть, о котрій годині транслюватиметься матч?
– Зверніться на телестудію.
– А ви не можете?
– Вам що – нічого робити?
– Ішак! – трубка дзенькнула.
– ... Алло! Як правильно писати – Паркуян чи Поркуян?
– Пишіть, як вам до вподоби, і не заважайте працювати.
– А ти за віщо гроші гребеш?
Я почав сердитись.
– ... Кому належить "Сухий лист"?
– Ви помилились номером.
Телефон задзвонив знову.
– Спортвідділ? Кому належить "Сухий лист"?
Я не відповів.
– Поясніть різницю між дріблінгом і допінгом?
– Це те саме, що й офсайд, – сказав я. – Слова англійського походження. В українській мові майже не вживаються.
– Як звали першу жінку Хмельницького?
– Гелена.
– Слухайте, ви, хто вас посадив на це місце? Як ви виконуєте свої обов'язки?
Я лагідно поклав трубку. Телефон не переставав деренчати. Мені хотілося перерізати дроти. Та я вирішив взяти себе в руки, а до телефону навіть не торкатись. А він не вгавав.
Через деякий час до кабінету зайшов відповідальний секретар редакції.
– Що це означає? – запитав він мене. – Я, мов дурень, півгодини дзвоню, а ти або з кимось розмовляєш, або не береш трубки. Так працювати не можна. Мені потрібно щось по промисловості рядків на півтораста. Щоб після обіду матеріал лежав у мене на столі...
Коли секретар вийшов, я схопив трубку. Чого доброго ще редактор дзвонить. Я не помилився.
– Чому ви грубіяните нашим передплатникам? У нас тираж і так під загрозою. Ви що – не навчились розмовляти по-людськи, а тим більше з болільниками?
Я пообіцяв. Мене викликав заступник редактора.
– Кого ви назвали ідіотом? – запитав мене заступник редактора.
– Нікого, – відповів я.
– Вам тільки що дзвонили з приводу національної збірної?
– Так!
– Що ви сказали?
– Я погодився.
– З чим?.. А втім, все ясно. Так працювати не можна. До речі, ви сьогодні не здали жодного рядка в номер. Чим ви там займаєтесь? Ідіть...
Я вийшов. "Нічого, – заспокоїв я сам себе, – зараз щось з'їм, а під час обідньої перерви опрацюю статтю".
– Ага, он де ви! Смачного! А я вас і розшукую! Ви що – сьогодні не снідали? – запитав мене голова місцевкому.
Я не міг відповісти – рот був забитий бутербродом.
– Там до вас група болільників добивається, а ви в робочий час так безвідповідально...
Я не доїв і помчав до кабінету. Трубка лежала на столі.
– Слухаю вас!
– Нас цікавить кілька питань. Перше: як виграти богиню Ніке? Друге: чи правда, що, коли Мунтян б'є в сонячне сплетіння, негайно наступає клінічна смерть? Третє: кому з наших футболістів заборонили бити правою ногою? Четверте: як розгадати "київську загадку"? П'яте...
Я далі не слухав. Все одно на жодне з цих питань мені б не вдалось відповісти. А питання одне карколомніше іншого сипались, як горох з дядькового мішка.
– Хто грав у "матчі смерті" і хто залишився живий?
– Коли чергова зустріч ветеранів Москви і Києва?
– В якій турецькій команді замість воротаря стояла мавпа?..
Так було весь тиждень. Голова у мене йшла обертом. Я благав редактора перевести мене в інший відділ.
– Ви добре розбираєтесь у промисловості, – це була його улюблена відповідь.