Такий він блідий, сумний лежав. Звичайно, замість весілля у ліжку нудьгувати! Навіть мені зрадів, в шахи зі мною зіграв, питав, де я вчуся, я розповів усе, і що у вас живу. Нагадав, що ви влітку приїздили і в них були. Він усе так уважно слухав. Як я сказав, що вже незабаром заняття починаються, треба їхати, він тоді каже: "Ну, вітай свою вчительку, не забудь. Я тут з нею познайомився, пам’ятаю". А за кілька днів його відвезли, і мати Серафима з ним поїхала. Переказували, що вже краще, вже ходить помаленьку.
— Шкода хлопця, так не пощастило, — мовила Літа Миколаївна і, не криючись, витерла мізинцем сльозинку.
Дівчатка трохи не плакали.
Поряд у вітальні Толя, дуже музикальний хлопець, насвистував і підбирав на розстроєному піаніно марш "Прощання слов’янки".
— Тьотю Літо, я вам не заважаю?
— Ні, Толечко, грай, грай, я люблю цей марш. — Раптом вона рвучко встала і пішла до себе, ні на кого не дивлячись.
ОСТАННЯ ЯЛИНКА
"То мати божа жінкам клопоту невпрогорт посилає, щоб думки не ятрили", — казала одна жінка.
Перед тією ялинкою хлопці-трудолюбці особливо готувалися. Ялинку влаштовували щороку, про це дуже дбала Літа Миколаївна. А втім, вже третій рік війни — "пан" поморщився, коли Літа Миколаївна почала свої ялинкові клопоти. Хлопці це відчували і тривожилися навіть, що нічого не вийде: він до чогось причепиться і не дозволить, а спитати вчительки боялися, щоб не наврочити. Та от на заняття Літа Миколаївна прийшла якось дуже весела.
— Хлопці, давайте сьогодні швиденько повчимося, а то ж треба до новорічного діла братися. Митько, як Борис з гімназії повернеться, гукай його сюди, він нам буде потрібний.
Митько став у неї правою рукою, хоч не перший у навчанні, але перший помічник в усяких організаціях спільних справ і беззаперечний авторитет для хлопців. Він ніколи не зловживав для себе своєю близькістю до ваненківського дому, своїм становищем рівного у дитячому товаристві молодшого ваненківського покоління, це всі знали і бачили, що Літа Миколаївна не дає йому ніякого попуску у навчанні. Знали ще, що він завжди постарається вигородити товариша, хоча після того наодинці поговорить з ним "без знижок". Дмитро міг звернути увагу Літи Миколаївни на якусь біду у молодшого, але ніколи ніяких пліток не переносив. Для нього то були два різних світи — на Різницькій у Ваненків і в Трудолюбії на Спаській. На жаль, тепер його життя проходило тут, у Трудолюбії.
Хіба треба казати, як сьогодні вчилися всі хлопці, як старші стежили за малими, щоб і переписали швидше, і стовпчики арифметичні повирішували, і свої задачки розв’язали хутенько. Вже одвіку було заведено, навіть у старшій групі, хто швидше розв’яже, той тихенько роз’яснює тому, хто ще сопе. Переписувати не дозволялося, а показати — це був закон! Проте що таїти — на іспитах, особливо коли складали далі, в інше училище, Літа Миколаївна завжди наказувала, щоб сильніший сів поряд із слабшим і дав змогу, в разі розгубленості, переписати. Так і "біженців" тримали — учителька їх ще з Різницької ставила парами! Ці маленькі хитрощі вона аж ніяк не вважала якимось злочином проти моралі!
Митько був уже в старшій групі і мав після літа вступати до ремісничого училища. Воно, між іншим, містилося навпроти Трудолюбія, і на ньому висіла дошка, що в тому будинку колись вчився Гоголь! Тільки тоді, звичайно, воно не було ремісничим, а звалося повітовим.
Про гімназію Митько не думав. У нього були вправні руки. "Матимеш ремесло в руках — за пазухою не носитимеш, завжди у майстри вийдеш, — казала Літа Миколаївна. — А там сам побачиш, куди шлях поведе".
Зараз він добре розумів, що новорічна ялинка в Трудолюбії — це не просто свято, розвага, воно пов’язане з багатьма надіями вчительки. А втім, і велика розвага в їхньому досить сірому житті!
Та яка несподівана розвага і радість була для всіх, коли після уроків хлопці оточили Літу Миколаївну, а вона витягла зі своєї білої муфточки невеличку книжечку.
— Я ще підберу, щоб кожен виступив чи один, чи з групою, кожен матиме роль, але це, що я зараз прочитаю, ми обов’язково розучимо! Це, щоб ви знали, байки Глібова. Ви вже знаєте багато російських байок Крилова, їх ще раніше по-французьки у Франції написав Лафонтен, а Крилов по-своєму на російський лад перевернув, а оце Глібов, український письменник, написав їх українською мовою.
— По-нашому? — вирвалося у Митька.
— По-нашому, — засміялася Літа Миколаївна.
Поза уроками в Трудолюбії, крім "пана" та Левантини Мусіївни, між собою всі розмовляли українською мовою, не тільки хлопці, а й майстри і, звичайно, їхні жінки і Літа Миколаївна. На Різницькій у Ваненків панувала "суміш": у флігельку, у "стареньких", звичайно, чиста українська мова, у дяді Гриця переважала також українська, бо лунали з ранку до вечора українські пісні Христини Данилівни, часто відбувалися репетиції любительських вистав, звичайно, українських водевілів, а от, так би мовити, "у центрі", де жили Олексій Іванович і Літа Миколаївна, там переважала російська — адже діти і учні-квартиранти вчилися в гімназіях та училищах, де все викладалося російською. Бабуся Катя із поплутаного українсько-російсько-грецького роду вважалась росіянкою, бо одержала освіту у Санкт-Петербурзі, жила довгий час у російській губернії, і хоч сам голова роду Олексій Іванович був не мішаної, а, як сам казав, чистої української крові, що про себе відзначила Галинка, в моменти великого зворушення раптом вживав українські вирази. Отак, коли ховали бабу Соню: "Мати моя рідна!" У мами — Літи Миколаївни, навпаки, українська розмова з кумами, сусідами, покоївками була далеко яскравішою і вільнішою.
Вона з явним задоволенням прочитала зараз кілька байок Глібова — і хлопці реготали, таке все було дотепно-смішне і дуже близьке і зрозуміле.
— Ми вивчимо дві: "Коника-стрибунця" і "Вовка та Ягня". "Коника-стрибунця" будуть вивчати молодші, тільки за автора — хтось із другої групи, а "Вовка та Ягня" я гадаю розподілити так: за автора буде Борис, Каленичок — Ягням, а Вовком ти, Митько, у тебе вийде, тільки щоб вивчив добре, а то як грав на Різницькій на іменинах Жоржика, я пам’ятаю, скільки ти своїх слів підпускав, коли ролі забував, а це байка — вірш, тут не можна, треба слово в слово вивчити.
— Я не забував, Літо Миколаївно, побий мене кицька лапою, не забував, — заперечив Митько, — воно просто само лізло, щоб додати, як дядьки розмовляють між собою.
— Ну, гаразд, гаразд, щоб тут не лізло! Сьогодні, Борю, — звернулась вона до Бориса, який уже прибіг зі своєї гімназії і одразу чкурнув до класу, ще й не чекаючи наказу Митька, — ти, як уроки вивчиш, прибіжиш до нас на Різницьку програмки переписувати, а завтра з Галинкою і Васею Тихим однесете запрошення до архієрея Неофіта в монастир. Мені ніколи буде самій їхати! Ну, хлопці, тепер начувайтесь, треба все встигнути зробити, щоб ялинка вийшла на п’ять з плюсом!
Усі були щасливі, а Митько просто в захваті — бути Вовком! Боря почервонів не так від радості, що говоритиме за автора, а що завтра з Васею Тихим і Галинкою — з Галинкою! — Літа Миколаївна посилає їх до архієрея! Архієрей — то байдуже, а от з Галинкою і без Жечки!
А Літа Миколаївна "не згадала" Жечку — вона просто все обміркувала: Боря вже гімназист, піде у форменому картузі. Вася Тихий — співак архієрейського хору, вміє добре триматися, а Галинку треба приєднати, щоб Неофіт розчулився і не відмовив приїхати — цих трьох цілком досить!
На весняні іспити вона сама їздила запрошувати архієрея. Тоді довго обмірковувала, що повезти. Бабуся підказала:
— Хай хлопці виплетуть корзинку, не таку звичайну, як на продаж, а з візерунками, а туди поставити горщики з квітами.
Це сама бабуся мала вибрати у відомій полтавській квіткарні Бенеша.
Що ж, і у "святої" бабусі були свої невинні примхи. Всі знали, що кожної суботи, коли вечірню в соборі правив Феофан, бабуся несла квіти, хоч невеличкий букетик, інколи навіть купувала у Бенеша одну-дві білі троянди. Адже цей аскет любив квіти!
Він тримав ці квіти вкупі з хрестом, коли обходив всю церкву, і потім брав їх додому, а не лишав у церкві. Це вже бабусі сказали соборні служки. До особистого знайомства з ним вона аж ніяк не прагнула, як інші святенниці, "дами-мироносиці", що "бігають хвостом за каретою, наче мавпи, яких на корді ганяють", — сказала якось бабуся презирливо. Галинка враз уявила, хоча й не розуміла, чого це мавпи на корді і чому їх ганяють, але й уявити було дуже смішно! Служки натякали — владика знає, що чудові квіти приносить маленька старенька жінка, скромно, але інтелігентно вдягнена, яка стоїть завжди коло ікони "Зняття з хреста" і ніколи не підходить до карети.
Дочка Літа ніякої поваги до жодного архієрея не мала, але ж Неофіт їй був потрібний і до того зовсім проста людина. У нього був келейник Тихін, поза очі просто Тишко. От хто був справжній проноза-пройда! Літа одразу зрозуміла, що саме через цього Тишка можна владнувати швидко і без мороки деякі справи, і одразу поставилася до нього по-приятельському. Тишко був хитрий і розумний шельма, достеменно знав, коли і як з ким поводитися, серед чужих тримався на відстані, але пошепки міг повідомити, коли краще підступитися до владики і на кого той має найбільший вплив у консисторії, а хто владику обдурює. Якось Неофіт, звичайно, заздалегідь попередивши, приїхав запросто в гості на Різницьку. Хазяї запросили і Тишка за стіл, той сів .скромно скраю, і Неофіт був цим задоволений.
Так от, раніше, навесні, Літа Миколаївна возила йому сама запрошення, покладене в корзину з квітами. Дівчатка, як завжди, з насолодою дивилися, як вона чепурилася, одягла модний капелюх з широкими крисами, зробила перед дзеркалом зворушливу богобоязнену міну і сказала, зітхаючи, бабусі:
— Їду творити жертвоприношеніє.
— Літо, не богохульствуй, — з докором, осудливо дивлячись, сказала бабуся.
Але дочка повчальним голосом зауважила:
— Моліться краще, щоб приїхав, а то його як якийсь гедзь укусить та й вигада, що зайнятий! Дівчатка, погляньте, чи Гершко вже стоїть?
Гершко був "її" візник, жив на подвір’ї у "верхніх євреїв" — подвір’я впритул до ваненківського за флігелем, замість паркана їх розділяв крутий схил гори.