Сама можливість такого усамітнення викликала в колишнього хаптагера млосне піднесення, тому він і не зауважив своєчасно чотири сірі чоловічі постаті, що враз метнулися до пустельників, двоє з одного боку і двоє з іншого. Не зауважив і нічого не встиг вдіяти. Один із "сірих" щільно обхопив руками Волю, решта троє повалили Локі на землю, заламали назад руки, на зап'ястках клацнули кайданки. Ані він, ні дівчина не кричали й не кликали на допомогу, лише затято мовчки пручалися, хоча пручатися вже не було сенсу. Перш ніж слідом за Волею Локі запхнули в заґратоване відділення повоза, що виник ураз на запльованому хіднику наче нізвідки, хлопець встиг розгледіти, що ядуче-жовтих повздовжніх смуг на ньому не було.
12
Крепс
Отираючись цілими днями в компанійській, Крепс направду дізнавався багато цікавого. Виявляється, пустельники таки дійсно доволі грошовиті, принаймні, значно заможніші за бідноту на Материзні, причому не лише хуторяни, а й наймити! Стосовно ж постачання, то тут загубленим серед Куряви поселенням відверто міг би позаздрити й столичний Київ! Мешканці Сахари гордовито хизувалися останніми моделями активних аркушів та пристроїв глобального зв'язку, місцеве жіноцтво замовляло собі найвишуканіші пекінські парфуми, і всі хуторяни дружно шкодували, що тутешні кучугури не дуже підходящі для їзди на розрекламованих повозах чотирнадцятого покоління, котрі вдень живляться від сонячних променів, а вночі від тепла землі, через те взагалі не потребують підзарядки! Втім водневі сявчі попередніх поколінь успішно пристосовувалися місцевими вмільцями до умов пустелі й хутірська молодь гасала ними по тих-таки неприступних кучугурах завзято.
Меню тутешнього харчоблоку, як і полиці компанійської крамниці, дивували не лише калорійністю, а й різноманіттям, причому деякі делікатеси, як, скажімо, дари далеких звідси океанських глибин, аж ніяк не могли бути вирощені в місцевому господарстві. Відмінність у харчуванні пустельників і мешканців Материзни особливо вражала. Згадуючи гнітючий асортимент крамниць у будь-якому з українських міст, Крепс продовжував приємно дивуватися підприємливості хуторян.
Вилюднів на Сахарі й розвідач. На виграні юані придбав собі легеньку джалабею в химерну червоно-чорну шахівницю, білий, із червоним хрестом на місці обличчя, каптур, зручні сандалії.
"Е-е! – міркував гравець. – Що далі, то дурнувата ідея пустельного Лас Вегаса видається мені все менш дурнуватою! Бо гра там, де гроші, а юані ці загорнуті в туніки та джалабеї доброзичливі шейхи, схоже, викопують безпосередньо з самісінького чорного пороху! Та тут можна ого як розвернутися! Якби тільки не втручалися ті смердючі луо з Материзни! І чого доскіпалися – пустельники працюють, нікого не чіпають!" Крепс вирішив, що Називному зовсім не обов'язково знати від свого розвідача все, що відбувається на хуторах – забагато честі! "Стану на ноги й узагалі зістрибну з гачка спецслужбіста. Ходи – шукай Крепса в Куряві! Легше вітра в полі розшукати!"
Стосовно шляхів постачання вивідував обережно, аби не видатись підозріливо допитливим. Виходило, що замовлені товари, і це цілком природно, надходили через єдиний у країні одеський порт, але як їх обліковували на митниці, куди спрямовували згідно з офіційними документами? Врешті, як повз пильне око митників і прикордонників прослизає стрільно, котрим Сахара повниться все більше?
Трохи відкрив завісу бойовий хуторянин Межиріч, котрий зайшов якось до компанійської з новеньким, щойно розпакованим скорострілом у руках і, розібравши металеву цяцьку на частини, заходився дбайливо звільняти її від заводського мастила. "А ледь не втонув був! – закохано погладжував поселенець лискучі деталі стрілива. Казали – в затоці шторм саме здійнявся, що ай!"
– В одеській затоці? – ніби знічев'я спитав Крепс.
– Та до чого тут Одеса! – відказав Межиріч.
– Отже, не лише через Одесу! – подумав розвідач.
Поступово життя в Сахарі, особливо після винищення урядовими військами Марічки, змінювалося. Все менше вільних від роботи чоловіків гайнували час за більярдним столом у компанійській, адже вільного часу в них майже не залишилось. Батько Бедуїн влаштував для чоловічого населення хутора військову школу, прибравши обов'язки навчителя на себе. Замінивши просторі, але непридатні для швидкого пересування джалабеї на зручніші блузи, хуторяни вчилися купно виконувати настанови командира, шикувалися в лаву, перелаштовувалися вервицею, опановували рукопашний бій. Між двома величезними кучугурами за хутором було влаштовано стрільбище й там цілими днями гриміло та гахкало. Тим часом у майстерні хапкі до механіки поселенці як могли переобладнували хутірські повози на бойовий копил.
Гравець не здавався – переніс початок більярдних, карткових та інших турнірів на більш пізню годину, аж якось нарешті сталося те, що мало статись – Батько Бедуїн таки звернув увагу на Крепса – єдиного дорослого на хуторі, з якого не було аніякісінької користі.
– Байдикуєш? – вп'явся він у заскоченого зненацька гравця суворим поглядом.
– Та я… я справно плачу за квартирування! – випалив Крепс. – Якщо, звісно, можна назвати квартирою той куток, що виділила мені…
– Нині на хуторі не місце для лежнів! – перебив його Батько. – Або забирайся геть і не відвертай хлопців своїми дурними іграми, або ставай до праці!
– Хао, я готовий ставати до праці! Стосовно ж ігор, то не такі вже вони й дурні – я от усе збирався з вами поговорити! Ідея створення в Куряві українського Лас-Вегаса набирає в моїй уяві реальних обрисів. Дивіться: народ на хуторах грошовитий, розваг у пустелі небагато, та й залучення сюди іноземних інвестицій – хіба не благородне діло? Мій ентузіазм та знання ігорної справи, помножені на ваш авторитет…
– Ти що, вертихвосте, з божевільні сюди прибився? – вибухнув Батько Бедуїн. Розмовляли на доріжці, що вела від будиночків поселенців до компанійської, й кілька хуторян, що проходили саме неподалік, із цікавістю озирнулися. – Нас винищують, мов пустельних собак, треба думати про рятунок, а ти тут зі своїм Лас-Вегасом!
– Добре, добре – пізніше, коли все заспокоїться, в перспективі. Адже погодьтеся: задум вартий уваги!
– От причепа! Лихий його зна, що з тобою робити – ти ж ніякого дідька не вмієш!
– Я вмію грати, а це головне! Адже життя – гра!
– Життя – це піт, кров і врешті-решт смерть! Питання лише в тому, як її віддалити! Язик у тебе без кісток, дарма що шепелявиш, та ледве чи він нам знадобиться! Готовий до праці то йди, там качі прибув – допоможи хлопцям розвантажити!
– Я не шепелявлю – в мене просто зуба нема!
Крепс пішов розвантажувати ваговоз. Здалося йому, що в питанні українського Лас-Вегаса Батько Бедуїн останнього слова ще не сказав.
Воля
Русява дівчина сиділа за пригвинченим до підлоги пластиковим столом на пригвинченому до підлоги пластиковому табуреті й уважно розглядала павутину в лівому від заґратованого віконця куті під стелею. Вчора павутини в тому куті ще не було й це дозволяло погляду зачепитися бодай за щось нове, оскільки за три попередніх дні Воля до найдрібніших деталей вивчила і химерні візерунки-розводи на недбало заштукатурених стінах, і тріщинки та подряпини на трупного кольору стільниці, і чорненькі цятки та бурякові плями на щокатому обличчі військового, який її допитував.
– Отже справжнього свого імені не пам'ятаєш?
– Не пам'ятаю – маленька була, я ж вам уже казала.
– Ага, і адреси, де жила з батьками, не пам'ятаєш?
– Уявлення не маю. Мені тоді було років п'ять-шість, що я могла пам'ятати?
– Ну, а імена батьків, тата й мами, невже й це не зачепилося в твоїй дитячій голові?
– Оце вже зовсім не зачепилося, повірте. Адже мале дитя називає маму просто мамою, а тата – татом!
– Татом, кажеш… І що, пізніше ніколи не цікавилась?
– Ні, не заведено таке в Куряві, там людина ніби народжується заново!
– Ага, заново… То з якою метою ви приїхали з пустелі до Києва?
– Локі, мій… супутник, він виріс у дитбудинку й зараз розшукує свою сестру.
– А як звати сестричку цього… суб'єкта?
– Феля… буцімто. Вони виховувалися в Конотопському дитбудинку, більше нічого не знаю.
– В Конотопському, кажеш? Це вже дещо… А справжнє ім'я самого Локі теж не знаєш?
– Теж не знаю! – розводила руками дівчина.
Щокатий військовий писав їхню розмову на допотопний актив, тоді викликав конвой і відправляв бранку до камери – мікроскопічного приміщення з бетонним лежаком і унітазом, зливати який слід було з великої пластикової кварти з водою. Кварта наповнювалась один раз на день, саме тоді, коли крізь вузенький отвір у дверях хтось просовував до склепу мисочку з розмоченими міфансами. Бетонований лежак було накрито драним у багатьох місцях поролоновим матрацом, уночі Воля мерзла.
Наступного дня допит продовжувався. Військовий, що так себе й не назвав, цікавився побутом самоселів, розташуванням хуторів, іменами їх "батьків" та наявним у пустельників стріливом. На останнє дівчина нічогісінько не могла сказати, що неабияк дратувало Щокатого. Загалом же Воля розказувала майже все що знала, неодноразово повторюючи, що ніяких особливо важливих секретів їй не відомо, та й навряд чи такі взагалі існують у Куряві – люди на хуторах відкриті та доброзичливі й гніву держави на свою адресу відверто не розуміють. Щокатий кивав головою, певно погоджувався, і задавав наступне питання.
На сьогоднішньому допиті він не квапився її розпитувати, довго вивчав щось на розгорнутому активі, Воля ж милувалася тим часом павутинним візерунком під стелею. Нарешті Щокатий згорнув актив, звів погляд на дівчину.
– Що ж, порушення паспортного режиму, заборонене володіння іноземною валютою, бродяжництво – все це потягнуло б років на п'ять-сім інтенсивної праці зі спорудження Зеленого щита, втім українська держава поблажлива до своїх навіть не вельми законослухняних громадян і обрала для тебе значно легше та комфортніше покарання. Зараз тебе відвезуть на квартиру, де ви зі своїм супутником проживали. Про втечу раджу не думати – помешкання під надійною охороною! Збереш речі, приведеш себе до ладу, відпочинеш, а завтра переїдеш до іншого місця. Країна переживає складні часи, в пустельних районах посилюються екстремістські рухи, перед нами постають нові виклики.