"Врачу, ізцілися сам".
Чи це мені здалося, чи я спала? Ніякого лісу, ніяких примар. Електрика рівно розсіває світло по канапі, а зверху на стелі — коло від абажура. І на листі паперу нічого нема написано. Але ж такого балету я ніде не бачила: балет-феєрія "Цвіт папороті"
Що це? Міраж?
В ту мить мені здалося, наче стіна, яку я торкнула легенько одним пальцем, раптом упала й передо мною розкрилися далекі-далекі горизонти. Снага, що тремтіла в мені, нагнітала мене, не маючи виходу, — наче стріла з міцно натягнутого луку, прорвалася й ця стріла з неймовірною силою полетіла в свою ціль. І нема цього "не можна", яке тримало мене цупко цілий рік. Можна, все можна, що хочеш!
І головне, ніякого листа не треба писати! Треба тільки записати це, що тільки-но привидилося, й працювати над ним. Дідько його бери, якщо й зламається нога...
І не спала цю ніч, і спати не хочеться, й ніяк не ввійду в свої береги. То раніш наче з мене виходило все тепло, а тепер наливається в мене, прибуває й прибуває.
Для великої праці.
67.
Максим Стеблівський Платонові Озеровигу
Красно дякую за клопоти, але марно турбуєшся: я вже влаштувався й непогано. В сосновому курорті. І дружина моя — тутешня. Сподобалася мені тут одна мед-сестра, — ми з нею за який місяць і окрутилися. А чого ж нам чекати? Життя вдруге не прийде. Поки живемо, стільки й нашого!
Чи ти не знаєш, чого це так раптом Зоя подобрішала? Одержав від неї листа з Лівадії, теплого-претеплого. Навік втратив надію перепросити її за ту дурну витівку, а тут вона сама одумалася, голос подала. Наче якась друга людина писала. Чудеса творяться на світі!
Якщо вже повернулася з Лівадії, — палко вітай її від мене.
А як там наш "сухар", Сергій Михайлович? Поскрипує?
Твій, ніде й ніколи непропащий, —
Максим
68.
Юлія Отава
Я думала, все це закінчилося. Аж ні! Сьогодні я знов напилася хмелю й не можу протверезитися. Сьогодні я знову була кілька годин у одній кімнаті з людиною, яка, виявилося, зовсім не аскет.
Ну, чого він так притягає мене? Тепер ще з більшою силою сполучаю в собі ці два протилежних почуття: життьову снагу й радість, навіяні його особою, з відчуттям горя, коли бачу його, чую, як розмовляє, сміється. Що за посмішка, — мені аж моторошно ! Це таке чарування, що я з острахом втуплюю очі в стіну. Не треба бачити її, не треба знати її, — сумну і сяйну водночас ...
Там на стіні я хотіла побачити ті обриси, які тільки-но наповнювали мене, — фрагменти з балету "Цвіт папороті".
Ці дні я жила подвійним життям. Одне зовнішнє, що забирає якусь невелику частину енергії, і друге — внутрішнє горіння. Уперто рояться образи, окремі деталі створеної вже десь, але не вилитої в чітку композицію феєрії. В такому стані мені здається, що мої рухи, навколишні люди, предмети кругом мене, — сон, а оті марення невиразні, невловлені ще в образах, то — яв.
Два ритми відчуваю виразно тоді в собі і вони не зливаються: один розмірений, повільний, а другий — шалений, буйний, несе мене, а я в його хвилях мигаю тільки. Але господиня над цим ритмом я. Накажу — й один мусить зникати.
І я казала собі: що жаль неподіленої любови проти жалю — не бути ніколи мистцем? Порох, тлінь проти вічного світила!
Тільки в цьому кабінеті дивно все переплелося: і мій стри-мано-бурхливий ритм, і марення, і ця посмішка-сяйво.
Мені продиктовано. "Розшифруйте!" Я згортаю своє писання, встаю. А в дверях мені захотілося подивитися на нього. Який він? Я ж не бачила його вже два тижні, після смерти дитини. В кабінеті повно людей. Цього не помітить ніхто. Оглянусь!..
Прозираю крізь голови, а... він прозирає крізь ті самі голови, щоб подивитися на мене...
Що це значить? Він дивиться мені услід?
Що означає це! Руйнувати мене так!.. Я не бажаю крихт з багатого столу. Коли мене пригинають до землі страховиська, — це тільки мене обходить і більш нікого. І я їх не лякяюся, — нащо ж він дивиться так обожнююче мені услід?
Які ті очі сині, це щось надлюдське...
69.
Сергій Михайлович
Віруся все тужить... Годинами сидить і закам'яніло мовчить. Яка сумна могила став наш, ще недавно такий затишний, дім. Що робити?
Коли б не цей закам'янілий розпач Вірин, я сам, мабуть, не витримав би. Але коли ще і я здам, хто ж підтримає Віру? Я майже силою повіз її недавно до театру, так вона там розплакалася й ми не досиділи до кінця.
Чому інші діти живуть, а нашої Лади нема? Ця думка переслідує мене. Сиджу в тресті, — гонить додому, до Віри. Сиджу вдома, — гонить у трест, до роботи. І робота мені — міцний настій наркози, — яв ній забуваю все: Ладу, Віру, себе...
Але чим же допомогти Вірі? Допомогти конче треба. А чим? Просив її поїхати на курорт, до моря, — не хоче, на село до родичів, — не хоче.
Час! Час — великий лікар!
70.
Юлія Отава
Сьогодні останній день. Останній! Узавтра приходить з відпустки Зоя і я вже знову не бачитиму Синьоокого. Але серце наказ скасувало. Лист невідісланий, як і інші, лист навіть не написаний. На тому листку паперу — зарисовки лісової феєрії. Це тільки початок, де покищо не вкладено праці, а вирвалося те, що давно назріло. І не знаходило досі виходу. Тепер же почалася велика праця: над своїми занедбаними мускулами, над творами майстрів, що складали хореографічні композиції, над костюмами .. .
А скільки треба працювати, щоб передати в танку світогляд сонцепоклонників. Бо коли я цього не доб'юся, вся феєрія втратить свої пахощі. А наповнити всю феєрію тим вічно неситим, вічно манливим у прекрасне невідоме, вічно мінливим духом Мани!..
Я вже була в професора, що в нього колись училася, а він мені казав з усім, з найменшим, іти до нього на пораду.
Яка дивна й могутня сила — віра в себе! Поки я була зневірена в своїх силах, я справді нічого не могла, я боялася зробити вправу, або витягнути ногу коло осі. А тепер я вже подумую, як би мені в студію.
Треба було маленької похвали людини, яка для мене нічого навіть не значила, щоб я знайшла в собі снагу взятися до такої колосальної роботи. Не боюся я, що не вийде в мене нічого. Хоч і не вийде, однаково треба вилити з душі "Цвіт папороті". Така потреба. І тут жодних перешкод нема, крім моїх лінощів та недо-свідчености. І на них є рада — упертість та наполегливість.
Хвилиночку! Та це ж і є той лист, розповідь про ті почуття, що я так хотіла їх довірити Синьоокому й так боялася. Хіба мені конче треба розмови з ним? Від нього й так багато сяйного тепла йде в мовчанні, в розмові очима. А я хотіла листа писати. Та й піти в ніч вічного холоду?
Нехай все це вигадане, — але ж, вигадане, було воно! І я навіть не хочу дізнаватися, чи вигадала я всю цю феєрію, чи вона реально протікала в мовчанні. Це ролі не грає, бо я, так чи інакше, вклала в неї весь свій запас почувань.
Такої вигадки, як була сьогодні, о другій годині ранку, я ще не знала. Друга година ранку — продовження вчорашнього вечора, бо ми терміново писали звіт одної комісії із заступником директора, Горовичем. Роботу цю треба було здати о одинадцятій годині дня.
Було радісно. Синьоокий сидів у кабінеті через кімнату, і все було святково. Мої рухи раптом скувало, коли зайшов. Не знала я, як стати, як повернутися, — так я дерев'янію завжди в його присутності. Конче потрібно було, — не дивитися й надивитися.
Ось проходить він повз, — який страшний, висохлий, пожовклий став Синьоокий! Яка в'яла посмішка, зовсім наче його старенький вицвілий костюм. Як обтяжує його це, майже без ваги, тіло й хилить сутулі плечі донизу.
І це — господар цукрової промисловосте, який командує мільйонними коштами, хазяїн багатого тресту. Кругом такий затишок створив, таку розкіш... квітів понаставляв, доріжки порозстеляв, — а себе занехаяв. Тільки очі стали ще променистіпгі, ще заглибленіпгі в якісь далекі обрії, ще дальші від земного, буденного, дріб'язкового...
Я причаїлася, — зачарована, загіпнотизована. Так хотілося подивитися туди, де він сидів, на канапу. Подивитися просто, сміливо, щоб запам'ятати його риси, просвітити цю людину, яка дума на серці в нього. Ні, страшно, не можу!
Після боротьби з собою, — однаково, невідомо, коли ще можна буде побачити його, може це востаннє, — я зважилася. Не моя тут воля!
Ну, і нехай це буде вигадка! В той час, як я повертала свою голову, — поверталася і його, так само проти волі його, несміливо' й жадібно. В тому дитяче-беззахисному, променистому погляді відбилося все те, що творилося й у мені.
Яка сила керувала ним, тим, хто зарозуміло й суворо проносить свою голову повз мене?
І якщо я вигадала це все, — славлю вигадку, яка осягає вершин того, чого можна жадати від життя...
71.
Платон Озеровиг Максимові Стеблівському
Ну, цього я ніколи не чекав від тебе, Максиме!
Був у Києві і не згадав про нас. Зоя дуже ображена, що ти минаєш наш дім, не зайшов навіть подивитися на нашого рум'яного Зайчика. Зайчик він у нас через те, що їздить у трамваї зайцем, квитка не бере і, крім того, ще й передніми дверима заходить, мов якесь велике цабе.
Я колись, поки збоку дивився на цих немовлят, думав, що це тільки інструмент крику без заводу, і нізащо не уявив би себе з дитям на руках. Ого, ще й як я тепер його гуцикаю, з якими гордощами несу по вулиці!
А ще колись я думав, що сором чоловікові засукати рукава й прибирати кімнату, зготувати обід. Уяви, ані трохи не сором, навіть коли щось удасться, то чекаю похвали від Зої й з гордощами її приймаю. Навчився цього я тоді, коли Зоя занедужала, а хотілося її гарно доглянути, щоб вона не почувала пустки в кімнаті. І з того часу в нас само собою, без ніякої договорености, так виходить, що коли котре з нас дуже переобтяжене, а друге вільніше, то й порається по хазайству. Воно для нас обох непомітно, а разом із тим, — любо завжди зайти додому. В нас — затишність вишиваної (накрохмаленої й розпрасованої!) серветки.
Бо уяви собі, Зоя на своєму настоює. Як тільки закінчиться декретна відпустка, вона піде знову працювати. "Не можу, — каже, — без роботи, ти розумієш, Зайчику?"
Зайчик, звісно, ще нічого не розуміє, але нащось я існую. І так у мовчазній згоді ми одне одному допомагаємо, щоб нашому Зайчикові було гарно рости.
Тепер радимось, як краще, — чи служницю взяти, чи носити Зайчугу до ясел. Ми вирішили, що "в школу" йому ще зарано, дома йому ліпше буде.