Ведмедівський курінь гуртом повалив під Канівський курінь. Чу-
дуються канівці, чого це ведмедівці сунуть під їх курінь.
— А чого ви до нас,— кричать канівці ведмедівцям вже здалека,— чи битися, чи миритися?
— Наразі ні одне, ні друге. Маємо до вас справу. А що з цього вийде, то побачимо, чи нам битися, чи миритися,— відказує князь Богданко за свій курінь.
— А яка ж це справа? — питає курінний Павлюк за свій курінь.
— А хочемо спитати вас, кого ви намітили на кошового? — каже князь Богданко.
— Ми ще нікого, а ви намітили вже? — питають канівці.
— Еге ж, намітили,— відказують ведмедівці.
— Кого ж, кого? — питають канівці.
— Таки вашого курінного,— каже князь Богданко. А курінний Павлюк уже й шугнув у курінь. Сподобалося це канівцям, що ведмедівці за їх курінним.
— Коли ви за Павлюком, то ми тим радше,— відповідають. А князь Богданко:
— Та нас із обох куренів замало, щоб він вийшов кошовим. Треба старатися перетягнути на наш бік інші курені.
— Гаразд, кинемося разом із вами між товариство та через два дні всі курені підуть за Павлюком,— каже Онисим Черевик, кашовар Ведмедівського куреня.
— Так воно, тільки не гаймо часу й уже сьогодні берімося за діло,— каже князь Богданко.
— Ану, всі жужмом до Гасан-Баші, там застанемо козацтво з усіх куренів,— закликали ведмедівці.
— На Гасан-Башу, на Гасан-Башу,— гукали канівці. Всі подалися до Гасан-Баші.
А там справді гамірно, хоч зима.
Розбрелися обидва курені по шинках гуртами.
— Добре дбайте, щоб по-нашому вийшло, хай із Новим роком ніхто інший, а Павлюк у нас кошовим буде,— каже князь Богданко. І подався з Покотилом у шинок Кривого Опанаса, що стояв посередині Гасан-Баші. Тут мали приходити й поодинокі гуртки та звідомляти князя Богданка, чи добре йде справа, кого ще інші курені висувають на кошового.
— Шкода мені Сокольського,— каже князь Богданко Покотило-ві,— добрий із нього кошовий, але, може, справді, хай один рік собі спочине.
Певно, що так! Павлюк добрим кошовим буде,— каже Покотило.— Я певний, що він теж твоєї ради все послухає, як і Сокольський. . .
— Дай Боже, бо мені тепер треба кошового, щоб пішов мені на руку, щоб не противний був походові на бусурман.
— — А цьому не буде противний ніякий кошовий, бо знає, що тільки й його кошовування, якби станув проти походу на невірних. Уся Січ була б проти нього.
— Це правда! Та мені не про це йде, а про те, щоб помічний мені був кошовий у приготуваннях до походу. Бо знаєш, на словах для товариства можна бути за походом, а ділом проти,— роздумував князь Богданко.
. — Павлюк не з цих! Йому в це грай! Похід на бусурман — це його живло,— відповів Покотило. А князь Богданко говорив далі:
— Тому, що метою приходу є моя справа, то я думаю оплачувати його своїм коштом. Зараз по Новому році посилаю Михася в мої добра до Домонтовича, щоб доставив припасів та гроші. Хтозна, чи не треба буде одне із сіл продати,— сказав трохи журливо.
Покотило нічого не відповідав. Стали приходити поодинокі гурти з обох куренів. І кажуть, що найбільш було за князем Богданком.
— Коли ми їх впевнили, що ти, Богданку, ніяк не приймеш уряду кошового, бо хочеш із весною знову іти на турка, що ти за Павлюком, то всі ті сказали: "Добре, хай буде Павлюк!" Але курені Сергіївський і Величківський ставлять кожен свого. А ще не знаємо, як ставляться до вибору курені Вищестеблівський і Нижчестеблівський, Поповичів-ський та Калниболоцький курені,— звідомляють ведмедівці й канівці.
— А всі інші за нами? — питає князь Богданко.
— Так,— відповідають.
— То й гарно! Противники будуть розбиті на різних кандидатів, а наші підуть разом на Павлюка. То наша перемога.
— Ще не тішся,— каже Покотило,— сьогодні так, а завтра якісь горлачі перетягнуть їх на інший бік. Дуже легко нашого брата січовика спантеличити.
— Нічого, брате, в Гасан-Баші доволі меду та горілки, справлю товариству тут Меланки, й наша буде горою. Але ми тут поза плечима кошового робимо, а воно якось не теє; Ходімо до кошового спитати, яка його думка, чи не хоче він далі бути кошовим? ч
Пішли.
— Ні, друже Богданку, не дуже я хочу кошовувати. Хіба дуже вже наперло "на мене Запоріжжя, то зостався б. Але я знаю, що цього не буде,— відповів кошовий.
Сказав йому князь Богданко, що коли він не похочує, так добрим кошовим буде Павлюк.
— Вірна думка,— признав кошовий Сокольський.
А на Меланки вся Січ була на Гасан-Баші. Шинкарі шинкували, не жалкували меду, горілки, бо князь Богданко сказав:
— Я все шщчу!
А приклонники Павлюка ввихалися між козацтвом та захвалювали його як розумного й лицарського козарлюгу.
— Він найкращий на кошового, він і Сокольського за пояс заткне... І ревіло товариство:
— Павлюк, Павлюк кошовим! Тільки якийсь завзятець закликав:
— Ні, Шахові бути кошовим!
— Ні Павлюкові, ні Шахові не бути, а Полохайло буде кошовим,— кричить інший.
А вже Охрім Довбня то всіх розсмішив. Він напідпитку викрикував:
— Нікому не бути кошовим, тільки мені! Я, Охрім Довбня — кошовий Запоріжжя!
І сам собі кричить:
— Славно-о-о! Хай живе кошовий Охрім Довбня! Розглядаючися, питає зчудований:
— Ну, чому не кричите "Славно"? А товариство в сміх:
— Будеш ти, Довбне, кошовим, та над телятами, а не над Запоріжжям.
А Довбня вже голову хилить на стіл, спати збирається, важка голова в нього, та ще лопоче:
— Охрім Довбня ко-ко-шо-вий.
— Ага, над кокошами кошовувати хочеш! Ну, в курнику можеш кошовим бути, але не на Запоріжжі!
Та Довбня не чув уже цього, захропів на весь шинок.
— Ось як кокоший кошовий піє вже,— сміялися запорожці. То було в суботу, а Новий рік 1576-й припадав на неділю.
А на другий день у неділю рано-раненько заграли дзвони церковні, запорожців на новорічне богослуження взивають.
Рушили запорожці в новісіньких одягах у Дім Божий. Скоро заповнилася церква лицарством запорізьким, що й місця не стало всім. Отець Никон сказав палку проповідь:
— Нехай Всевишній надихає ваші уми вибрати одностайно та однозгідно зі спокоєм добру, розумну, дбайливу старшину, щоб добро й славу Запоріжжя на першому місці клала. Хай Господь Бог благословить ваше діло,— закінчив проповідь отець Никон.
Одухотворені, піднесені виходили запорожці з церкви. Це уперше вони рік Новий богослуженням у церкві починають, уперше з благословенням духовним до вибору старшини стають.
Тим часом загуділи литаври, на майдан, на раду січовиків із-зивали.
І сунуло туди все Запоріжжя.
Спокійно та тихо стояли в підкові, аж дивно було. Вийшла старшина. Кожен із своєю відзнакою в руці. Поклонилися товариству, й кошовий по звичаю дозволу говорити просить. І як звичай каже, відповіло козацтво:
— Говори, батьку кошовий, просимо, просимо! І говорить кошовий:
— Панове товариство, лицарство славне запорізьке, оборонці віри Христової правдивої! Сьогодні небуденний у нас день. Це ж уперше зачали ми рік Новий із Богом, відправою в Домі БожомуЛ Тепер по звичаю приступимо до вибору старшини курінної, а потім кошової. Товариство славне, так як ми з Богом зачали згідно, однодушно, так і до вибору приступімо й покінчимо його згідно, одностайно. Цим кінчу й складаю комишину,— і поклав комишину на столі, що стояв перед ним. За ним поклали свої відзнаки й інші старшини, поклонилися товариству та відійшли. А запорожці розбрелися на тридцять вісім гуртів. Кожен курінь окремо, щоб вибрати собі курінного отамана й кашовара.
На дивне диво, в усіх куренях відбувся вибір спокійно. Тільки в Джерелівському курені було надто гамірно. Запорожці Джерелівсько-го куреня наперлися конче, щоб Сокольський став їх курінним отаманом. Бідняга Сокольський відпрохувався, відмовлювався, та ніщо не помогло.
— Мусиш, вражий сину, бути нашим курінним отаманом, бо нема в нас кращого від.тебе! — кричали запорожці.
А дехто й бити брався його:
— Гей, небоже, хочеш покуштувати козацьких кулаків? — грозили. І Сокольський укінці згодився. Ведмедівський курінь знову вибрав кошовим князя Богданка Ружинського.
Знову станули запорожці підковою на майдані лицем до Дому Божого.
— Богданко Ружинський хай буде кошовим нашим,— крикнув хтось.
— Ні, ні! — кричить Покотило.— Ледащий із нього господар, не дбає він по власне господарство, ледащий із нього кошовий буде.
— Ні, ні! — кричить за Покотилом і ввесь ведмедівський курінь.— Не бути Богданкові кошовим! Він уже у нас курінним!
Та кричать ведмедівці, а за ними й канівці:
— Павлюк! Павлюк хай буде кошовим!
А Павлюка вже нема. Як тільки почув своє назвище, шугонув у свій курінь. Та ненадовго. Ось уже й ведуть його запорожці назад на майдан, щиро по дорозі буханцями його частуючи:
— Іди, вражий сину, не опирайся, коли товариство зове тебе,— приговорюють йому. ,
Привели його, а старі запорізькі діди виступають наперед, найстарший із них Артим Лисичник говорить:
— Петре Павлюку, хоче товариство тебе кошовим отаманом мати, чи годишся на це?
А Павлюк відпекується по звичаю:
— Не гідний я, товариство славне, такої почесті великої.
— Гідний, гідний,— кричать запорожці,— приймай кошовування, бо як ні, то киями нагодуємо тебе, шаблюками с плазуємо!
І знову питає Артим:
— Чи годишся кошовувати, Петре Павлюку?
— Ні, таки не гідний я кошовувати вам, товариство славне! Є гідніші й здібніші від мене.
— Не протився,— кричать запорожці,— ми краще знаємо, хто гідніший і здібніший.
— Утретє питаю тебе, козаче,— знову старий Артим,— приймаєш вибір чи ні?
А Павлюк, мов по надумі:
— Що ж діяти мені? Коли так уже все товариство наперлося, щоб я прийняв на себе таку почесть, то годі мені далі противитися. Приймаю.
Тут запорізькі діди похилилися до землі, й кожен набрав у жменю пилу та посипав його на голову Павлюкові. Сиплять та приговорюють:
— Як цей пил брали ми з землі, так і ми всі з землі повстали й до землі назад повернемо. Всі ми люди рівні перед Всевишнім Богом. І хоч ми тебе винесли на найвищу почесть на Запоріжжі, ти сам не виносися. Будь добрим батьком запорізькому лицарству, будь строгий, справедливий та дбайливий, але затям, що так, як ми тебе вибрали, так і скинути можемо!
Покірно схилив новий кошовий голову, що вся була покрита сивим пилом, і відповів:
— Дбатиму всіма силами, щоб слава й могутність запорізької вольниці росла й кріпла, щоб Січ-мати лицарством і багатством процвітала, віри Христової щитом і заборолом кріпким була.
Приступили до вибору інших старшин: військового судді, писаря й осавула та підстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого-бунчужного.