У вас, Кнюх? А ви, розум і мозок "Фіндіпошу"? — звернувся він до Мамуні.— Вузький спеціаліст широкого профілю. Вилізьте з свого піджака і скажіть.
— У мене є, Стратоне Стратоновичу, о! — тихо прошепотів Мамуня.
— Не чую, — спрямував до нього своє вухо Ковбик, прикривши його човником долоні.
— У мене є, о, кілька гасел, о, але я не знаю, о, чи вони гарні, о.
— Гарні чи погані — ми про це судитимемо самі. Давайте на стіл!
— А гроші на бочку, — не стримався Сідалковський.
— Що сьогодні з вами, Сідалковський?
— У нього лібідо! — пояснив Хлівнюк.
— До вас, Сідалковський, черга ще дійде. Не дуже посміхайтесь…
— Я знаю, але тоді, як усе розберуть і скажуть: залишилися самі кістки — м'ясо привезуть завтра.
— Ви б свої цитати притримали для іншої аудиторії. Жіночої,— спокійно зауважив Стратон Стратонович. — Там би їх достойніше оцінили. — І знов повернувся до Мамуні: — Давайте сюди, Октавіан!
Мамуня підвівся і, плутаючись у власних ногах, побрів до довгого директорського столу. Ковбик узяв папірець і почав читати вголос:
— "Соціологією єдиною". Стовідсоткова, як каже Карло Іванович, дурниця, — зарубав перше гасло Стратон Стратонович. — "Шапка завжди вище голови!" Відкрив Америку через фіндіпошівську кватирку, — коментував він далі.— "Шукачі суспільних надр", "Розвідники суспільства", "Під шапкою найкраще мислиться…" Гм… Я б вам сказав, Мамуня, де найкраще мислиться! — рішуче відкинув папірець набік. — Ваші, Кириле Гавриловичу, заклики?
— Дозвольте доповісти, — виструнчився Кнюх.
— Доповідайте.
— Таким чином: "Соціологія — наше майбутнє"!
— Далі! — наказав Ковбик.
— Таким чином: "Не в шапці щастя"!
— Не в шапці, а в картузі! — розсердився Ковбик. — Досить. Сідайте. Там щось Сідалковський посміювався. Читайте свої. Чи не написали?
— Запам'ятав, Стратоне Стратоновичу.
— Тоді шпарте по пам'яті.
— "Вище шапки — тільки небо"! — процитував Сідалковський.
— Геніально! Але це залиште для себе. Цитуйте далі.
— "Шапку — на недосяжний рівень!"
— Це вже щось, — задумався Стратон Стратонович, — але ще не все. Що у вас, Клавдію Миколайовичу? — помітивши, що заступник директора по-школярськи тягне вгору руку, підняв його Ковбик.
— "Шапка — усьому голова". Ковбик поморщився.
— "Кожному шапку — не дорожче голови…"
— Кому шапку, Клавдію Миколайовичу, а кому голову.
— "Шапка та інтелект — це як брат і сестра…"
— Що ж ви сестру до свого рівня підносите?.. Поки що можете розійтись. А через годину щоб усі знов у мене. Кожний — по три гасла, не менше! Сідалковський і Мамуня, як кажуть, можуть у мадам Карапєт молочка попити…
Сідалковський при імені Карапєт поморщився. Він знав, що у "Фіндіпоші" на першому поверсі відкрито буфет, але що там за буфетницю матуся Карапєт, майже його рідна мама по Тамарі,— почув уперше і, здається, вперше розгубився.
— Запахло кавою, — пробурмотів він і попрямував до себе в кабінет.
Стратон Стратонович почепив на носа окуляри, відкинувся на спинку крісла, розгорнув газету, як книжку, і сховався за її сторінками.
Він навіть не відчув, як тихо прочинилися двері і чийсь чужий голос прошепотів:
— Дозвольте, Стратоне Стратоновичу?
Стратон Стратонович опустив газету і по-бухгалтерськи, поверх окулярів, глянув на власника джеркотливого голосу. Він знав, що у "Фіндіпоші" тільки Грак володіє чотирма інтонаціями в голосі, але це був п'ятий варіант.
— Ви?! — здивовано полізли окуляри на чоло Стратона Стратоновича. — Звідки?
— Від батька, Стратоне Стратоновичу. Я прошу у вас пробачення. Але у мене така радість, така радість!
— Що ж у вас за радість? — перепитав Ковбик. — Сусідка померла?
— Син народився!
— Ну-у! Це подія, — наголосив на останньому слові Стратон Стратонович. — І як ви свого нащадка нарекли?
— Ви ж знаєте, Стратоне Стратоновичу, як я вас поважаю…
— А хто цього не знає? — не приховував іронії Ковбик.
— Ви мені більше, ніж рідний тато…
— Ну-ну! Тільки без перебільшень!
— Я вам серйозно кажу. Ви вірите?
— А чого ж, Євмене Миколайовичу, — це таки був Грак, — вірю. Добрий тиждень прогуляли, тож тепер тільки й освідчуватись у любові! Чи вагома причина була? Хворіли, маєте бюлетень?
— Не маю, — прошелестів Грак.
— Я так і думав. Ну-ну!
— Так от ми довго радилися! Старий Чудловський лаявся, казав, що не вміємо шанувати роду свого, вимагав назвати сина якщо не Філаретом…
— А чого Філаретом?
— На його честь. Він же Філарет Карлович, а ні, то Миколаєм…
— А ви як нарекли?
— Стратончиком…
— Ну, — аж підхопився Ковбик, — ну?! На мою честь?
— Так, Стратоне Стратоновичу. Ви ж для мене більше, ніж рідний тато…
— Та ну?! — тільки й вилетіло у розгубленого Ковбика. Потім він підсмикнув штани і аж після цього дійшов тями. — Ви б уже краще назвали його Стратоном Стратоновичем. А так ім'я загубитися може…
Грак розкрив рота.
— І що ж ви за це хочете від мене: посади завідуючого загальним кабінетом чи вченого секретаря? А може, моїм заступником пішли б?
— Нічого, Стратоне Стратоновичу, нічогісінько. Мені аби ви задоволені були — більшого щастя для мене не треба! — прошерхотів Грак таким голосом, що Стратону Стратоновичу зробилося млосно.
— Ви що, насміхаєтесь із мене?
— Не насміхаюся, Стратоне Стратоновичу! Ви ж знаєте, як я вас люблю. Так вас ніхто не любить — ні Ховрашкевич, ні Панчішка. Ось метрика… Як рідного тата…
Стратон Стратонович узяв до рук свідоцтво про народження і так довго дивився на нього, ніби цим самим стверджував: "Багато чудес на світі я бачив, але щоб отаке…" Потім стенув плечима, натис на кнопку, щоб пересвідчитися, чи це не сон. На порозі з'явилася ледача й вічно сонна, як Антоша, Віоріка.
— Ви на місці? — глупо перепитав її Ковбик і сам відчув глупоту свого запитання. — Ну гаразд. Нікуди не відлучайтесь. Ви мені будете потрібні!
— Там до вас якийсь відвідувач.
— Відвідувач почекає,— одрубав Стратон Стратонович і ще раз глянув на Грака.
Маленький чоловічок з двома великими, відстовбурченими, як у кажана, вухами стояв посеред величезного директорського кабінету у великих черевиках, м'яв у руках нутрієву шапку, а носаком правої ноги намагався підважити дубову паркетину. Стратон Стратонович тримав у руках папірець і читав: "Стратон Євменович Грак-Чудловський". Отже, чистісінька правда.
Ковбик згадав торішній серпневий, уже по-осінньому холодний і похмурий день. Стратон Стратонович сидів на стільчику на березі й шмагав довгим телескопічним вудлищем по тихій поверхні ставка. Обабіч нього сиділи — Антоша Климко, Масік Панчішка, а десь віддалік куняв під кущем глоду Євмен Миколайович Грак. На високому, далеко висунутому вперед трикутнику берега Ковбик почував себе, як король на троні. Бухточка зліва, бухточка справа, а попереду — безмежне плесо радгоспівського ставу. Ловилось добре і закидалось зручно. Та ось Панчішка раптом помітив, як виступ, на якому сидів Стратон Стратонович, дав тріщину. З кожним, як казав Ковбик, закидоном вудочки тріщина розширювалася і відокремлювалася від берега, як крижина від основної маси льоду. Помітив це й Антоша і хотів уже був попередити "хазяїна", але Панчішка, приклавши палець до вуст, прошепотів: "Ша". Ковбик продовжував махати, як він казав, "телескопом", а виступ все далі й далі відходив у воду. Що першим у воду шубовснуло — тепер цього не можуть сказати й очевидці: чи Стратон Стратонович, а потім брила, чи спочатку брила, а тоді вже Стратон Стратонович.
Поки Антоша і Масік корчили співчутливі гримаси на своїх лицях, ледве стримуючись від реготу, Грак, неплаваючий Грак, хутко пірнув за Ковбиком, хоча нічим не міг допомогти йому, — видно, для солідарності. Ковбик це оцінив і тоді вперше переглянув свою формулу: "Бачу, що сволота, але приємно", призначивши Євмена Миколайовича завідуючим відділом.
Вони довго бігали довколо розкладеного Антошею вогнища, сушилися. Обидва маленькі, обидва в чорних сімейних, по коліна, трусах. Тільки один товстий, а другий сухоребрий.
Тепер ось нового коника викинув Грак. "Що ж він хоче від мене?"—вгадував Стратон Стратонович. Адже цей жест і справді гідний уваги.
— А що ж від мене вимагається? — вийшов на рівну пряму Стратон Стратонович. — Ви часом не претендуєте на папаху Хлівнюка?
Грак, нахиливши голову на один бік, заперечливо похитав нею.
— Ні, Стратоне Стратоновичу. Мене цілком задовольняє моя посада. Мені аби тільки під вашим керівництвом…
— Ну-ну! — застеріг його Ковбик. — Ви вже переграєте!
— Не переграю, Стратоне Стратоновичу. Я цілком серйозно.
— Тоді от що. Йдіть і працюйте. Але без оцих вибриків! Я, знаєте, цього не терплю!
— Яких вибриків, Стратоне Стратоновичу?
— А отих, що за вами останнім часом водяться. Прогули, запізнення. Так ви мені всю дисципліну у "Фіндіпоші" розвалите.
— Більше не буду, Стратоне Стратоновичу. Можна йти?
— Йдіть уже. Тільки змініть, прошу вас, голос. Бо ви ніби на той світ проситесь.
Як тільки Грак вийшов, у кабінет без попередження зайшло двоє і мовчки поклали перед Стратоном Стратоновичем свої посвідчення. Ковбик похолов. Перед очима в одну хвилину пробігла вся його діяльність: начебто не було в ній нічого такого, аби ним зацікавились.
— Ми з міліції! — сказав високий у цивільному з військовою поставою.
— Я вже бачу! — кивнув на посвідчення Стратон Стратонович. — Чим можу служити?
— Євмен Миколайович Грак у вас працює?
— Так. Оце щойно він від мене вийшов! А що воно там уже накоїло? — ожив Ковбик, коли почув, що цей візит безпосередньо його не стосується.
— Ми його змушені заарештувати! — сказав той самий високий, що вже двічі приходив у "Фіндіпош".
Стратон Стратонович важко сів на стілець:
— Он воно що! Знає котяра, чиє сало з'їв!
РОЗДІЛ IX,
у якому розповідається про пізні ранки, генеральські мікролампаси, близьких людей, прищепки як неодмінний атрибут кожного аристократа, тактику й стратегію магазину "Школяр", волошкові посмішки, закодований сейф, любительський сир, настанову інструктора по врятуванню потопаючих, красномовність жінки, імпортні чобітки з мідними шпорами й відсутність світла
Вставши з постелі вранці (а втім, ранком цей час можна було б назвати тільки десь на берегах Атлантики — поблизу Ліссабона чи Гібралтара, куди мріями не раз сягав Сідалковський), Євграф любив походити по кімнаті у міні-трусиках червоного кольору з синіми мікролампасами та білою шовковою поворозочкою на поясі, що, звисаючи ажурною дужкою, нагадувала аксельбант.