Парфенона Микитівна звикла до подібних сцен і знала, що мине два-три дні – її "коханий Нолик" повернеться назад, про все забувши. Що було далі, ви вже знаєте. Події розгорталися в аеропорту, – Ситорчук на хвильку перепочив. Полковник Шикун сидів, здавалося, що він спить. Але таке могло здатися тільки людині, яка ніколи до цього не зустрічалася з полковником Шикуном. Майор Ситорчук не один рік пропрацював з ним пліч-о-пліч і знав, що це далеко не так. Якщо в ці хвилини хтось і був найбільш уважним, слухаючи майора, то це, безперечно, Іван Андрійович. Бо навіть лейтенант Фостиков, котрий намагався не пропустити жодного слова свого шефа, і той ловив себе на тому, що час від часу думки його далеко-далеко. Десь там, де
Цвітуть осінні тихі небеса...
І ці слова декламує Галя з таким хистом, на який не здатна жодна артистка світу!
– Що Сіроштан узяв у касі? – знову ніби прокинувся полковник Шикун.
– Гроші і дві пачки авіаквитків.
– А для чого авіаквитки?
– Це свідчить про те, що поет Артур все робив наосліп. Очі його були зайняті сержантом Квочкою, який у той час сторожував біля туалетної. У ці ж хвилини з ресторану "На висоті" працівники аерофлоту вивели п'яного професора Шлапаківського. Сіроштан чудово бачив цей момент, як і той, що Арнольд Іванович піднімався трапом міжнародного авіалайнера. Звичайно, не без допомоги стюардеси й командира екіпажу. Поет Артур подумав, що Шлапаківський вирушив на черговий симпозіум за кордон. Для Сіроштана складалося все якнайкраще, і в нього визріває план: залишити Білобрисову й тимчасово переховатися під крилом Парфенони Микитівни. Тут було безпечніше, ніж у Білобрисової, яку міліція турбує частіше, ніж модниці майстрів індпошиву. Поет Артур вискакує з каси, сідає в машину Голубея, який частенько підробляє в аеропорту, незважаючи на заборону, і за це постачає новинами нашого Квочку, який майже завжди патрулює в цьому районі, але робить вигляд, що нічого не помічає. Спочатку Сіроштан їде до Білобрисової, залишає їй гроші й просить на завтра придбати парочку квитків на літак в напрямку Магадана чи Соловецьких островів. Він вирішив туди виїхати під чужим іменем. Білобрисова це вже зробила – придбала сьогодні такі квитки: один на своє ім'я, другий – на ім'я Калюжного. Після цього поет Артур прямує до Парфенони Микитівни. Судячи з того, що вони тепер розучують арії, Сіроштан почував себе в безпеці.
– Як вам удалося встановити, що Шлапаківський вилетів за кордон?
– Допоміг Цуцик. Він постійно вибігав на сімнадцяту злітну полосу і так завивав, що...
– Угу, – прокашлявся полковник, почувши, що Ситорчук знову збирається вдатися до порівнянь. – Яким чином без закордонного паспорта, візи й авіаквитка Шлапаківський перетнув наш кордон?
– У нього все було, товаришу полковник, – майор перейшов на офіційний тон. Часті полковникові запитання почали його дратувати. До того ж він тільки тепер помітив, що вже хвилин вісімнадцять смокче порожню люльку. – І віза, й авіаквиток, і паспорт на ім'я англійця Аллана Калла. Ці документи в ресторані йому підсунув швейцарський француз Жан де Лямур, з яким Шлапаківський рік тому зустрічався в Цюріху, де проходила всеєвропейська нарада онкологів. Але для ясності дозвольте повернутися назад. Я сам довго не міг зрозуміти, яким чином Шлапаківський, збираючись у баню, раптом опинився в небі. Чи це сталося випадково, чи за розробленим заздалегідь планом? Перебравши в уяві понад тисячу варіантів, я дійшов висновку, що має місце і те, і друге: тут запланована абсолютна випадковість. Містер Ікс, він же Аллан Калл, Жан де Лямур і, очевидно, всесвітньовідомий Абдул-Мухамед-Гусей-ібн-Кабус-Аль-Сікхвайн-Мухтар-дон-Марія-Хосе-Луїза-Мігель-Паранагва-де-Вега-Баділья, діючи від однієї з іноземних розвідок, спочатку намагався завербувати Шлапаківського, але той весь час не звертав на це уваги і тільки промовляв: "O, quousque tandem, parvenono, abutere patientia nostra?" Тобто: "Доки будеш, Парфеноно, зловживати моїм терпінням?" Містер Аллан Калл зрозумів: зараз не час для вербування – і застосовує другий варіант – вивезти Шлапаківського насильно. Розрахунок простий і геніальний. Він підливає Арнольду Івановичу чарку за чаркою. Шлапаківський, який майже ніколи не вживає спиртного, цього разу допадається до коньяку – мовляв, довела Парфенона Микитівна – і швидко п'яніє.
"Гарсон! – гукає він по-французьки офіціанта й замовляє ще коньяку. – Де ти зупинився?" – цікавиться він у Жана де Лямура.
"Я виїжджаю", – відповідає той.
"Voyons, ma chere![39]" – перебиває його по-французьки п'яний Шлапаківський.
Майор перепочив і розказував далі:
– У кожного з нас сидить маленький раб: замість того, щоб іноземці пристосовувалися до нас, ми пристосовуємось до них і переходимо на їхню мову, хоч вони цього й не вимагають. Так сталося і з п'яним професором. Він говорив то французькою, то латинською мовами. Жан де Лямур – українською. Тонко розроблений план удався: офіціант прийняв Шлапаківського за іноземця, Жана де Лямура – за нашого. Шлапаківський, п'яніючи, засинає. Звичайно, не без допомоги містера Ікса, який підсовує йому в кишеню паспорт, візу та кладе поруч Арнольда Івановича авіаквиток до Лондона. У цей час в аеропорту зчиняється переполох: Квочка переслідує уявного злочинця, Сіроштан обкрадає касу, а диктор надривається, розшукуючи містера Аллана Калла. Офіціант повідомляє, що іноземець лежить п'яний за столом і вказує працівникам аеропорту на Шлапаківського, якого ті буквально на руках вносять до салону літака. Містер Аллан Калл, користуючись таким сум'яттям вискакує з ресторану, намагаючись щезнути хоча б на деякий час...
– Незрозуміла одна деталь, – раптом зупинив розмірений плин розповіді полковник Шикун, – Сіроштан вибрався з квартири Шлапаківського раніше від самого Шлапаківського. Як же за такий короткий проміжок часу Арнольд Іванович міг побувати в ресторані і сп'яніти? Тут якась розбіжність у часі!
– Я пояснюю вам: Сіроштан до аеропорту йшов пішки, по дорозі він заходив до лазні і аж потім рушив до аеропорту. А Шлапаківський біля лазні сів на таксі, де й загубив Цуцика, і помчав до ресторану.
– Якщо я вас правильно зрозумів, усе це було саме так...
– Про це свідчать і магнітофонні записи, товаришу полковник...
– Згодом. Мене цікавить інше, – підвівся з майорового місця Шикун. – Як могли в салоні літака професора Шлапаківського прийняти за Жана де Лямура, або містера Аллана Калла, чи як його вже там?
– Я над цим думав, Іване Андрійовичу. Пояснюється це теж дуже просто: Жан де Лямур, або Аллан Калл, діяв не сам. З ним був спільник – керівник групи. Той зустрів Шлапаківського як свого. Відвів його на місце, яке було зовсім в іншому салоні літака. Нашу бортпровідницю він також запевнив, що це і є містер Аллан Калл. Заспокоїв він і групу, яка нічого не підозрювала. Все передбачено. І якби літак узяв курс на Лондон, професор Шлапаківський зараз би ходив берегами туманного Альбіону. Та перед посадкою в Будапешті спільник Аллана Калла припустився помилки – він намагався підсипати Шлапаківському в склянку з водою додаткову порцію снотворного. На щастя, проявила пильність наша стюардеса – вона помітила це. Окрім того, в Арнольда Івановича до снотворного своєрідний алерген – він негайно вимагає гігієнічний пакетик. – Майор затягнувся й випустив одразу декілька кілець густого диму, які за своєю формою нагадували йому шашлик по-карськи. – А містер Аллан Калл, гадаючи, що все "о'кей", тимчасово прихопив портфель з фейлетоном на Сіроштана й подався до міста, щоб десь перебути до вечора. Тепер ви, лейтенанте, зрозуміли, чому редакція так і не одержала фейлетону на Сіроштана?
– Так точно, товаришу майор, – здригнувся від несподіванки лейтенант Фостиков.
– Припускається істотної помилки й містер Аллан Калл – він забуває, що в аеропорту не дозволяється користуватися фотоапаратом, і це його одразу видає як іноземця. До речі, – ще раз звернувся майор до лейтенанта Фостикова, – ви засвітили його плівку?
– Не тільки засвітив, але й вставив свою, а заодно ще й сфотографував містера Аллана Калла, який так нализався, що пересувався по кабінету рачки й весь час гарчав та гавкав на відрубану голову доберман-пінчера. Про всяк випадок я увімкнув і Алланів магнітофон, вмонтований у фотоапараті. Хай відтворить картину своєї поведінки по приїзді додому.
– Похвально, лейтенанте. Гадаю, на цьому його шпигунська діяльність і обірветься. За такі речі шефи не похвалять, – сказав майор Ситорчук. – Жан де Лямур зчинив галас тільки дві години тому, гадаючи, що професор Шлапаківський уже в Лондоні. Він вигадав досить-таки примітивну, розраховану на простачків версію про те, що професор Шлапаківський викрав у нього автореферат і втік з його паспортом за кордон. Це його й виказало з головою...
– З якою метою викрадали професора Шлапаківського?
– Арнольд Іванович тепер працює над проблемою склерозу і в цій справі досяг неабияких успіхів. Це підтвердив і його колега – доцент Скрупняк, і відомий хірург республіки Григорій Іванович Полосун, якого я сьогодні мав щастя відвідати на дачі.
– Чим пояснюється, що професор несподівано припинив досліди й подав заяву на відпустку за власний рахунок? – Судячи з цього запитання, полковник Шикун був, як кажуть, "в курсі всіх подій" і тепер перевіряв, чи його особиста версія збігається з майоровою.
– Черговою сімейною лайкою, що відбулась напередодні згаданих подій. Потрібно було скупати Цуцика. Це професорів сімейний обов'язок, але в Арнольда Івановича несподівано розігрався задавнений радикуліт. Парфенона Микитівна, як і кожна жінка, вважає, що чоловіки вигадують собі хвороби, аби жінки за них виконували їхню роботу, отож навідріз відмовилась купати Цуцика. Це професора вивело з себе. Роздратований, він прийшов на роботу, подав заяву і сказав: "Сьогодні або ніколи".
– Що значить "сьогодні або ніколи?"
– Купити собі особняк і мати від жінок спокій. Бо хто-хто, а жінки – це істоти, які не рахуються ні з чим. За прикладами далеко не треба бігати: професор закінчує свою геніальну працю, яка має потрясти весь світ і врятувати людство від склерозу. Парфенона ж Микитівна не бажає навіть помити професорового улюбленця – Цуцика.
Полковник Шикун рушив до дверей.
– Чому ви не берете Сіроштана?
– З двох причин, Іване Андрійовичу.