зразок офіцерських зі срібною буквою "Г", замість орла, у вінку зі срібних лаврових та дубових листочків. Це була офіційна і примусова форма для всіх гімназій австрійської імперії, різниця була тільки в букві "Г" української на шапках в гімназіях з українською викла-довою мовою і латинської,— в усіх інших. В такому вигляді приїхав Микола після іспитів додому. Покрасувавшись у селі, він скинув мундир, одягнув свої штанці до колін, в яких ходив досі і в яких так зручно, особливо влітку, накинув на себе свою легеньку блузочку материного шиття і босий побіг до річки. Там чекав уже Іван Дума. Він теж склав іспит разом з Миколою, але мундира ще не мав. Батько йому не міг купити. Маючи півморга малоурожайного поля, важко було взагалі вижити з землі, доводилось підробляти іншими способами. Тимко навчився від свого батька класти печі. Спочатку клав їх під його доглядом, а потім сам опанував ремесло і зробився пічником, відомим мало не на всю округу. Але хто в селі ставить піч? Хіба що для нової хати. А чи багато нових хат будується в селі річно? Одна-дві, а частіше ні одної, так що і цим небагато можна було заробити. Зводилось якось кінці з кінцями, але на мундир синові наразі грошей не було. Можна було придбати в той час одежу в розстрочку — багато приватних крамниць давало так одежу, але не селянинові. На виплат відпускали тим, хто мав постійну платню і мав з чого сплачувати борги, а на слово не вірили.
Викупавшись у річці, хлопці побігли в лісок на невеличкій горі, що оперезувала село і фільварок, приліплений до її підошви зі сходу.
Іван знав у лісі лисячі нори, і хлопці вирішили перевірити, чи живуть ще в них звірі. Іван прочитав недавно "Лиса Микиту". І ось вони йшли в гості до Ли-сович. Діставшись до першої просіки, що тягнулась паралельно з хребтом гори, хлопці пішли швидше, весело розмовляючи, сміючись і жартуючи. Праворуч від них видно було в долині рідне село, річку, в якій недавно купались, далі, на обрії, бані церкви і дахи хат сусіднього села, а ліворуч густі зарості грабини, що виросла на недавньому зрубі.
Пройшовши з півкілометра просікою, почули раптом кінський тупіт за собою. Не встигли хлопці зміркувати, що це має означати, як на них наїхав конем вершник з канчуком у руці. Це був чоловік уже не молодий, з сивим волоссям на скронях, червоний на лиці, видно, від спеки, а може, з природи такий, з невеличкими стриженими вусиками під носом.
Вершник був у зеленому піджаку, таких же рейтузах, підшитих жовтою шкірою на колінах, і жовтих чоботях з маленькими шпорами. У вершнику хлопці зразу пізнали власника їхнього села, довколишніх сіл і цього лісу графа Козебродського. Про нього хлопці чули, що це зла людина, але ніколи його досі не бачили. Граф жив у Львові, бував часто за кордоном, а свої села об'їжджав зрідка.
— Що ви тут робите? — спитав він, порівнявшись з хлопцями.
Хлопці збентежились, почервоніли і стояли мовчки ні живі ні мертві.
— Ви чули запитання? — крикнув граф по-польськи.
— Гуляємо,— відважився відповісти Микола.
— Хто вам дозволив тут гуляти? Хлопці мовчали.
— Ви знаєте, чий це ліс? — питав далі граф.
— Божий! — випалив Іван, що поволі почав приходити до пам'ятц
— Ах ти, лайдаку! — крикнув граф і оперезав хлопця канчуком. — Ти такий розумний?
. — Не маєте права бити! — крикнув Іван, відскочивши вбік від дороги.
— Не маю права? — заверещав пан.— Геть з мого лісу і з моєї землі, геть! Я вам покажу право!
Граф хотів ще раз ударити Івана, але хлопець махнув шапкою коневі перед очі, кінь скочив убік, і граф від несподіванки ледве втримався на ньому. Хлопці, користуючись цим, чкурнули в грабину. Вони знали, що конем за ними проїхати неможливо, а пішки граф не побіжить, бо, хоч і побіг би, все одно не наздогнав би їх. Граф казився, верещав, наказував негайно, вийти з лісу, грозив застрелити, навіть вистрілив два рази з револьвера, але хлопці і не думали вертатись. Вони були певні, що в гущавині їх не дістане ні граф, ні його куля. Граф постояв кілька хвилин і, не дочекавшись хлопців, від'їхав, а хлопці, посидівши, почекавши,
4 В. ГжицькиГі, т. 2
97
поки стукіт кінських копит не затих, почали спускатись протилежним лісистим схилом гори в долину, до села Грицівки, щоб звідти повернути додому. До лисячих нір уже не йшли, настрою не було. Спускались поволі, розмовляючи про несподівану напасть.
— Тебе дуже болить? — спитав Микола.
— Зараз не дуже болить, але пашить,— відповів Іван.
— Роздягнись, подивимось.
Іван скинув піджачок, стареньку латану сорочку з простого полотна домашнього виробу, і Микола побачив через усю його вузьку спику червоно-синій набряклий пруг.
— Як же він страшно тебе вдарив! — крикнув Микола.— Ти знаєш, якби оце зараз піти до лікаря, то на того пана можна б подати до суду. Хай би його покарали. Як він смів бити?
Микола розплакався. Ковтаючи сльози, він придумував найстрашніші кари для графа. Він уявив себе зараз дорослим, і ось він викликає графа на двобій і вбиває його за кривду, заподіяну приятелеві. Але кривавий знак на спині дійсний. Фантазії зникають.
— Ходім додому і скажемо твоєму татові, щоб подали на графа до суду,— радить він рішуче.
Іван усміхається з наївного друга. Він не набагато старший від Миколи, всього на рік, але розум у нього практичніший, він знає думку свого батька про суди і каже:
— Ти думаєш, що я виграв би? Де ти бачив, щоб мужик, судячись з паном, виграв? — Це Іван повторює явно чужі слова.— Ще, може, з яким підпанком, то може, але з графом?.. Цей же має кілька сіл власних, своїх ланів він за день конем не об'їде, а грошей у нього — хоч греблю гати. Ти думаєш, що він оце мене одного вдарив? Він б'є свого економа, управителя, лісників. Мої тато оповідали, що він раз старого лісничого, сивого чоловіка, бив цим самим гарапником, і той стояв перед ним без шапки та ще й прощення просив. Побачиш, що він за нас Амброса, побережника на цій ділянці, поб'є за те, що ми були в лісі, а він не бачив.
— Не дай бо', щоб через нас людину били! — сказав Микола.
— А що зробиш? Він пан, і йому все можна,— промовив Іван,
— Чому ж? — задумався Микола.
З того пам'ятного дня хлопець почав задумуватись над питанням соціальної нерівності. Воно постало перед ним перший раз в його коротенькому житті і породило нескінченні "чому?".
Чому пан має тисячі моргів поля, а Шкрибайло і Старощук ні одного, а батько його приятеля Тимко Дума тільки півморга? Чому люди працюють, а граф тільки їздить і б'є людей? Чому на світі багаті і бідні, пани і мужики? Чому нема рівності?
Багато ще питань виникло у хлопців, що серед невинної дитячої забави зіткнулись раптом з жорстокою несправедливістю і перший раз в житті задали собі питання не дитячі, на які, звичайно, відповісти не вміли.
Удома, поскаржившись батькам, одержали однакові відповіді, що не треба було ходити в ліс і пхатись на очі панові, що треба старатись бути подалі від напасті.
— Бався на своєму подвір'ї,— сказав батько Миколі.— А по панських землях не ходи. Чого тобі було лазити в ліс? Чого ти там не видав? У селі бався!
— Але ж бо і наше село належить йому,— сказав Микола.— Куди не підеш — усе його. Недавно, говорив мені Іван Дума, ловили хлопці вудочкою рибу біля їза, а він їхав понад річкою і попроганяв малих рибалок. Чи йому шкода було тої риби, тих дрібних плотичок, що їх і качки не їдять, і тих кобликів нещасних? В лозину не підеш, бо його, ліс його, гора його, може, ще шкільне подвір'я теж його? — майже в розпачі спитав Микола.
Батько подумав хвилину і сумно похитав головою.
— Кажучи правду, — промовив він тихо,— і це його. Захотів би граф, і мене міг би вигнати, незважаючи на те, що я вже двадцять літ учителюю і службовець державний, не його, а все ж він має право і до мене, бо з кого складається управління державне? З його родичів, знайомих, словом, з таких панів, як він сам. І недарма виникла приказка: "Панові з паном знатись, а біднякові зась".
— Як же це так? — допитувався Микола.
— А так: він давав згоду на мою роботу в його селі. Навіть попа без нього в селі не поставлять, він дає так звані "презенти", тобто згоду на такого-то попа. А здавалось би, яке він має відношення до духовенства?.. Але чому ти про це питаєш? — схаменувся батько
4*
99
Миколи.— Чому думаєш про це?' Тобі ще рано про таке, ти бався поки що, користай з волі. Коли б граф знав, хто ти такий, то, певно, нічого не сказав би,— додав батько.
— А Іван? — спитав з болем у серці Микола. — Що винен був Іван? Що він зробив цьому панові злого? За те, що сказав "ліс божий", треба було бити, та так сильно бити хлопця? Ви б побачили, яку криваву смугу зробив він Іванові своїм гарапником на спині!
Микола заплакав, згадавши слід від удару на спині товариша, але більше, мабуть, від того, що згадав старенький піджачок товариша, його грубу латану сорочку.
— Не плач,— заспокоїв батько.— Для графа, бачиш, ти одно, а Іван друге.
— Але чому? — вирвалось у хлопця.
Батько не відповів. Щоб скерувати думки сина в інший бік, він спитав, чи Микола був чемним з графом, чи поклонився і чи не огризався?
Микола мовчав. Він чекав інших слів від батька, він думав, що батько обуриться, почувши про побої, заподіяні його товаришеві, може, й заступиться, а воно он що...
"Батько боїться",— майнуло в думці. Він повернувся і пішов у двір, залишивши батька в роздумі, чи питан* ня і вся мова сина випадкові. Таким він сина не знав.
Через кілька днів Микола попросив у батька дозволу піти до діда.
— Там хоч ніхто гарапником не битиме за те, що в лісі гуляєш, — сказав він.
Батько не заперечував.
— Іди,— сказав. — Хоч і тут тобі нічого не було б, коли б граф зустрів тебе в лісі самого та знав, хто ти,— додав він.
— Чому ж то?
— А так. Ти думаєш, що у лісі в діда інакше? Тобі можна гуляти в лісі, бо ти внук дідів, а простим хлопцям із села можна, як ти думаєш? Не можна, правда? Отже, не тільки графа треба обвинувачувати, що не пускає до лісу, але й твого діда, і тебе самого, коли б поставити на його місце.
— Так чому ж це так?
— Цього, бачиш, я вже не знаю. Так було споконвіку, так світ влаштований. Один має багато, другий більше, а третій нічого не має. З цим треба б...— він хотів сказати "боротись", але злякався самої думки і сказав: — примиритись.