Батько туди часто їздив з інспекціями, де йому дарували зроблені зеками підстаканники, розшиті бісером гаманці й вибиті на жовтій блясі портрети Дзержинського, Єсєніна з люлькою та Висоцького.
Без діла батько не міг, тому, й маючи добру пенсію, влаштувався читати політекономію в торговельному технікумі.
"Їсти хочеш? — спитав він у сина. — Тоді треба почекати. Бо я у це не встряю. То — справа бабська. А змочити горло — будь ласка!"
Він витяг із холодильника самогон, квашену капусту, сало й часник.
"Чим багаті, — сказав він, — зате все — натуральне".
До кімнати зайшла його нова дружина, Галина Григорівна, вдова з міста Козятина.
Батько налив собі й сину по повній склянці.
"Ну!" — сказав він і підвівся, щоб почаркуватися.
"Руслана бачив?" — спитала Галина Григорівна.
"Бачив — не бачив, ніде він не дінеться! — роздратувався батько. — Дай ото нам краще їсти".
"А, може, йому подзвонити?"
"Не лізь не в свою справу!"
"Хто цей Руслан?" — спитав Бурдик.
"Студент, — відповів батько, — двієчник. Ну, вперед!"
Бурдик сказав, що він не хоче пити.
"Як так? — не повірив батько. — По одній! Вона колись на війні життя мені врятувала". — І батько, видихнувши, влив у себе всю склянку. Син його зробив те саме.
"От бачиш! — сказав батько. — Зараз вона всі дурні думки випалить. Сорок три градуси. Я сам робив. Ми ж не турки. Це в них алкоголь заборонений. А у нас — можна. Якщо в міру. Спирт колись мене з того світу витягнув".
І батько переповів йому свою улюблену картину — бомбардування німцями боліт поблизу містечка Темрюк на Кубані. Наші солдати лежать у багні. Німецькі літаки кружляють і закидають їх бомбами. І, через те, що там — торф, бомби не розлітаються на шматки, а розпирають землю та застигають у вигляді ґуль, куль та циркових куполів. Якби не спирт, батько там би й досі лежав.
Із Темрюка його занесло на Куренівку, де після демобілізації він зняв куток у колишньої попаді (хоча вона і брехала всім, ніби її чоловік — учитель). А звідти — в наш час, де його надурив студент Костя. Він пообіцяв батькові дістати холодильник "Мінськ" найновішої марки, одержав за це свою "четвірку" і вдав, що то був жарт.
"Якби ти, — сказав батько Бурдику, — пішов по економічній лінії, я б тебе скрізь пропхнув!" Він завжди хотів пишатися сином і ображався на нього за те, що той так і не дав йому цієї змоги.
"От чого, скажи, ти такий виріс? І, головне, в кого? Може, це шкода яка? Або хтось щось начаклував? Зараз у нас про це багато пишуть".
Він не розумів, чим живе і чого прагне Бурдик, але припускав, що його син не вибився в люди через жінок. Що котрась із них колись могла підірвала його віру в себе.
"У нас, — сказав батько, — Фрейда з відомих причин завжди забороняли. Й дарма. Я його зараз переглядаю. Мудрий, між іншим, мужик. Дуже рекомендую. Він ще тоді розумів, що до чого. Бо, як не крути, а багато чого в житті — од цього діла. Я прожив життя, але й досі не скаржуся на м'якість деяких м'язів. От, до речі, щоб не забути..."
Він підвівся, став на стілець і дістав із шафи книжку "Гігієна статевого життя".
"На, вивчи якось на дозвіллі, — порадив він Бурдику і додав пошепки: — А наступного разу треба тобі брати не розумаку якусь, а з простих. Можна із села. Здорову, слухняну, роботящу, щоб..."
Зайшла Галина Григорівна зі сковорідкою смаженої картоплі та відбивними.
Вона ще раз запитала про Руслана, і батько знову урвав її. Він налив собі у склянку, Галині Григорівні — в чарку, а Бурдик відмовився.
Батько не став його переконувати. Під час їжі він ділився з жінкою й сином своїми враження від нових фільмів, книжок, телепередач. Торік він мало не на всю пенсію передплатив кілька літературних журналів, стежив за всім, що друкується, і прозрівав після кожної гострої публікації. Часто й сам критикував керівництво.
"Оця кампанія боротьби з алкоголем — це, я вам скажу, не помилка. Це — шкідництво! — вважав він. — Не обійшлося тут і без заморських спецслужб. Але з нашим народом не можна так! Бо він терплячий, це так, але тільки до певної межі. А після того — вибачайте! Він скаже: я більше не можу! І всіх під суд! Бо вже сідають на голову. Наприклад, Руслан, студент мій. Знань — ні на копійку. А ходить, випрошує трійку. Каже, що мати його — директриса м'ясокомбінату. А це — і ковбаска яка хочеш: сервілат, московська, суха, варена, м'ясо всіх типів і смаків, кури..."
"Кролі", — підказала Галина Григорівна.
"Само собою, — сказав батько. — Сосиски... ці... як їх..."
"Мисливські", — сказала його дружина. — Дзвони!"
"Кому? Він сказав: "С етім вапросом — к маєй мамє"!"
"От, значить, їй і дзвони!"
"Так я ж її не знаю. Я з ним домовлявся".
"Ото треба було спочатку, щоб він тобі м'ясо завіз, а тоді вже оцінку ставити. А ти усе навпаки зробив!"
"Ну добре, годі вже!"
"Або давай я їй задзвоню".
"Якого біса?"
"Скажу, що ти ліг до лікарні..."
"Ага! До лікарні! Скажи ще — в могилу! Ти так не жартуй зі мною. Бо в мене рука важка".
"Тільки спробуй! Я Толіку скажу, і Льончику теж! Вони тобі покажуть".
"У мене, між іншим, також є син, — пригрозив батько своїй Галині Григорівні. — От пропишу його тут, тоді знатимеш!"
Його дружина кинула ніж і побігла до ванни ридати.
Батько підвівся, взяв "Приму" і довго палив на балконі.
А Бурдик був змушений слухати, як плаче та проклинає когось його мачуха. Він шкодував, що прийшов сюди. Але його дружина поїхала на кілька днів до Москви, а її мати, щоб не бачити зятя, замкнулася ще й на нижній замок, від якого він не мав ключа.
Батько прийшов з балкону, сів, позіхнув і закліпав очима. Раптом під столом він розгледів ніж, встав, підняв його й кинув у раковину. Тоді позбирав брудне начиння, але мити його не став. Знову сів, взяв сірник, загострив його й дістав із зуба шматок м'яса. Батько на мить завагався, не знаючи, що з ним робити, і тут його погляд спотикнувся об Бурдика. Батько замислився.
"Я тебе попереджав, — сказав він, нарешті, — але ж ти не слухаєш! Живеш, немов дикун! Без телевізора, без газет! А раптом вони війну оголосять? Або катастрофу. Чи каналізацію десь прорве! Га?"
Батько засопів. Бурдику здалося, ніби він хоче щось скинути з себе. Або з чогось виборсатися.
"Ти... це... — він, нарешті, прорвався до сина, — хоч би зайшов якось... Поділився б думками... Поїв би чогось... А то що ти і де ти — я ж не знаю".
Бурдику гостро схотілося взяти свого батька на руки, зігріти і заспокоїти.
"Я буду, — пообіцяв він, — тепер я ніде не дінуся. Це раніше я не міг, бо ходив шукати одну дуже важливу річ. Тепер я її знайшов. Вона й тобі також знадобиться".
Але його батько вже спав. Бурдик переніс його на диван, а сам ліг на підлогу.
Посеред ночі батька замучила мокрота. Він запалив світло в кімнаті, поплентав до туалету, півгодини відпльовувався й зливав воду. Звідти він потупцяв не на диван, а до іншої кімнати, на своє подружнє ліжко.
Мабуть, він там впав на Галину Григорівну, бо вона скрикнула й кілька разів ляснула його. Він, мабуть, не опирався, бо одразу ж почав хропіти. А жінка його, навпаки, перш ніж заспокоїтися, довго докоряла йому за Русланову ковбасу.
Бурдик відчув напад нудоти.
Він кілька разів вибігав на балкон і заснув лише тоді, як дав собі слово, що завтра ж повернеться в Манастирець.
Вранці він удав, що спить, і, коли його родичі розійшлися по роботах, оглянув кухню й обидві кладовки. Порожніх пляшок він ніде не знайшов, тому, щоб купити квиток на "ракету", був змушений, на додачу до "Гігієни статевого життя", позичити в батька ще кілька книжок. Потім він поїв і взяв курс на букіністику.
Зустріч у "Дружбі"
Там, де раніше приймали та продавали книжки, тепер торгували всім, від чобіт до кондомів. А відділ букіністики перевели до книгарні "Дружба".
Бурдик пішов туди, знайшов куток із позначкою "прийом книжок", і одразу ж подумки виправив напис на "приймання літератури". Жінка-приймальниця жестом вказала йому на стілець і, коли він повикладав крадене, витягла з шухляди табличку "санітарна година". Дочекавшися Бурдикового обурення, вона відкинулася на м'яку спинку крісла і зареготала.
"А чи не казала я тобі, що ми ще зустрінемося?" —запитала вона, й Бурдик упізнав Боровадянку. Її зморшки були заліплені крем-пудрою, а сивину вона залила хною. Міцні фіолетові скельця захищали її очі від прямих поглядів.
З комсомолу вона пішла у торговельну мережу. А в рижковське житло дочка її не прописала, бо здогадалася здавати квартиру американцям за долари. Сама ж вона подалася у бізнес і часто їздила за кордон. Але чим там вона торгувала, ніхто не знав.
"Ну годі, розповідай, — одсміялася, нарешті, Боровадянка, — де був? Кого бачив? І чого вернувся?"
Бурдик отетерів.
"Мабуть, дізнався таємницю і хочеш її передати комусь? Га? Не чую відповіді!"
Бурдик мовчав.
"А, може, ти ображаєшся на людей, бо ніхто не розуміє тебе?"
Бурдик не відповів.
"Ну й дарма! — щиро зітхнула Боровадянка. — Не можна так. Не маєш права. Бо хто ти такий, щоб від когось чогось вимагати?! Краще скажи мені: ти знайшов секрет чи не знайшов? Поділися хоча б зі мною. Бо пропаде ж!"
Бурдик втупився у свої книжки.
"Не хочеш — не треба. Бо я його й без тебе знаю. Дихання! Теж мені — таємниця! Та нам про це й до тебе тисячі разів говорено було! Й такими мудрецями, в таких барвах, і з такими подробицями!.. Подивися оно — цілий відділ присвячено виключно диханню. І в кожній книжці — десятки, а то й сотні посилань на інші твори та ще глибші й точніші свідчення. Тут усе розписано — як, і коли, і чим годиться дихати. Напряму, через тростину, у трубочку, з балонів, — коротше, від і до! Бачиш? Ну й що з того? Скільки є тих, що цікавляться цим? А з них скільки таких, котрі дихають, як тут написано? А! Мовчиш!"
Бурдик і справді мовчав.
"А чому воно так, знаєш? — розпалилася Боровадянка. — Тому що нікому твоє знання не потрібне! І дихати так, як вони закликають, — то абсурд! І дурість! Бо з наших об'єктивних потреб воно не випливає. А все, що нам треба, й саме, без зусиль і надсаду заходить у нас. Так для чого ж вигадувати собі зайвий клопіт? У нас і без того достатньо проблем".
Бурдик простягнув руку до своїх книжок.
"А, до речі, — помітила Боровадянка, — де це ти зібрався? Невже знову на гору? Не раджу.