– Скажіть, о шейхи преславні, чи дійсно не вистачає вінків?
– Не вистачає…– проспівали два шейхи, вихляючи стегнами і потрясаючи руками.
А третій закивав головою по-кінському.
– Алі! – звернувся вперше до нього по імені мосулець. – Можеш сплести вінки?
– Можу! – збрехав Алі (хоча в житті ніколи не рвав квітів і не бачив, як то дівчата плетуть вінки) й вискочив з кімнати.
В покої знов зчинилась веремія і заголосила п'яна пісня.
Хлопець підкріпився оладками, з'їв рештки сушених смоков, а тоді, надівши на руки, поніс нагору ромашкові вінки.
Його появу зустріли оплесками і радісними вигуками.
Старі, огрядні шейхи скакали, наче обісілі цапи, бризкали один на одного вином, вмочали бороди у вино і співали непристойних пісеньок, що їх співають козолупи та золотарі у шинках.
Алі крадькома поглянув на щілину під стелею. Дві пари очей уважно стежили за тим, що відбувається у помешканні.
Тут шейх, який пив "пальмовий сік", покликав Алі.
– Слухай, малий!.. І ти слухай, музико!.. Ти заграй нам танцювальної, а ти потанцюй нам, як маленька циганочка!.. Тобто голяка, – пояснив він п'яним і хитрим усміхом.
Алі аж млосно стало від несподіванки й страху – ось якої ганьби від нього вимагають! Мало їм того, що вони, мов різники, повпивалися, так ще його хочуть у лайно закаляти?!! І лють шибонула йому в голову гарячим струмом.
Але тут не сафіна, а Абу Амар не лоцман-мандеєць – не заступиться! Он він як сміється на всі зуби! Тому Алі вгамував себе вмить і відповів:
– Не можна мені! Бо, по-перше, я мужчина, а по-друге, я рибалка, а не танцівник.
– А чим ти доведеш, що ти мужчина? – спитав, п'яно похитуючи головою, Абу Амар, зневажливо посміхаючись. – Хоча… ось тобі ніж, – Абу Амар звідкілясь висмикнув ножа з чорним держаком і недбало кинув хлопцеві.
Алі перехопив його на льоту, і всі схвально загукали.
– Попадеш в отой одвірок – і ніж твій!
Алі розмотав хустку з шапочки, той кінець, що з перснем, обкрутив на зап'ясті, склав удвоє і вільний кінець прихопив двома пальцями. Натягнув хустку і вставив у складку колодку ножа, а лезо повернув до себе.
Крутонув щосили, щоб ніж не випав.
Десь на десятім оберті розігнав отаку пращу до повної сили і відпустив кінчик хустки. Ніж зблиснув гостренним лезом і майже на третину зайшов у кедровий різьблений одвірок.
Дерево аж задзвеніло від сили удару, мов хто по ньому сокирою рубонув.
– Я можу йти? – спитав змучено Алі, втираючи піт з чола.
– Візьми ножа, він твій.
– Бог із ним, у мене рука болить, – викрутився Алі. Тут підпилий музика вхопився за колодку і почав шарпати з дерева лезо. Та марно – ніж не піддавався.
– Зачекай, зламаєш підвівся Абу Амар, якимось невловимим рухом шарпнув ножа і витяг з дерева.
Але від того порушився трохи одвірок, зі стіни відпав великий шмат тиньку – і перед очима присутніх відкрились яскраві малюнки.
10. ПОДАРУНОК МУЗИКИ
Як відкрилась стіна, і на старому тиньку побачили яскраві малюнки, то й підпилі шейхи, і співак поспішили до стіни.
Абу Амар зупинив рукою Алі, що разом з усіма кинувся, щоб роздивитись таємницю.
Та мосулець узяв хлопця за плечі і повернув до дверей.
– Іди вниз і відпочивай! А коли треба – я тебе покличу!
Алі відкрив рота, щоб сказати, що він хоче теж подивитись. Абу Амар опустив повіки на свої блискучі чорні очі, ніби говорячи, що розмову закінчено і слід миттю виконувати його побажання.
Засмучений Алі повернув до дверей, Абу Амар пішов за ним і зачинив двері на засув.
Хлопчина опустився вниз, де Джарія знову пекла собі тонесенькі, як лист самаркандського паперу1, пшоняні оладки.
Негритяночка, побачивши, що він сильно засмучений, підскочила до нього і подала йому гарячих оладків. Зазирала хлопчикові в лице, гладила по кучерях масними пальцями.
– З'їж оладків, з'їж! Як поїси, зразу стане на душі легше! Без їжі немає ніяких радощів! Як ото сидиш голодна і заперта, то не думаєш, чи щоб подивитись у вікно, чи щоб вирватись на вулицю. От коли поїси, тоді вже кортить і на вулицю дістатись, і до сусідів зазирнути. А якби ще й на базарі побувати, то справжнє свято!.. Вже рік від минулого рамадану 2 оця гієна, – Джарія тицьнула пальцями в той покій, де лежала Айша, – тримала мене в будинку і нікуди не випускала! Поки твій Абу Амар не з'явився! З ним стало справжнє свято!.. Ось вони зараз танцюють і співають про пекаря і про його коханця пухленького. Хе-Хе!.. Піду подивлюся, що вони там роблять.
І Джарія підвелася в нерішучості, чи Алі не заборонить їй піднятись до кімнати.
Та Алі стало геть усе байдуже. Він думав про своє. І поки там вгорі Джарія споглядала пиятику найзнаменитіших законників Басри, він поволі пережовував родзинки. Без усякого смаку поїдав смачніші дольки помаранчі і підсохлу пшеничну пампушку.
Алі найприкріше стало від випробування Абу Амара. Невже не видно і не зрозуміло – він, Алі, старається з усіх сил, пнеться, щоб бути корисним! Зовсім не так, як інші хлопці, з якими він виростав на багдадських вулицях. Ті завжди намагались обдурити одне одного і старших, десь щось поцупити. Він же хотів усе зробити сам, своєю, вправністю. Адже коли приносив у шинки свіжу рибу, ніхто до нього не ставився із зневагою, що він нічого не вартий, нічого не вміє!
А відтоді, як почалася подорож на сафіні, і кухар, і Джафар, а тепер і Абу Амар та й усі інші думають, що він якесь ледащо.
Гарячі сльози підкотили під горло хлопцеві, але від цього, коли він відчув, що ось-ось заплаче, його охопила гостра лють. І він враз вирішив, що аж ніяк перстень з лалом не має належати Абу Амару. Зрештою, не Абу Амар жбурнув перстень у канал. І сам Абу Амар ні словом, ані рухом не виявив тоді своєї злості, що і він у такому збитку опинився, подарувавши перстень цій навіженій музиці. А вона звела все на пси!.. Алі вирішив віддати променисто-кривавий лал музиці. Без сумніву, в неї має бути і срібло, і золото, дирхеми і динари. Він назавжди запам'ятав її житло з дорогими вірменськими килимами, різьбленими тахтами з червоного дерева, вишиті шовком подушки, і поцяцьковані два аль-ута на стіні, і чорного дерева ребаб, сувої рукописів на полиці, дорогоцінний каламар, зроблений з гірського кришталю… В неї мають бути монети. Вона живе в малесенькому приміщенні, але в ньому більше затишку й краси, ніж у всьому цьому старовинному занедбаному будинку Айші.
Коли вів остаточно упевнився, що віддасть перстень музиці, йому захотілось їсти. І він з'їв половину того наїдку, що був призначений на всіх них – Айшу, Джарію та Алі. Він упер недоїдки без жодного вагання. Бо весь час Джарія, немов божевільна, смажила собі просяні млинці, Айша від їжі відмовлялась. Лише пила й пила воду. Та й до всього, після чарочки ліків вона міцно засинала на кілька годин.
Він умостився на вузькому тахті, загорнувшись у стару попону, і довго крутився, все намагався уявити собі, скільки ж дасть йому срібла музика. Бо що перстень – справжній скарб, він одразу зрозумів, як почув, що сп'янілі повії прохали, благали Кадарію не викидати його, не топити в каналі. А співачка Ніссо, аж заходячись від лютої заздрості, намагалась підштовхнути її на цей безглуздий вчинок.
А тоді, зі сріблом Кадарії, полишить він Абу Амара і зразу ж піде в порт і взнає, коли перший вітрильник-дхау виходить в Арабське море, щоб досягти за тим моря-океану, а за морем-океаном славного міста Калікута. І він тоді, нічого не сказавши Абу Амару, попливе назустріч своїй долі, щоб здійснити свої мрії і побачити чудеса далеких обріїв.
Адже виходило з Абу Амаром погано. Алі не спитав на самім початку про платню за службу. А тепер він уже не міг про це спитати. Язик не повертався, та й було страшно. Бо в Абу Амара хоч скажені ночі, і біганина, і треба все встигнути, та все ж Алі постійно має наїдок. І якби не Абу Амар, то не знати, що б і робив він у Басрі. Здихав би з голоду. Бо як зібрались тут кораблі з усіх усюд, то ціни на їжу підскочили у кілька разів. І вода, смердюча й брудна, ну чисто з калюжі, та ще із солоністю морською, коштує не дешевше багдадського шербету!
І отак-от, з невеселими думками про свою службу в Абу Амара та мріями про дирхеми Кадарії, Алі зрештою заснув. І зовсім не чув п'яного галасу, коли вночі вийшли гості від Абу Амара.
Сам Абу Амар із п'яним музикою проводжали човна, стоячи на краю греблі, і довго розмовляли зі стражником, що мав охороняти богословів, кожного до його оселі.
А потім піднялись удвох до покою Абу Амара, і Джарія знов підглядала за ними. Та юний багдадець всього цього не чув і не знав…
Алі прокинувся ще до вранішньої молитви. Зазирнув до Айші. Вона стогнала уві сні. Тому розбудив її і дав води й дурманного лікарського зілля. Джарію не став будити, а поспішив нагору до кімнати Абу Амара.
Двері були зачинені на ключ, і йому ніхто не відповів.
Тоді хлопець зазирнув крізь дірку від сучка. .
У сутінках, бо завіси зовсім були спущені на решітки, побачив – у кімнаті нікого немає. Подушки розкидані, скатертина з перевернутими чашами, баклажками і глечиками з-під вина, лушпинням і недоїдками не прибрана. Алі зняв ключі з пояса, та жоден з ключів не підійшов до замка кімнати Абу Амара.
Тоді вирішив не витрачати марно часу, а поспішати до кварталу повій.
Прихопив у дорогу жмені дві родзинок та трохи сушених смужок дині.
За фалс перебрався до кварталу, де жили християни, а тоді вже по мостах високих та по низьких плавучих мостах дістався до широкого каналу, на другому березі якого були веселі кварталі повій з шинками, харчевнями, крамницями, де торгували вином та закусками.
Знову за фалс він був на другому березі. О славна Басра! За все, за все тут треба заплатити хоч би фалс!
Якщо всі квартали після вранішньої молитви вибухали всіма можливими звуками – галасували човнярі, продавці, дзвеніли її стукотіли молотками й молоточками ковалі, мідники та золотарі; вихваляли свої страви базарні кухарі; закликали подивитися всякі штучки й витребеньки базарні фіглярі – то в кварталі повій панувала тиша. Геть усі вікна завішені, а двері замкнені.
Лише двоє сміттярів затертими пальмовими мітлами змітали бруд з хідників. Та ще двоє зігнутих водонош з величезними бурдюками на плечах стукали у двері шинків – пропонували наповнити за ніч спорожнілі глеки.
Ще один водовоз куняв на демені пузатого човна, наповненого здоровенними корчагами та бурдюками, і час від часу торкався своїм зморшкуватим чолом зігнутих колін.
Лише на кінці кварталу, біля рогу, де інша вуличка перетинала головну, були відчинені двері знайомого будиночку, і відтіля чувся легенький передзвін струн.
Алі вмить упізнав мелодію "Фатіми", з якої й почалося його знайомство з цією малесенькою жінкою з кварталу повій.