Причому цей процес тривав без перерви, і поки старий говорив, я бачив, як змінюються відтінки його ока. Воно вже стало свинцево-сталевим, і потойбічний холод пронизав моє тіло. Натомість каре око залишало свій незмінний колір, і від нього віяло душевним спокоєм, хотілося зупинити на ньому свій погляд, відпочити від життєвої суєти.
— Не лякайтеся, — м'яко і майже лагідно сказав старий. — Ця властивість мого ока стала відома, коли виповнилося мені п'ятдесят років. Саме того липневого дня якесь дивне світло осяяло мене, і я почув внутрішній голос, який сповістив, що я повинен зробити все, аби врятувати наше місто від загибелі. Це, власне, був внутрішній голос, бо ніхто видимий до мене не промовляв і нічийого голосу своїми вухами я не чув.
Старий на хвильку замовк, аби я зміг переварити цю інформацію, а потім продовжив:
— Ось цим оком, — він доторкнувся до нього пальцем, — яке випромінює не лише кольори, а й різне світло за своєю імпульсивністю та енергією, я можу в буквальному значенні цього слова пронизувати людину наскрізь. Я бачу всі ваші внутрішні органи і можу сказати про кожну вашу велику чи малу хворобу в минулому чи в майбутньому. Але все це зараз несуттєво. Я просто своїми балачками готую вас до більш серйозного. Ви, врешті-решт, повинні зрозуміти, яка величезна роль відведена вам у врятуванні нашого міста.
5
У двері постукали. Почерк був таким відверто жіночим і котячим, що в мене не було сумніву: ці пальчики належали Оксані. Старий відразу замовк і скоса дивився на двері, ніби його внучка могла вгамуватись і, не перемігши, піти геть.
— Діду, відчини, — нарешті почувся її благальний голос. — Мені треба взяти пакет. Я йду за хлібом.
Старий важко встав, почовгав до дверей і з великим незадоволенням відчинив їх. Оксана тільки того й чекала і з усмішкою переможниці ввійшла до кімнати. Звичайно, вона стала шукати пакет по всіх закутках, аби я звернув на неї увагу. Нарешті старий сам знайшов пакет і тицьнув його внучці. Дівчина з жалем узяла знахідку і, поки старий випроваджував її за двері, встигла гукнути мені:
— Дідо вас так швидко не відпустить, так що будете обідати в нас! Оціните, яка з мене господиня!
Старий мало не в плечі виштовхав її за двері, але в нього не було ніякої злості, це відчувалося по рухах, хоча виразу його обличчя я й не бачив. Замкнувши двері знову на ключ, старий почимчикував до мене і сів навпроти.
— Так, з моїми очима ми покінчили, нічого цікавого в цьому немає, йдемо далі, — буденним голосом казав він, ніби й справді нічого дивного в цьому не було. Я вже думав, чи Сатана персонально сидить переді мною, чи психічно хворий, чи справді унікальна людина, ще невідома науці, коли старий, умить зчитавши з моїх очей думки, трохи іронічно сказав:
— Ніякий я не Сатана і не псих. Науці теж важко буде зі мною, бо вчені все пояснюють тим, що вже їм відомо. Незбагненне вони пояснити не можуть, бо це вище їхніх знань, а інтуїція — річ рідкісна, вона властива лише небагатьом ученим.
— З вами дуже важко, ви всі думки читаєте, — з захопленням сказав я.
— Зі мною дуже легко, тому що немає потреби мене дурити, бо я однаково все прочитаю по очах людини. Давайте не будемо гаяти часу. Я вам розповім про омолодження, як каже ваша бабця. Бо коли прийде Оксана, боюсь, що до основної теми нашої розмови ми так і не дійдемо.
Я зручно вмостився і, як у дитинстві любив слухати казки, став ловити кожне слово старого.
— Фактично ніякого омолодження немає, — розпочав він. — Омолодження — це зворотній процес від старіння. Я ж фактично винайшов рецепт, коли людина ні омолоджується, ні старіє, тобто час для неї зупиняється.
Помітивши подив у моїх очах, старий встав і вийняв з шухляди свій паспорт.
— Як ви думаєте, скільки мені років? — запитав він.
— Я не дуже розбираюся в цьому. Але думаю, що вам десь під шістдесят.
— Мені вже вісімдесят один, — просто, ніби про буденну справу, сказав старий. — Але ви праві. Я зараз дійсно виглядаю на шістдесят. Я зупинив процес свого організму рівно через десять років після того, як побачив дивне світло у своєму житті. Всі ці десять років якась невидима сила водила мене, змушувала вивчати старовинні лікарські рукописи, які дивним чином мені вдавалося знайти, аж поки я не вивів формулу зупинки старіння і не застосував її на собі. Це все вельми складно, і в двох словах усього не опишеш. Ми будемо повертатися до цієї теми не раз і не два, як і до властивостей мого ока, і до народження внучки в труні, і до багатьох інших питань, бо ви станете одним із найдопитливіших і найталановитіших моїх учнів. Але поки не прийшла Оксана, я хотів би хоч у загальних рисах поставити перед вами завдання. Саме ви повинні виконати вирішальну роль у врятуванні нашого міста.
Поки старий говорив, я за його паспортом вирахував, що йому дійсно 81 рік. Стільки впевненості було в його словах, що я стану одним із найдопитливіших і найталановитіших його учнів, що мені вже не доводилося сумніватися в цьому, як я вже не сумнівався у здатності його ока пронизувати людину наскрізь і бачити всі її внутрішні органи, чи в тому, що формула припинення старіння дійсно існує.
6
У двері знову постукали. Бровко на подвір'ї не гавкав, отже, це могла бути тільки Оксана. Я зауважив, що старий зовсім не понервувався, коли його внучка постукала, хоча ніяк не міг перейти до головної теми нашої розмови, задля чого, власне, й зустрівся зі мною. Лише згодом я зрозумів, що причин для роздратування у старого не було: йому вдалося повністю заволодіти моєю увагою, і якась хвилина-друга, відбрана невгамовною Оксаною, суттєвої ролі вже не грала.
Це справді була внучка старого, яка невинним голосом сповістила, що забула гроші. Поки тривав пошук грошей, Оксана розстрілювала мене своїм поглядом, а в мене виникало все більше симпатії до неї. Гроші було знайдено, і дівчина в дверях помахала мені рукою на прощання, і я несподівано для себе відповів їй тим же жестом. В іншій ситуації у цьому випадку з її боку відчувалась би певна фамільярність. Але між нами вже виник якийсь невидимий місток взаємопритяжіння. Цей процес, звичайно, не можна описати словами, але жодної фамільярності не було, все виглядало природнім.
Старий просто зачинив двері, але вже не на ключ, знову сів навпроти мене, і я зрозумів, що зараз, власне, розпочнеться наша розмова на головну тему. Так і сталося. Старий без зайвої передмови розпочав свою розповідь.
— Наше місто здавна славиться своїми шахтами. Воно, власне, побудоване на шурфах, вироблених породах. Час від часу то в тому, то в іншому місці виникають провалля. Наразі вони невеликі, радіусом один-два метри. На думку наших спеціалістів, керівників влади, ці провалля виникають спонтанно і якоїсь загрози місту не несуть. Насправді це не так. Ага, треба зауважити, що ці провалля доволі глибокі, інколи сягають п'яти-семи метрів. Повинна бути зрозумілою проста істина: якщо на місці провалля побудований житловий будинок, то яка трагедія може статися. Так ось, вони вважають, що жодної системи в утворенні проваль немає. Однак це зовсім не так. Мені довелося доволі довго попотіти над цим, і я вивів складну математичну формулу, яка показує закономірність цього процесу.
Старий встав і витягнув із шухляди великий згорнутий рулон паперу, який розстелив з моєю допомогою на столі. Це виявилася карта міста з зображенням його мікрорайонів. Вона була буквально заповнена червоними, синіми і зеленими кружальцями різної величини.
— Зелені кружальця — це місця, де вже виявлено провалля, — пояснив старий. — Сині — це ті, що мають провалитися незабаром, і тоді вони у мене перейдуть до розряду зелених.
— А червоні? — запитав я.
— Червоні — це ті місця, в яких провалля відбудуться теж незабаром. Але, на відміну від місць, позначених синім і зеленим кольорами, які, справді, не несуть загальної загрози місту в цілому, місця, позначені червоним, можуть відіграти фатальну роль. Таких місць всього є тринадцять. І якщо в одному з них виникне провалля, то за ланцюговою реакцією провалиться під землю все місто. Наразі, як ви розумієте, жодного фатального провалля ще не виникло. Але, за моїми підрахунками, фатальні провалля можуть поховати місто вже через три місяці. Це буде справжня катастрофа. Це буде лавина проваль, коли одна за одною будуть зникати одна частина міста за іншою, і на те не буде жодної ради.
Старий перевів подих, вивчаючи мою реакцію й, очевидно, очікуючи від мене хоч якихось слів. Я відчував, що він не вимагає від мене миттєвої реакції, але я сам, завдяки його наполегливості та енергії, все більше переймався турботами міста, яке могло зникнути з лиця землі. Для мене був доконаним той факт, що таке справді може статися, і всі слова старого без аргументів я сприймав як аксіому, що не потребує жодних доведень.
— І що, нічого не можна зробити, щоб врятувати місто? — Нарешті, запитав я. — Припинити, врешті-решт, те ж варварське викачування нафти!
— Я не помилився, що ти будеш моїм найталановитішим учнем, — з посмішкою сказав старий. Лише пізніше я довго згадував, коли він почав називати мене на "ти", аж поки не підійшов до цього епізоду. Але тоді оце його "ти" було сказано вчасно, зовсім не зачепило моєї гордості, хоча я вважав себе великою людиною, як, мабуть, і кожний вважає себе центром Всесвіту. Оце його "ти" пройшло для мене непоміченим, було природнім, і жодних незручностей не виникало.
— Саме в нафті й уся проблема, — продовжував старий. — Наші можновладці не знайшли нічого ліпшого для того, щоб залатати дірявий місцевий бюджет. Вони по-варварськи випомповують нафту, не розуміючи, що лише прискорюють загибель міста. Всі ті гроші, які вони отримають завдяки нафті, всі ці будинки, лікарні, школи — все піде під землю. Наразі я не бачу радикального способу, щоб врятувати узагалі наше місто. Але цей процес можна призупинити, а за той час, можливо, і знайдеться якась геніальна ідея.
Ми надовго замовкли, схилившись над картою, і я, помимо своєї волі, вивчав напам'ять місця розташування червоних, синіх і зелених кружальців.
7
Оксана застала нас за цією роботою — спогляданням карти. Дівчина видалась мені сумною й зосередженою. Здавалося, що вона зовсім не звертає на мене уваги.