Гроші й найкоштовніші речі в неї у шкатулці в спальні й комоді, що в суміжному покої, а ключі вона завжди тримає під додушкою.
Дмитро мовчки кивнув головою й навпомацки рушив у
чорний прохід. Янко повернувся в гардеробну і спробував одчинити двері, що сполучали її з передпокоєм коло будуара й спальні. Обережно повернув ручку дверей і натис плечем; почувся легенький тріск, але двері не піддалися... Серед мертвої тиші, серед могильного мороку цей тріск почувся виразно й повторився десь кволим відгуком... Кармелюк завмер на місці і затаїв дихання.., Народжений звук затих, але в тиші, яка запала, почувся десь далеко чи то стогін, чи то хропіння... а за стіною близько скрипнула дошка підлоги... Болісно тяглася хвилина...
"Хто це скрипнув: Дмитро чи пані?" — блиснула зірницею в голові Янка думка.— Якщо гадюка виповзла з гнізда, почувши тріск, то втече і зчинить тривогу... Що робити? Кожна мить дорога!.. Чи спробувати ще раз одчинити тихо, чи висадити з гуркотом двері і влетіти, як буря?"
Він прислухався: щось зашерхотіло коло його ніг... мабуть, миша... і знову настала гробова, важка тиша... Кармелюк натиснув ще раз плечем двері, вони здригнули, тріснули й подалися: засув при натиску вискочив з гнізда, і двері на-їїіводчинилися. З третьої кімнати долинув легенький шум, немовби хто важко перевернувся: в ліжку... і навіть почулося напівсонне запитання: "Хто там?" Але запитання більше не чути було...
Кармелюк одчинив двері й опинився в передпокої... Серце його то завмирало, то щосили стукотіло в огруддя. Розбиратись у вихорі почувань не було коли... Він потяг другі двері, і вони безшумно відчинилися... Крізь щілину видно було напівосвітлену вбиральню, з плямами темних тіней на вікнах, по кутках і коло стін; крізь щілину других дверей лилося яскравіше світло, лягаючи гострим трикутником на килим і розсипаючись рядами півтонів, що бігли вгорі по плафону... Ще на мить спинився Кармелюк, щоб перевести дух і прислухатися... Із спальні не виривався жоден звук, не чути було навіть дихання. Кармелюк прожогом перебіг убиральню й розчинив двері. На ліжку сиділа Доротея, подавшись напружено вперед і втопивши в двері нестямний, сповнений жаху погляд... Одна рука її лежала під подушкою, друга впиралася в коліно... Волосся безладними патлами лежало на плечах і спадало на оголені груди... Освітлена з одного боку червоним вогнем нічника, вона була в переливах світлотіней ефектна й скидалася на тигрицю, що її застукали в лігвищі, ладну кинутись на свого ворога.
Кармелюк, глянувши на ненависну гадину, якось оторопів і завмер на місці.
^ Що, впізнала? — прохрипів здушеним голосом Карме-люк, виступивши на освітлене коло своєю могутньою постаттю.
— Кармелюк!? — скрикнула пані й одсахнулася до стіни.
— Еге ж, Кармелюк... утік... рискнув усім... аби тільки ще раз побачити закохану пані... і віддячити за ласку...
— Милосердя!— зашепотіла вона побілілими устами...— Все бери, все!.. Ось ключі... тільки даруй життя!
— А ти мені його дарувала? — закипів він і відчув, як буря ненависті почала клекотіти й підійматися в грудях.— Одірвала од сім’ї, вигнала з рідної землі, загнала на чужину, щоб спливав кров’ю й гинув з туги... Мало того! Ще помщалася через собаку-управителя на невинній жінці моїй, дітях... А тут? Скільки ти душ замучила, скільки сиріт пустила по світу! Га? Мало тобі кари, гадюко! Дай придумати!..—Шаленство починало оволодівати ним.
Вдалині почувся шерех... ч
— Все бери! Дай тільки душу... Тяжко... без покути... Ой на матку найсвєнтшу... Єзус-Марія! —заволала вона, не зводячи очей з Кармелюка і в той же час прислухаючись до шуму.
— Немає для такого диявола милосердя!..— промовив похмуро Янко.— Все одно не покаєшся...
— Май бога в серці! — благально звомпила вона.— Ти благородної душі... Я — беззахисна жінка...
Кармелюк завагався; принаймні порив шаленства змінився в нього почуттям презирства, гидливості. Доротея стежила за Кармелюком, не мигнувши оком, а, піймавши мить його вагання, нараз вихопила праву руку з-під подушки й, хутко підвівшись, вистрілила йому в голову... Але віддача трошки підкинула дуло вгору, і куля прослизнула поміж волоссям, а цостріл обпалив лише скроню...
Минула мить розгубленості,— і Кармелюк схопив своїми залізними руками Доротею за горло; він стиснув її з такою силою, що очі в жертви налилися кров’ю, повилазили з орбіт, і "закривавлений язик вивалився з рота. Пані затіпалася корчами в руках месника, а Кармелюк, обурений підлістю, п’яний від нестями, стискував міцніше лещата, піднявши навіть у повітря пані, що звивалась усім тілой...
Вбігши на постріл, Дмитро так і застав свого отамана з Доротеєю, що посиніла й витягнулася в його руках...
— Це войа, шельма? — спитав він з острахом.
— Хотіла вкусить, та ось витяглась! — відповів Кармелюк.
— Облиш її... Треба взяти тут, що коштовніше, та й драла... Зеленський перепоїв челядь... і вартує коло брами... На грозу заходить...
Чудовий, весінній вечір спустився рожевим сяйвом над селом Головчинцями. Всім приніс він з собою спокій і тиху, радісну жвавість; він не торкнувся тільки одної обшарпаної, перекошеної хати колись багатих Кармелюків. Високий пліт, що огороджував її колись, тепер упав, воріт не було, тільки на тому місці тепер самотньо стирчав дрючок. Заросле, спустіле дворище мало вигляд руїни,— видно, господарям не було чого в ньому зберігати; від комори й клуні, колись охайних, чепурних, стирчали тепер тільки голі крокви, солому ж з їхніх покрівель, мабуть, було вжито на паливо...
Але в перекошеній хаті ще жили люди... Проти печі на лаві сиділа, зігнувшись, неймовірно худа жінка, в якій важко було впізнати колишню струнку й білу, мов порцелянова лялька, Марину. Колись тонкий її стан перетворився тепер на кощаву худорбу, плечі згорбились, обличчя зів’яло, і тому, що найбільшої краси йому надавали свіжість і ніжність,— то Марина багато втратила тепер своєї колишньої вроди. Але особливо змінилися її очі: радісні, блискучі, мов дві зірочки, що освітлювали колись її обличчя, тепер дивилися тупим похмурим поглядом.
Марина сиділа нерухомо, опустивши витягнуті, мов нагаї, руки на крліна. В кутку на лаві, вкрившись кожушком, уже спали два її сини: старший хлопчик, років семи; і молодший, на рік менший. На столі стояли рештки убогої вечері, та Марина й не думала прибирати їх: вона сиділа нерухомо, вимучена, стомлена, без почуття в серці, без думки в голові...
Чорні сутінки наповнювали хату... Тільки на припічку, в купі попелу, ледве тліло дві-три жаринки, освітлюючи непевним, мерехтливим світлом силует зігнутої жіночої постаті, яка втілювала в собі убогість і покору долі. Один рукав Марининої сорочки був розірваний, крізь нього видно було худу руку, перетяту вздовж кривавим рубцем... Управитель бив її і вчора, і сьогодні нагаєм... Та хіба це вперше? Марина вже звикла до катувань цього виродка, котрий щоразу при зустрічі з нею нагадував їй минуле Кармелюкове. Душа її вже й йе обурювалася звірством, яке чинив над нею управитель, от тільки тіло боліло й кістки боляче ішли...
Тепер вона випадково прибрала вдалої пози, і гостре почуття болю зменшилося, вона відчула цілковиту слабість...
Марині здавалося, що і руки, й ноги її поналивалися свинцем і що їй несила ні підвестися з місця, пі ворухнути рукою. Від печі йшов теплий дух і зігрівав утомлене тіло. Марина втупила нерухомі очі в дотліваючий попіл, але думки не було В І-Ш'Х.
Марина ні про що не думала, нічого не згадувала... Ні картини минулого життя, ні образ давно втраченого чоло-, віка не воскресали перед нею... В ній навіть не прокидалися й думки про завтрашній день: вона ж знала, що завтра, як і сьогодні, ждуть її ті ж самі злидні, те ж саме приниження, катування, побої... Давно вже вона перестала боротися з долею. Тепер вона тільки відчувала, що змучене тіло її відпочиває, .і це відчуття сповнювало її організм якимсь мертвотним спокоєм, і тільки десь далеко в мозку, по той бік межі свідомості, мерехтіла одна невиразна думка, розпливчаста, мов болотяний туман: як добре було б, коли б вона одразу опинилася в могилі... Тиша, спокій... Ні остогидлого світу, пі панщини, ні економа, ні лайки, ні муки... Ох, як би добре було!
Час ішов... У хаті було вже темно, як у могилі, ні один звук не долітав із села, що спало, як мертве. Нараз Марина почула в сінях тихий шерех ходи,-— хтось підкрадався. В одну мить вона схопилася з місця й, мов забита собака, притулилась до печі. Зуби її цокотіли, руки зціпились і міцно притиснулись до тіла.
"Управитель,—закрутилося вогняною іскрою в мозку.— Сьогодні він ще похвалявся доконати до краю... Битиме... Побачить дітей... Сховати їх... Закрити..."
Але закривати їх було вже пізно: хатні двері відчинилися, і хтось ступив на поріг. При тьмяному відблиску зоряної ночі звиклі до темряви очі Марини розгледіли високу чоловічу постать у чумарці. Чоловік дихав важко, переривчасто,—це ще більше підтвердило її здогад. Кволий зойк вирвався з її грудей.
— Марино, ти? — голосно промовив чоловік.
Голос цей рвонув серце Марині.
— Хто там? Хто там? — скрикнула вона, із жахом простягаючи в.темряві руки.
— Я, я, Іван твій! — І дві дужі руки обхопили її й притиснули міцно, гаряче.
—— Господи, що це? Іване, ти чи тінь твоя? — тихо скрикнула Марина.
— Я, я... живий, здоровий, чоловік твій, богом даний! — голосно мовив Кармелюк і стиснув Марину в своїх обіймах ще дужче.
— Боженьку... царице небесна!..—ридання не дало говорити Марині. Вона обхопила руками Кармелюкову голову й, знесилівши від несподіваної радості, майже повисла в нього на руках.
Кармелюк доніс її до лави й, сівши, кинувся палко цілувати її обличчя, її схудлі плечі.
'■"-* Ну, заспокойся ж, рибонько! — примовляв він.-—Не. покину тепер тебе ніколи, ніколи!
— Ніколи! — скрикнула Марина, захлинаючись від радості й від сліз, що підступили до горла.—* Світе мій, пане мій! Щастя моє єдине, любе!..
Вона цілувала чоловіка в обличчя, в руки й знову тулилася до нього й знову казала, змішуючи цілунки з сльозами:
— Замучилася... не сподівалась і побачити... Боже мій... Почув мене... Щастя моє єдине!..
Кілька хвилин і Кармелюк не міг промовити й двох втям-ливих слів від збуреного хвилювання.