Та цього не можна розказати, це в слова не вкладається. Може це і є та нірвана?
А "Трактористка" не виходить. Треба ж! Тільки як писати отими папужними з газети фразами, то нудно. Нудно! Може та трактористка теж переживає отаке щастя в степу, як вийде весною орати, а я її повинна напхати суконними висловами про відсотки виконання й перевиконання норми…
Ось візьме Гаїна та напише про трактористчину матір. Ходила та мати до лікнепу. Ходила-ходила, та вже й набридло їй, покинула. Та й прийшла вона до канцелярії колгоспу, щоб дали соломи. Бо дочка заробила, а не допросишся, щоб привезли, нема чим у хаті прокурити. Та й питають її: "Соломи хочете, а до лікнепу не ходите?" — "Я вже грамотна!" — відказує мати. — "Ну ж, прочитайте, що написано на плякаті, отам під портретом товариша Сталіна." — "А чого ж, прочитаю! Тут написано: ЗАЄМ В ЧОТИРИ ГОДИ!"
9
Знов Микола не в нормі. В голові не ворушиться жодна думка. Це, мабуть, із Майєю оті вічні історії. Через ці безсонні ночі встаєш уранці невиспаний, із синіми колами під очима. А як заснути, коли Майя щораз більше удосконалює свої тортури? То — капала воду за шию чи цокотіла об склянку ложечкою, як він засинав. Тепер узяла собі за звичку ножем вдаряти по залізному бильцеві ліжка, і то біля самого вуха. Чорта лисого заснеш! Може вона брязкати так хвилину, дві, десять, годину, — стільки, скільки він удає, що спить і не зважає на її приявність. Можна збожеволіти! Але Майя каже, що це вона може збожеволіти від Мико-линої байдужости й холодної неуваги. Та ж вона йому жінка, чи ні? Нерозписані, ну то що? — Відчепись! — па це Микола. — Знаєш, що мені треба багато працювати. Я мушу спати! — Ні, ти спати не будеш, як я не захочу цього, — своїм нахабнющим диркучим тоном голосно карбує Майя. — Добре, розкажи мені, як ти ко-лись розказував, про свою дипломну працю…
І Микола починав свою казку. — Ти, мабуть, чула про таких амазонок? — І читала. Ми в десятилітці вчили… Це ті, що випалювали ліву грудь немовляткам-дівчаткам, щоб вони вміли добре стріляти, як виростуть? — О, я бачу, ти добре це знаєш! — Я ще тобі можу лекцію прочитати. Вони добре їздили на коні, стріляли з лука, самі обробляли землю в повнім військовім спорядженні, а їхні чоловіки сиділи вдома й робили хатню роботу… А щоб чоловіки не збунтувались, то їм ще в дитинстві перебивали гомілки… — Ага, то я тобі розкажу про одну з них… Звали її Амаґа.
Була це жінка Медосака, царя савроматів на узбережжі Чорного моря, десь біля Керчі. Бачила вона, що чоловік її п’є-гуляє, а про справи й не думає подбати, то здебільшого сама чинила суд-розправу. Сама розставляла в країні гарнізони, відбивала наскоки степових ватаг та ще й допомагала сусідам оборонятися від усяких наїзників. Блискуча слава про неї рознеслась по всій Скитії. Це вже, мабуть, скитське царство було в Криму, як те діялося. Бо херсонесці, що жили в Тавриці — де тепер Севастопіль, знаєш? — прийшли до Амаґи й попросили її прийняти їх у союзники та допомогти й захистити від кривди сусіднього скитського царя.
Амаґа спочатку послала скитському цареві наказ припинити кривди херсонесцям. Коли ж скитський цар не послухав, Амаґа вибрала сто двадцять воїнів, найдужчих тілом і душею, дала кожному по трос коней, проскакала з ними за добу тисячу двісті стадій, раптом з’явилася в дворі царя, перебила сторожу біля воріт. Скити розгубилися, думали, що нападників більше, ніж вони бачать. Амаґа вдерлася із своїм загоном у палац, перебила всю рідню й дружину царя, вбила самого царя. Країну віддала херсонесцям, а царську владу доручила синові вбитого царя, наказавши правити справедливо і, пам’ятаючи сумний кінець свого батька, не зачіпати сусідніх гелленів та варварів...
Навіть Майя заслухалася. Справді, наче Маруся з часів громадянської війни, командир загону… А що то за Заріна? — А то була в Закаспії цариця саків. Вона таку добру пам’ять про себе залишила, що саки висипали їй високу могилу, а на ній поставили золоту статую… Ще дуже багато переказів є про амазонок, що вплелися в грецьку мітологію. От, Іпполіта...
Але Майя вже позіхає, їй завжди стає нудно, коли мова заходить про грецьку мітологію. Вона швиденько міняє тему. — А ти розкажи, як то колись говорив, про старовинні традиції державности на Запоріжжі та про спадковість цієї традиції в руських князів, чи ото запорозьких козаків… Чи як то ти казав? — А що ж, може ні? Та на Дону й Кубані ще до революції козак мав ставитися до війська у повному спорядженні, — із своїм конем, харчами. Це ще скитська традиція. Вони так комплектували своє військо. А хто не мав коня, то не міг брати участи у поході. А втім усі вони були при зброї, себто, по-нашому, козаки. Не дивуюся, що за Хмельниччини усі вважали законним своїм правом бути козаками. Вони ж — нащадки вільної суцільно озброєної людности і дико було їм, що одним це право визнається, а від других відбирається… Або ж, — князь і дружина… Це ж традиція скотарів, що охороняли свої череди… Або, — побратимство… — А що то ти колись говорив про столицю на низу Дніпра, де потім була Запорозька Січ?
Ну, і так далі.
А тепер Микола ходить цілий день, як мокра курка, позіхає, голова напхана ватою. Він блукає очима по залі, сам не знає, чого хоче.
І раптом — стрілою думка. Нема Ляодіки! Це, справді, дуже дивно! Вона ж йому аніяк непотрібна, а надто тепер, коли доля його майбутньої аспірантури важиться на волосинці. Але щось таке йде від неї, від її приявно-сти, чого не можна словами переказати… Таке, що йому хочеться думати, думки самі в’яжуться в образи-кон-цепції, читаний матеріял стає безмежно, гостро цікавий. Історія України в її зав’язці навіває йому стан-емоцію закоханости. Так, закоханости, себто високої частоти вібрацію радости-екстази. Що воно таке? Не сама Гаїна Сай, а те, що є вона, ця Гаїна Сай…
Щоб зібрати свої думки докупи, Микола втупив очі в щось поза собою. Та-ак… Він знає,чомуЛяодіка зникла. Євген же якось ото казав, що збирається послати її у відрядження десь на південь у колгоспи, там вона має зустрітися з якоюсь стаханівкою-трактористкою й написати про неї нарис. А Гаїна Сай, мабуть, не відає ні сном, ні духом, що Микола легким доторком зрушив її нетечу, раз колись зронивши про неї тепле слово. Останніми часами вона була така жалюгідна й нецікава, усохла. Той вогонь, що метав блискавиці, зник. Шкода її. От, таке людське почуття… Походження, невдаха-літераторка, викинута з життя… Повчальний приклад і тому, хто хоче триматися на поверхні. Може й добре, що так, як є-Бо… і прощай, дорога-кохана аспірантуро!
А побічна думка при цьому: де? Де Гаїна Сай? Це вже давно-давно її нема. Мусіла б повернутися.
10
Всяке залицяння Гаїні обридливе, якщо вже по-правді. Отой, що не читав ні "Мадам Бровари", ні "Адісєї", — чого він від мене хоче? Адже ж бачить, що його не помічають. Ні, різні грайливі прискалювання очей, бісики… Вродливий не залицявся ніколи, а ось таке від нього щастя йде.
Образ його вже загубився, розвіявся, як туман. І по-рожньо, і нудно, а туга забирається за шкуру, як мокрий, пронизливий осінній холод. А життя пливе, земля летить разом із сонцем у вічному кружлянні навколо інших сонць… Кожної миті ми вже не на тому місці всесвіту, де були щойно. І Гаїна на цьому кораблі подорожує, застою нема. Але… і коли твій кінець буде?
Відчай Гаїну бере: вона не може писати. Чому не вичавить із себе слова? Щось давлюче висить над тобою — і тільки поворухнеться несмілива думка, воно й наляже на череп: не так! це нікому непотрібне! Ось, як у Зіни все це легко йде, сюди-туди, — вже й віршик на сьогоднішню тему. А в Гаїни нема цього набору фраз із передовиць, не лізуть вони їй у голову. Сказати ж своїми словами, — щире слово її осміють. У "Жмені колосків" побачать "вилазку клясового ворога". Те, що писалось би своє, не пишеться, здавлено сидить у ній. А те, що вони прийняли б, не пишеться, бо не звучать так струни її душі. І через це все з горла думки не вичавлюється слово. Нема того дзюрчання, невимушеного плину слів. І це — найбільше її горе, найбільша життьова невдача! І Гаїна розгублена, не знає, хто винен, — вона, чи світ. Не знає, за що взятися, щоб оживити себе.
"Трактористка"! Де вона? В голові щось копошиться, але нема того розгорненого фронту думок, нема слів! Кінець у цій новелі такий нудний, що неохота його розписувати. Трафарет і нудь! Гаїна повинна десь їх узяти — ці дзвінкі слова й цікавий кінець. А тут під руку попався Келерман, "Пісня дружби", і Гаїна ковтає книжку. Тому в ній такий настрій, таке багатство емоцій? І тепло! Нема там особливих подій, а кожна дрібниця мила серцю.
Це, мабуть, тому, що Келерман писав не на замовлення. А "Трактористку" замовили.
Якесь прокляття лежить на Гаїні: із своїх багатств не видобуде ні зернини. Трактористка із її стаханівськими нормами виораної ріллі анітрохи Гаїну не хвилює. А те, що виорано в її серці, — "добі неспівзвучне".
11
Ця Майя настільки вже знахабніла, що приходить тероризувати Миколу в книгозбірню.
Щоб нарешті виспатися, пішов він до товариша і заночував там. То вона другого дня прибігла в книгозбірню, розлючена оса. Бурхлива розмова в фойє. Микола намагався стишити її розгуканість. Нарешті, не витримав і не знати, звідки взялися ці слова:
— Відчепись, сатано! Я тобою бриджуся!
Вже зрозуміло?
— Ах, та-ак? То пам’ятай же! Я тебе доїду!
Фуріозно повернулась і, роздуваючи ніздрі та розвіваючи патли й поли свого пальта, побігла вниз сходами.
Хай біжить! Як може вона Миколу "доїхати"? Він уже затверджений кандидат партії. Він уже майже аспірант, бо так вважає керівник катедри. А Майя хай собі летить під три вітри із своїми нічними візитами. Микола навіть не шкодує, що вирвалось те важке слово. Її ж ніщо інше вже не доймає. Колись же треба було їй це почути.
Може й зовсім переїхати десь інде, щоб ніякі Майї не знали туди ходу? Ось хай-но тільки впорається він із новими ускладненнями, що виринають у ході його праці…
… Весь час його дивувало, що Геродот каже, та й сам скитський цар Ідантирс потверджує, — скити не мали міст у свойому степовому царстві. Та й археологія ще, покищо, в степу від Дону до Дніпра не відкрила городищ, крім величезного Кам’янського.