Оце кину тісто і побіжу тобі дрозда розв'язувати?!
— Мамо, не лайтеся! Я зробив клітку. І хочу його туди посадовити.
— Та що ти таке кажеш? — Мати з недовірою струсонула плечима. Але обтерла об фартушину борошно з рук і вийшла на світло.
— Дивіться, мамо! Ось клітка!
Мати від яскравого сонця закліпала повіками, протерла очі і вражено подивилась спочатку на клітку, потім — на Ілька.
— Оце ти все сам зробив? Оце зараз?
— Як відігнав Лиску, так і почав. А тепер на обід забирати треба.
— І в кого ти вдався? Ніколи нічого такого не робив. Всякі дурниці різав і свердлив. Аж раптом клітка? Та як швидко! Давай твого птаха та розв'язуй йому пута. Бо мені нема часу вже!
Мати потримала, хлопчик зняв пута з ніжок дрозда і опустив його в клітку.
Пташина, не подаючи голосу, почала стрибати в клітці. З хати почувся голос матері:
— Ільку, ти там не дуже забавляйся мені із птахом, щоб до череди не забарився. Чуєш?!
— Чую, мамо, чую! — Озвався Ілько, знов пересипаючи за пазуху жмені гороху. А сам думав: брати йому чи не брати клітку в череду? Вирішив, що треба брати! Нехай всі хлопці з їхнього кутка і з торжка бачать, що він — умілець-древодєль, а не ледащо яке!
З міцного лика він зробив велику петлю і пропустив її під рамкою дашка. І з такою ношею вийшов із хвіртки.
А навпроти хвіртки сидів найменший Пузир. Пика — в засохлих соплях і куряві.
— Дай гороху! — Заверещав він, тільки узрів Ілька.
— Піди поклич братів — тоді дам! Бачиш, у мене повна пазуха гороху?
— Дай мені першому! Я скільки тебе чекав — нікуди не відходив!
— Я тобі першому не дам. Бо ти вредний і заздрісний. Ще й мене брехуном обзивав!
— То я так, зі злості. Ну дай хоч один стручок! — Скиглив четвертий Пузир.
— Ні, сусіде. Збігай за хлопцями — тоді одержиш! — Непохитно стояв на своєму.
І крикливий Пузир знявся і щодуху побіг по своїх братів до мосту. На півдорозі до мосту Пузирі налетіли до Ілька. Всі кричали: "Дай мені гороху!".
— Тихо! Чого репетуєте? Давайте по ряду, як у чоловіків заведено. Ось тобі жменю! Ось тобі!
Ілько витягав з-за пазухи по жмені стручків і давав Пузиревим онукам. А вони лізли на Ілька, штовхали одне одного.
— Тихо, ви, гультяї! — Гарикнув на них Ілько. — Ви мені дрозда злякаєте. І він не зможе говорити.
Тут всі Пузирята наче схаменулись і вибаньчились на клітку з птахом.
— Це твій дрозд? — Спитав другий Пузир. — Де ти його взяв?
— Це мені брат Михайло із Сирця приніс.
Хлопці на мить забули про горох і почали пхатися до клітки.
Найменший Пузир навіть спробував просунути пальці крізь прутики і дістати дрозда. Цього Ілько стерпіти не міг і ляснув малого по потилиці. Але хоч як дивно, той не заскавулів, як завжди, а тільки почухав потилицю і спитав:
— А що ти з ним робитимеш?
— Як що? Він у мене навчиться говорити.
— Якщо не здохне, — зауважив гугняво другий Пузирів онук.
— Чого це він має здохнути? — Занепокоївся Ілько.
— Бо чим більший птах, тим швидше здихає. Он Охріму на Гончарах принесли чаплю, а вона за три Дні й здохла.
— У мене не здохне! Я його добре доглядатиму і вивчу говорити! Тут хлопці нічим заперечити йому не змогли, а згадали про горох. Ілько спорожнив усю пазуху і собі навіть нічого не лишив.
І такий він був щасливий, що сам змайстрував клітку і може це всім показати. Коли він із дроздом об'явився біля Оболонської брами, то знайомі хлопці обступили його і почали розглядатись на дрозда і на клітку. Одні питали в нього:
— Де вловив дрозда?
А другі мацали клітку і питали:
— Тобі купили клітку? Чи хто змайстрував?
Та коли Ілько їм казав, що він сам сьогодні зробив клітку, йому ніхто не вірив. Хто знав їхню родину, то казали, що або дід, або брат йому зробили. Бо вони — вправні теслі, і можуть що завгодно з дерева зробити. Ілько сердився і казав їм, щоб вони у Пузиревих хлопців спитали. Бо вони до нього приходили, коли він майстрував. Хто повірив, а хто — ні, а далі було не до суперечок, бо пригнали до тирла худобу.
В обід, як зібрались до столу батько, дідусь і Михайло, Ілько поставив клітку з птахом на стіл. Мати насварила хлопчика, але дідусь спинив її:
— Зачекай, невістко. Ми маємо перевірити перший урок його дре-водєльства. Дивись, синку, — сказав він до Ількового батька. — Чи вміє щось наш прохач?
Батько підтяг клітку до себе. Покрутив по столу, аж дрозд затріпав поборканими крильцями.
— Моє слово таке: наш прохач до артілі хитро встромив наріжні прути. Не згори, а знизу просунув. Ще й шевськими цвяхами закріпив. Добра робота.
Тоді Михайло взяв слово і сказав таке:
— Все добре, і ладно, і міцно. Тільки дашок вгорі надто широко відкривається. Все інше хитро виміряне і добре ув'язане.
Дідусь підтяг до себе клітку і якось замріяно дивився на дрозда. А дрозд на дідуся: схилив голову і зазирав, як то кури зазирають, куди їм летіти на сідало.
— А я так не вмів, коли був геть малим... — якось замріяно-зажурено пояснив дідусь. — Тепер ще йому треба і грамоти вчитись, і ремеслу нашому. Бо здібний, сучий син! Треба вчитись — бо наш чоловік! — І дідусь своєю здоровенною широченною п'ятірнею пригорнув до себе і поцілував.
Батько і Михайло перезирнулись між собою, мовляв, став наш старенький слабий на сльозу. Але дідусь вже опанував себе, прокашлявся і сказав:
— За старим артільним звичаєм слід братину наповнити і пустити по ряду. Ану, наша матінко-господине, принеси нам із комори старого меду. А ти, сину, — це він до Ількового батька, — де ти сховав золоту артільну братину?
Батько підвівся з-за столу і підняв віко великої скрині. З неї видобув маленьку скриньку. І з неї — берестяну коробочку. А вже з коробочки — широку і пласку мідну чашу. Але на її мідних трохи тьмяних боках були добре видні якісь слова та опуклі коні, птахи, риби та дерева.
— Це, онучку, чаша-братина нашого старого древодєльського гурту. Всі вже давно ряст не топчуть. А чаша мені лишилась, як старшому й останньому. Коли вже всі, крім мене, пішли за обрій, то я чару передав твоєму батькові. Нехай вона ніколи довго не пересихає.
Мати принесла корчажку прохолодного меду. Налила в глечик. А корчажку віднесла назад до комори.
Першим підняв чару дідусь, а батько йому туди плюснув меду із глечика.
— Всім нам, теслям-древодєлям, — добра та вміння. І щоб до нашого древодєльства йшли молодші та удатніші за нас! — Відпив і подав батькові Ільковому.
— Щоб старші древодєлі-теслярі вчили молодих, і щоб молоді слухали їх і берегли честь древодєльську! — І собі відпив меду Ільків батько і передав синові Михайлові.
— Щоб у роду не переводились древодєлі-теслярі, і щоб люди рід шанували! — І собі випив ковток брат Михайло. Та й подав чашу-братину знов дідусеві. Він вклонився Ількові і виголосив:
— Щоб із цієї чаші пив наш славний Ілько, коли стане дорослим парубком. І щоби ніколи не брали його спокуса, гріх і сріблолюбство!
Ще дорослі говорили всякі гарні слова один одному та Ількові. Поки і не винили всю чашу, повну хмільного меду.
Ілько ж терпляче чекав, коли старші перестануть віншувати один одного та й малого не забувати.
Тоді всі взялися за густу ячну'кашу, бобову юшку та пухкі перепічки з часником і конопляною олією. А наприкінці мати подала третього дня узвар із грушок, меду, вишень та яблук. На що дід зауважив:
— З таким узваром можна і меду не пити!
Батько та Михайло скінчили обід тим, що налили на дно чаші і зробили по ковтку:
— Бо, — сказав батько, — в будній день добрі люди веселія п'яного в меду не шукають.
Дідусь довго підводився з лави.
— Ох, ноги мої, ніженьки. А як же ви колись бігали! Як ото сталась заваруха проти Ізяслава і повстали кияни, тоді багато грабунку і дурні було. А ми з чоловіками озброїлись і ходили по нашім кутку, щоб не було татьби і головосіку*. Коли тут Ізяслав іде з ляхами до Києва. Люди йому упокорились. Та він хитро вчинив: послав свого синка на ім'я Мстислав. Той немов покарав батькових ворогів мечем на смерть. Других посліпив. А інших він, нелюд, без вини погубив, навіть не розслідувавши справи, не вчинивши зізнання.
— А ви, дідусю, хіба були проти князя?
— Я ж кажу: ми ходили по кутку з ратищами і сокирами. Щоб не було якого бузувірства. Хтось на мене сказав тим псам. Так вони мене заскочили на пасовищі біля тирла. Я од них утік по мочаринах, по заплавах на Оболоні. Вони були верхи. Я — піший! І втік. І не наздогнали. Отакі мав ноги! Вони ж мене до самої Ситомлі гнали. На Ситомлі їм урвалось. Я ж переплив і щез у чагарях.
— Ну, тату, ви Ількові все розкажіть, а ми пішли на Велике Торжище, бо там обіцяли одні люди...
Батько та Михайло подякували матінці за добрий обід та й швидко подались на Велике Торжище.
Ще наостанок Михайло обдивився притихлого дрозда і визначив:
— Давай йому ягоди і черепок налий води. Він вже принишк. їстиме й питиме.
Справді, вишні дрозд зразу роздовбав і воду з черепка випив.
— Ходімо, онучку. Треба останні стружки зняти. Допоможеш мені нести коробочку. Сьогодні неважка: наструги, терпуг та скобелка.
— А тесло, скобель, киянка і долота?
— Вже все. Тепер, як кажуть іконописці, останні "движки" покласти.
— Що воно таке — "движки покласти"?
— То, як ікона готова вся і суха, тоді блискучі місця позначають такими тонкими білими рисами. І тоді вже ікона готова — бо все на ній є: і тінь, і блиск.
— Дідусю! Ви чорноризця Алімпія бачили?
— Ні, не бачив. Ходив на прощу до Печер. Але то було давно. Як мої ноги добре мене носили.
* Татьба — злодійство; головосік — вбивство.
— То правда, що Алімпій і лікує, і малює?
— Хіба ти не знаєш, що він нашу Марійку порятував?!
— Та знаю, але ж то не ліками, а солоною кашею.
— Дитино! Якщо чоловік — Божою милістю лікар, то він чим хочеш може вилікувати.
— Ага. Дідусю, можна, я з собою дрозда візьму?
— Та бери, якщо в обох руках понесеш. Тільки вирви лопуха та накрий згори, щоб сонце його не пекло.
— Дідусю, — спитав хлопчик, як вони вже вийшли за ворота, — тоді вас вже більше не ловили, як ви за Ситомлю утікали?
— Дякувати Богові, не ловили більше і двору і дому мого не роз-бурили. Страшний час тоді настав: князь заборонив бути Торжищу на Подолі. Боявся, що не знатиме, як люди домовляться на віче і піднімуть заколот. Переніс Торг під самі стіни княжої фортеці. Щоб легше було його нишпоркам серед киян товктись і підслуховувати, про що люди між собою гуторять.