— Не поспішайте. Але ще значніші досліди ведуться в самому Інституті. Та про них Багрян нічичирк. Не хоче передчасного шуму.
— А у вас є успіхи?
— Дещо є, — скромно відповів Заграва. — Ви знаєте конструкцію міжзоряної ракети, яка летить до Тау Кита?
— Ні, — призналась Марія. — Я лише читала популярні статті.
— Чудесно!
— Чому чудесно?
— Я матиму привід розповісти вам про все це.
— Хіба між ракетою і психічною енергією є щось спільне?
— Найпряміший зв’язок. Приходьте на Сонячному Острові до мене, і я вам про все розповім.
— Я прийду. Обов’язково прийду!
— А як же вас звати?
— Марія.
— Марія, — задумливо повторив Заграва. — Марія… Ви знаєте, що це значить?
— Як? — не зрозуміла дівчина.
— Ваше ім’я? Марія — це значить ілюзія, марево, міраж… і мрія.
— Ні, я не знала.
— А прізвище ваше?
— Райдуга. Марія Райдуга.
Дівчина пильно дивиться на космонавта. Зараз ось зараз вона побачить, відчує, чи залишило минуле свій слід, чи, може, тільки ілюзія дівочого серця бентежить свідомість.
Відблиски зірок падали на обличчя Заграви, дивним промінням переливалися в його очах. Ледве помітна тінь майнула на високому чолі, затуманила погляд. Дівчина тривожно, запитливо глянула на нього.
— Що? Ви щось хотіли сказати?
— Райдуга, — майже нечутно сказав космонавт. — Я чув це прізвище. Воно мені нагадує щось чудове, ні-жне. Райдуга… Зачекайте… Я повернуся до цього минулого… Воно прекрасне і тривожне…
"Думай, думай, — торжествувала Марія. — Воруши те, що промайнуло в вічності, вибирай цілі ниті з переплутаного клубка життя…"
Він ворушить вустами. Згадує чи говорить?
— Що? — запитує Марія.
— Ні… Я просто подумав… Я побажав, щоб наша зустріч не була ілюзією.
— Як ім’я?
— Так.
Що він говорить? Що він має на увазі? Незрозуміло, прекрасно, хвилююче! Говори, говори! Що це? Зві-дки? Чи сни такі дивовижні турбують напружену уяву, чи, може, космос зоряним чудом тривожить зачарований дух?
Десь вгорі пролунав дівочий голос з динаміка:
— Пасажирам приготуватись. Незабаром Сонячний Острів.
Так швидко? Який жаль! А вона б хотіла летіти в Безмежжя, слухати його, дивитися в чуже і напрочуд рідне обличчя і завмирати в тривожному передчутті. Чому так не може бути? Чому?
На стінах купе заграли сонячні промені. В темряві космосу з’явився сяючий диск. Він швидко наближав-ся…
***
Сонячний Острів пливе у космічному просторі. Десь далеко блимають планети, голубим диском сяє рід-на Земля, непорушно навкруги завмерли зірки, туманності. Люди назвали Острів супутником, штучною плане-тою, міжпланетною станцією. Вчені призначили йому службу — приймати космічні кораблі, нести на собі об-серваторії, оранжереї, людей. А для Марії він — казкова симфонія.
Вже багато годин минуло відтоді, як вона прибула на Сонячний Острів, а й досі не покинуло її враження казковості новоствореного світу.
Марія стоїть в оранжереї, біля прозорого накриття. Вона бачить, як перед нею велично плине зоряний купол, і плавні урочисті акорди ніжної мелодії виникають в її душі. Хай почуття, розум говорять, що нема ні-якої музики в небі, що обертається сам супутник, щоб підтримувати штучне тяжіння, хай знає вона, що інжене-ри не думали про мелодію, запускаючи ракети а частинами станції в космос, але Марія ясно бачить великий шлях людства вгору, до Сонця, який привів до такого прекрасного завершення. Вона відчуває, що Сонячний Острів — це перехрестя мільйонів очей багатьох тисяч поколінь, це фокус, в якому зосередились думи, надії, сміливі мрії легіонів борців. Який величний зліт в царство Розуму, в світ Свободи!
Марія разом з новими товаришами — працівниками станції — обходить гігантський півкілометровий диск, оглядає оранжереї, енергетичні споруди, житлові приміщення. І ось нарешті вона потрапляє в обсервато-рію Сонця. її зустрічає відомий учений, чиє ім’я з пошаною вимовляють на всій Землі, по чиїх підручниках во-на вчилася в школі та інституті. Він вітає Марію, щось говорить, а вона ніби сп’яніла від навали вражень і слу-хає, слухає потужну органну мелодію Космосу. Мов з іншого світу, долинають слова:
— Тут будете працювати. Відкриття головоломні. Можете готуватись до єретичних гіпотез!
— Я не розумію, Учителю…
— Ха-ха! — сміється учений. — Я певен, що багато хто з учених спочатку не розумітиме нових ідей. Ого, Космос задасть роботи нашим головам. Запевняю, слабкі мозки незабаром відмовляться сприймати навалу відкриттів!
— Не мучте, скажіть!..
— Для вас — особливо цікаві новини. Всі вважали, і ви в тому числі, що Сонце — куля розпеченого газу або плазми. Чи не так?
— Нібито так…
— Нібито! В тому-то й справа, що нібито. А насправді не так. Я давно дивувався, чому на Сонці, а ще бі-льше на деяких зірках, особливо на цефеїдах, відбуваються надзвичайно ритмічні процеси — багаторічні, кіль-каденні або навіть кількагодинні. І настільки точні, що по них можна перевіряти годинник. Якби Сонце було кулею газу — цього б не було.
— Чому? Адже внутріядерні процеси…
Вчений іронічно махнув рукою.
— Дурниці! Концентрація газу в такій велетенській кулі і його розподіл не можуть бути рівномірні, а значить, не може бути й ритмічності. Ні, наші останні дослідження показують, що матерія Сонця знаходиться в іншому стані, ніж ми гадали. І вам, дівчинко, доведеться відкривати нові, зовсім нові шляхи.
— Які ж саме? Скажіть. Це ж дуже цікаво!
— Хай покортить, — засміявся вчений. — Влаштовуйтесь, спочивайте, а потім про все поговоримо.
Марія підійшла до затемненого отвору, глянула на вогнистий диск світила. "Сонце, ніжне Сонце моїх ди-тячих років, чудове світило юнацьких мрій! Що ж ти таке? Які таємниці ти відкриєш перед дітьми своїми — дерзновенними посланцями Землі?"
Дванадцять років існує Сонячний Острів. І десять років біля нього кружляє стометрова сферична лабора-торія — Міжзоряний Пульт. Десять років тому Вищий Пленум Науки Землі, або, як його жартівливо називали, Олімп — недарма там засідали "боги науки", — здійснив запуск автоматичного міжзоряного корабля до сусід-ньої жовтої зірочки Тау Кита. Ще в п’ятдесяті роки століття вчені пробували зв’язатися з гіпотетичними жите-лями цієї та ще деяких систем з допомогою потужних радарів. Та проходили дні, місяці, роки. Успіху не було.
І ось наука створила міжзоряну ракету. Вона рухалась реактивною тягою високочастотної радіації, трансформованої в речовинно-енергетичних реакторах в процесі з’єднання електронів і позитронів. Спеціальні установки генерували ці частки, використовуючи як матеріал будь-яку речовину. Конструкція корабля перед-бачала захоплення в польоті широким розтрубом міжзоряного І пилу і газів і використання їх як пального. Роз-рахунки показували, що ракета, яка розвивала швидкість до двохсот вісімдесяти тисяч кілометрів па секунду, буде біля мети на одинадцятому році польоту. Але назад вона повернутися не зможе через брак пального. На-явні проекти не могли створити нічого кращого.
Ось чому корабель летів без людей. На його борту знаходився робот — людиноподібний механізм, який мав завдання провести комплекс досліджень в чужому світі і передати інформацію на Землю.
Десять років летить ракета, невидима в найбільші телескопи і радіотелескопи. Вона керується па відстані з Міжзоряного Пульта — вірного супутника Сонячного Острова. Таємницею огорнута діяльність невеликого колективу цієї лабораторії в небі. Відомо лише, що тут випробовуються нові методи зв’язку, нові енергії, які незабаром стануть на службу людству. А поки що…
Поки що три астропілоти і четвертий Іван Заграва — капітан Пульта — невтомно чергують, впевнено ве-дучи далеку ракету до невідомого світу.
Капітана зустрічав його заступник Михайло Клинов. Вони міцно обнялись і мовчки, з хвилюванням по-глянули в очі один одному. В погляді Михайла, на його сухорлявому, втомленому обличчі було захоплення і тривога. Червоні повіки нервово здригались.
— Уже? — прошепотів Заграва.
Заступник схвально кивнув. Потім сказав, ковтаючи слова:
— Про це не можна говорити. Я не спав сім діб. Спостерігав.
— Воно й видно, — незадоволено озвався капітан. — Ти схожий на якогось анахорета. Лети на Землю і місяць не показуйся тут.
— А якщо за цей час все кінчиться? — жалібно запитав Клинов.
— Побачиш записи. Твоє здоров’я належить людям, — строго сказав Іван. — У нас не так багато астро-пілотів. Іди.
— Ще раз погляну, — попрохав Михайло. — Не можу. Ходімо разом.
Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важки-ми черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштов-хнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними пристроями. Заграва влаштувався в центральному, Михайло примостився праворуч від нього.
Над капітаном з’явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.
І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими кутами, внизу миготіння приладів на пульті. А в кріслі перед пультом сиділа людська постать. Вона була непорушною.
Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск — зірка Тау Кита, центр нової системи.
— Пора гальмувати, — після довгої мовчанки сказав Михайло.
Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудо-вою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:
— Друг.
Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:
— Слухаю, капітане.
— Як політ?
— Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.
— Скоро час гальмувати, Друг.
— Я пам’ятаю, капітане, — відповів робот.