А поки що ти їдеш електричкою, вертаєш із міста, просмердженого дохлими щурами в каналізації і похіттю заздрощів; ти з’являвся там безпідставно— робота і гроші давно зцурались тебе— з’являвся за прикладом комети, що впочатку чорнобиліани кресала виднокіл і від всього нею побаченого, дикішого, аніж космічний морок мільйонів літ, дим, як крик, валував на пів неба; камінь і той відмовлявсь тут безглуздо гинути і, буцім розжарена сокира, для гарту вкинута в кипінь олійну, вихриплював з себе німу, розщеплену на відчай, душу; ти з’являвся серед мерзот, серед запустінь, і всюди бачив своїм звовчілим поглядом недавніх будівників мавзолеїв, пірамід, будівничих збожеволеного реактора: всі вони в припадках розкаянь ставали, мов ганчірки, і все благали, щоб ними затикали щілини в саркофазі; ти запитував свого вчителя, що згодом відвідає тебе і вручить повноваги опікуна над осклерозеним століттям— батьку ! куди ви мене послали дбати?! шити вітрила для списаного вогнем димоліття! шити трепетні сторінки з дармоліть відживаючого, з прощань всеземного; зшивати в’єдино простягнення у майбутність, долоні вітрильника, який полине туди під вітром замислених, щасливих поглядів; ти вривався в міста ненадовго, рівно на стільки, скільки людині із зціпленим подихом треба для відвідин засидженої громадської гидярні— і вивтікував звідти задиханий; протирав очі, обпечені аміачним злодухом, відхекувавсь і знову міг бачити; бачив падлітиків, тих, хто найбільш випробовує Боже терпіння і збиткується з Вищої волі: один політик сьогодні повинен перебрехати сто тисяч брехайл— така норма— і забити баки навіть тим, хто й дотоді мав лише вітер у скронях; ти приділяв їм увагу як головним підозрюваним у справі чорнобильського шахраїзму: обрахунки йшли на мільйони людських погибелей; політики, звісно, віднікувались; біографії в них загальні; десь похвалили в школі, в піонертаборі, в училищі, в армії, на підготовчих курсах вузу, похвалили за красномовство, за те, що міг виступати з будь-якої теми й без теми, з чистою безсовістю в зеленокошачих очах; таких плекали; надто в імперії, де кожен другий працював на службу, а кожен третій на вовчицю-службу-матір, де змалку їх вчили бігати на четвереньках, давитися сирим м’ясом і з шакалячим спритом впиватися в обличчя сонного— і так душити; ти дивував їхній звіриній здатності забувати— хто ким був, на кому скільки чиєї крові?— але, насправді, вони ніколи нічого не впам’ятовували, керуючись інстинктами, хижим чуттям; і ти нічого не міг тут вдіяти, когось всовістити, переконати— чорнобиліана тривала— ти думав про всіх тутешніх людей, про те, що чекає на них позавтрім, а красномовні політики думали, як на їхніх горбах в’їхати в променисте майбутнє; і це їм вдавалось. І ти, що знав і любив вітчизну, як Олександр Македонський свого Буцефала, свого коня, з ласки якого підкорював племена і царства, знав як лагідний лоскіт вітру в гриві, як подих удачі, піднятої навдиба, ти з дурної оказії мусив вертати назад, додоми, в село, куди ледь сягала пам’ять; там бабця в твоїй уяві досі просиджує на веранді, знерухомлена інсультом, сидить, усміхається на осонні, а потім пробує помалу, помалу з кріслом посоватись до дверей і ти, зовсім дитя, кидаєш на неї килимову доріжку і заходишся сміхом; така до смішного бабця повільна; в тій хаті народиться брат твій і ти під кущем смородини, в затінку горішин, у старій, обмотаній цератою, гладишці закопаєш свої цяцьки і кілька цукерок, про що через чверть століття оповість тобі батько, і ти не знатимеш, що керувало тоді тобою; і так само не взнаєш, що повертає тебе до ще ненаписаного, ледь уявленого, ненародженого, не доброго й не лихого, схожого на втрату свідомості і на пробудження в слові; але своє, минулішнє уявити найважче; як, наприклад, з тею гладишкою— ти не пригадуєш її навіть з розповіді батька; але той, хто відкопав випадково, перекопуючи лопатою на весні города, той пам’ятає добре; так і з відкопуванням чужих доль, здитинілих скарбів тобі, здається, щастило більше, ніж з власною долею: вона так і лишилася в глечику, про який ти нічого не пам’ятаєш. На час повернення в сутінковій, пронизаній зимовими протягами електричці, ти вже облінився писати завзято, годин по шістнадцять за столом або будь-де, аби лиш папір і ручка; гординя тебе ніколи не надихала; за працю повинні платити; редактори ж платили самі собі, оголосивши свої журнали безгонорарними— вони, вчорашні сексоти, недоріки з підлотним, садистичним вогнем в очах, белькачі відродження, людоїдці вчорашнього, комсючила, які раніш не встигли вигризти твої тельбухи, тепер по краплині марноти отруювали бажання праці; всі попередні упирства виглядали нічим у порівнянні з таким порядком; іноді ти зустрічав на майдані критика з тупими замашками солдафона— з гуталінним бадьором той ганив усіх і вся, ніби ввірена йому література, як колись каптерка, потрібна була, щоб мордувати новобранців і розкрадати посилки; і, налупившись домашніх ковбас і сала, йти качатися на турнікові; і от він, накачаний, бандитськи вугластий, з усміхненою печерністю на лиці, дорікає тебе за маячню, каже, що треба писати простіше, писати для народу, писати, принаймні як той або той, або, на крайній випадок, як отой, а так кожен може, сплутавши фолкнерівство з маркесіанством, розбивати, дурний, об образа свою голову; в усій його квадратовій статурі вродженого солдафона, унтера, ката, старшини вгадувалось непереборне бажання влади; бажання виструнчити і наказувати, щоб падали обличчями вниз, у баговиння, в снігову кашу, і повзали черв’яками перед сірим зверхництвом; критик і сам пописував— щось рахітичне від наслідувань і плагіатств, зачмошене мертвослів’ям, газетною пісною мовою— і чим далі тікало від нього визнання, тим сильнішала в ньому мстивість; слово його наливалось ваготою обуха і нетерпцем та потягом бити в тім’я й відскакувати завчас, поки підкошений падатиме, сцикаючи на стіни кров’ю; в постчорнгробильських знемогах такі, як критик, і сам він, отримували надживучу міць і силу, а ти і твої неописані ближні, перетворювався на скрижанілий звук, на трепет обмерло вітрильніючого прощання, гнітючого, мов вічний переддень похорону — на примару незжитої, ніким непрочитаної сторінки, на безособовість мовлення, на гіркий, всім повчальний, приклад, чого не варт робити; так здебіліли променисті обставини, що всякий двозвивинномозкий почувався пророком — і йшов демокрякати і пророчити від імені новоблуду; ти втікав звідти; не стільки від критиків чи інших нездар, як від бажання їм суперечити і труїтися глупством; бо й покидати нічого, шкодувати ні за чим; тут все було однаковим, пропохабленим, пропліткованим, проненависненим, прожадобленим, прозаздротненим вже котрий вік, од двадцять шостого квітня: вітер на колах безгомінь, тиша розвіяних попелищ, всенічне котяче янчання з боку Прип’яті; все ворохобилось безнадійно, впивалося до нестями, гинуло з радістю сміття в каналізаційних решітках; доживаючі заздрили раніш померлим, вартість життя залишалась меншою від витрат на самогубство; до того ж нахлинула вічна біда постколоній: сектантство у всьому; якісь мистецькі групки, якесь ображене початківство, якість літературні школи, якісь карликові авторитети, якийсь безмежний провінціоналізм— і ти був на стільки довірливий, що подумував виправити цей сектанізм з агонізмом; просвітлений тугою по вітчизні ти хотів прояснити це залоскотане лестощами, схибнуте на геніальностях, хитрувате маловірство; бо в тому місті, куди не поткнись, кругом зустрінеш сварливих, з немитим горгонинським волоссям рифмачів або кількох малярів, що несуть над головами автопортрети, стилізовані під пророків, або пару критиків, самозаглиблених, мов щойно кастровані різники, або усміхненого всим зім’ятим обличчям, щасливо-розпашілого, мов згвалтована стара порхавка, журналістика— все до болю знайомі обличчя! можливо, тому ти й не пнувся в генії, не хлюпав розчуленим носом на літстудіях, заснованих спецслужбою, мов мисливські засідки на скотомогильниках— ти мав дещо інше покликання: вижити й написати; воно, незримо вкарбоване,— вижити й написати,— виводило тебе неушкодженим з таких усюд, звідки, здавалось, нема повернень; воно материнськи зводило коміра і засніженим ранком виводило в безпритульність чергового степового містечка, де підпрацьовував збирачем замовлень на збільшені фотопортрети, воно переводило через міст, посипало ковзку дорогу жужіллям; мов захукане дзеркало, протирало площу— і ти помічав лице жінки, чарівнішої, ніж доля, просто земної, з небеснолагідним голосом, жінки, чию присутність ти стільки вгадував легко й безболісно, мов замерзаючий перед втратою свідомості— і от вона входить в тебе, всіма морозними зашпорами, і залишається доти, доки не викажеш це паперові; вже в іншому місті, засидженому геніями, мов стара люстра мухами, легкий і виписаний ти під обід вийдеш на люди,— щоб притлумити пам’ять, впомірнити уяву, трохи відійти від писання— і наткнешся як не на поетів, то на художників, як не на критиків, то на газетних борзописців; хтозна, коли й де ти познайомився з ними— і от маєш клопіт, відомий психіатрам: колишній твій пацієнт, зустрівши , годинами випліскує на тебе свої манії, підозри, плітки, переконує, що погубить себе й запропастить, тільки помилуйте від стаціонару! а одійшовши на пару кроків, плює тобі в спину і скалиться: як я його нажучив! але тоді ти ще шкодував їх; ти вірив їм; ти передибував мистецькі кодла і з шалу в очах здогадувався, до якої забігайлівки вони можуть ще доклигати— один, найпатлатіший, тільки й ждав тебе: тепер він міг набльовкатись до всцикачки, нацитуватись до хрипоти, під’їхати на твоїй спині під власні двері, встотисячне вилаяти дешевим мудаком, діждатись дзвінка і, поки ти збігатимеш сходами, вмиваючись тугою за недописаним рукописом, він встигне закласти жінці, хто його приволік додоми; замовлять соків і кави, той, найпатлатіший, подарує свою геніальну, завбільшки з гірчичник, книжечку продавщиці (щоб не викликала міліцію за розпивання) стануть, спиною до буфету, за розхилитаним кутовим столом, дістануть почату пляшку з торби, линуть по склянках і, зацьковані антиалкогольним указом, так хапливо й зречено виплеснуть в себе по сто грам, мов перше відро в пожежу; помовчать, почекають— і хутцем по другій; і першими словами по тому, мов першим мамранням немовляти, буде: де б ще добавити? на тебе, як на представника народу, найближчого до вантажників, чорноробів, сторожів, продавців знову впаде довіра— дістати! і ти спускався в підвал гастроному за Оперним театром, проштовхувався між інших спраглих, між ящиків з пивом, між бочок з тюлькою, послизався на заллятих олією сходах, випрошував дві пляшчини "андроповки" з салатовими етикетками, втягував живота, запихав їх за пояс, як кіногерой перед ривком на дзота, знов проштовхувався, знов послизався, знов оббивав коліна на сходах і, на ходу піднімаючи капюшона, перебігав вулицю під безнадійною мжею; бридка рання ніч і жаб’ячий холод у розмоклих туфлях, як завжди о такій порі, сиротинили серце— й переслідували непоправним: думками про дитину, про втрачену сім’ю, про щомиттєву можливість бути пійманим на лікарняні в’язки— варто лише комусь дотягнутися до телефону і нажаханим голоском доповісти про твою поведінку, загрозливу для оточення (дві держави, одна на здиханні, друга вприпочатках потьмарення, надцять років, посьогодні і повсякчас, дві державки і їх державкала, десятки мільйонів напідозрених хвилин, кожна завдовжки з вічність у дочікуванні непритомним обличчям чобота! довжелезні мільйони митей-добивань дві державки, дві людоїдярні, два обкованих чоботиська, дві смертярні, переповнені спадковими людоїдами і їх подобрілими від беззубств виродками, офіційно вважатимуть тебе негідним, непевним, загрозлим для їх садистичного спокою, і триматимуть під прицілом, і кожна мільярдна мить могла стати останньою; ножакою в спину; кулягою в потилицю; накинутим на шию, гадючехолодним ременем; наскрізь продірявленими, вщент просухотненими, легенями; крапкою долі, цяткою від укола, яким впорснули б кінську дозу психотропів і, перш ніж заціпеніти, скручений смертельним правцем, з роздертим судомою ротом, з головою, схибнутою за плече, з руками скарлюченими й заламаними за спину так, що їх не розігнути й ломом, перш ніж ґеґнути, ти б всрався, так скорчило б киші від галоперидолу, і, гидуючи трупом, фашизоїдний, мордатий, налисо голений санітар розлютився б на невіддячену образу і каблуком чобота блиснув би в пахвину мертвому, і ще і ще підгилював би до стіни труп’яка, а потім, в оскаженінні, почав місити ліктями, кулаками, ногами всякого німого доздиху, що на біду собі вистромився б з палати: глянути, що там гримає на коридорі? чи нема в того, скорченого, хоч якогось недокурка по кишенях? нема й не було нічого) повз ліхтарями, такого ж кольору, як світло в моргах, ти спускався провулками вниз: компанія помітно нудилась під забігайлівкою і за браком випивки вічно вирішувала жидівське питання: хто жидок? хто прижидок? хто полукровка? всяке мистецьке кублище тут бралось до вирішення за четвертою чаркою; бралось, не зважаючи на відвертий семітський вигляд промовців: вирішити раз і назавжди! теоретично й державно! з обивателями і авторами! позірно й приховано! вогнем і мечем! випікаючи їхні іронії, жирне зубоскальство! а назавтра з тремтячими руками розкаяних єретиків бігли до телефонного автомату: видзвонювати знайому єврейку і випрошувати на похмілля; а згодом бігли в єврейські фонди, в єврейські банки— випрошувати абищицю на підтрим журнальчиків, де на повному серйозі відроджували національну духовність— левову частку зажилювали собі, наклюкувались в перший же день і знов вирішували: що робити з жидами? все в їхніх руках! а ми на нашій, на своїй землі— хто ми?! нє-ее, це занадто вже! тицьнули завідчепно якогось пів шекеля— і кланяйтесь їм! треба відроджуватись, треба! ну, наливай по новій; де наша не пропадала; віділлються їм наші сльози.