Школяр добре знав, що клас не замикався і з нього двері виходять у коридор. А з коридора вже дорога знайома: на другий поверх, мимо Кажанової кімнати, мимо комірчини — просто до крутої драбини, яка веде на горище.
Олег намацав за поясом ніж і рішуче пішов довгим коридором. Мимо кімнати Кажана він пройшов так тихо, що, здається, тихше не могла б прошмигнути й миша. У вікна світив місяць. Місячне світло таке спокійне й таке знайоме! Наче давній друг простягає руки, і на серці в Олега стає все спокійніше, все більше зростає в хлопця упевненість у собі і в своїх діях.
Біля драбини Олег зупинився. Просто над ним чорнів чотирикутник — вхід на горище. Задерши голову вгору, хлопець дивився на цей мовчазний отвір. Він зовсім не здавався сьогодні Олегові страшним. Навпаки, з чотирикутника теж пробивалося тьмяне бліде місячне сяйво, і хлопець зрозумів, що місяць світить і на горищі (напевне, крізь віконце) і можливо, що кишеньковий ліхтар, якого захопив з дому Олег, буде зовсім не потрібний.
Олег озирнувся і востаннє прислухався. Тиша, аж в усі дзвенить. Десь унизу, мабуть на шостому поверсі, заспівав цвіркун. Але його одноманітний голос тільки підкреслив ту тишу, яка була навколо. Данилич, напевне, зараз лежить у себе на ліжку й читає газету або, може, чаює. Кажан… Хтозна, що робить Кажан? Він теж, напевне, сидить у своїй кімнаті. Школа порожня. Тільки цвіркун співає, тільки Олег стоїть біля драбини, та ще місячне проміння гуляє коридором і мовчазними просторими класами.
Олег поліз, нарешті, по драбині вгору. Ліз тихо й обережно, наче підкрадався.
Ось і вхід, уже можна дістатися до нього рукою. Ще один щабель, ще один… Тепер можна подивитися, що тут є.
Стоячи на останньому щаблі драбини, хлопець сунув в отвір голову.
Місячне проміння заливало горище й освітлювало три чорні людські постаті. Вони сиділи півколом, а перед ними на якомусь узвишші стояв білий високий привид. Постаті були мовчазні й нерухомі. Могильна тиша. Але, мабуть, у Олега вихопився здавлений крик жаху, бо раптом чорні постаті, всі три разом, повернули до нього мертвенні крейдяні обличчя.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Чий подарунок найкращий
Настав день приїзду матері. З раннього ранку почали навідуватися в хату рибалки. Вони заходили, скидали шапки, поважно віталися з дідом Савелієм і тоді оглядали велику кімнату, де сьогодні ввечері має відбутися бенкет.
Справді, було на що подивитися. Малий Івасик не впізнавав господи. Довгий стіл застелений такою білою скатертиною, наче вона виткана із снігу. На столі, на віконних лутках, на ослонах — всюди безліч зелених квітів. Наче всі жителі Слобідки знесли в цю кімнату всі свої фікуси, калачики й червоні хвостаті красавчики. На стінах, на дверях дбайливі руки любовно повісили вишивані рушники. Через усю кімнату, від дверей до вікон, простягся легенький ланцюжок, зроблений з різноколірного паперу.
Яких тут тільки папірців не було! І сині, і червоні, і жовті, і ясно-зелені, як морська хвиля сонячної години, і срібні, і золоті… Цілісінький вечір учора клеїли папірці. дівчата і співали гарні пісні.
По обіді дід Савелій з головою артілі поїхав у місто зустрічати матір, а в хаті почали хазяйнувати чужі люди. Вони були скрізь: і на, дворі, і в сінях, і в кімнатах, і в кухні. Вони всюди прибирали, прикрашали, застилали килимами підлогу і лавки, варили й пекли в печі.
Зазирнув Івасик у кухню й здивувався: і стіл, і довга лава аж угиналися від білих паляниць. Рум'яні пиріжки на величезних блюдах горами здіймались над жареними качками, фаршированими гусьми, над прозорими тремтячими холодцями в круглих мисках, над золотою осетриною, камбалою й бичками. Окремо стояли на довгастих тарелях печені й варені поросята. Вони були мов живі і тримали в своїх рильцях білі качанчики пахучого хріну. Пляшками з вином було заставлено всі кутки. Діжечки з квашеною капустою, з солоними кавунами, з яблуками в піспі трималися осторонь, немов які ображені пузаті пани. Сичали, шипіли, шкварчали сковороди. Серед чаду й пари метушились баби-куховарки.
"І коли вони встигли стільки напекти й насмажити? "— дивувався Івасик. Він почував себе загубленим серед цієї метушні, серед багатьох людей. Навіть Сашко, і той не звертає на нього уваги. У брата сьогодні вихідний день, і він не ходив до школи. Сашко забився в куток і нишком читав без кінця якийсь папірець.
Івасик вирішив нагадати братові про угоду.
— Сашуню, а в мене вже є подарунок, — сказав він, — і я люблю матір найдужче!
— То ще побачимо, — знехотя обізвався Сашко. — Ось у мене подарунок — о! — і він потряс у повітрі папірцем.
— Ото-о? Хо-хо, папірець та ще й пописаний! А в мене…
Та Сашко не дав йому докінчити:
— Що ти розумієш? На цьому папірці мої вірші. Вірші на приїзд матері. Куди тобі до мене!
Вірші! Он що! Вірші!
Івасик весело посміхається. Ну, тепер напевне буде його перемога. Ніякі вірші не встоять перед глиняним півником, що свистить, і справжнім живим щигликом!
День хилився до вечора. Незабаром має приїхати мати. В хаті вже повно гостей. Усі готуються до зустрічі. Приносять свої подарунки знатному бригадирові — Марині Чайці.
Ревнивими очима стрічає Івасик кожний такий подарунок. Тітка Секлета принесла теплу хустку, дівка Одарка — глиняний глечик, цяцькований візерунками, столяр Іван Карпович приніс стілець, фарбований у синє й зелене. Тільки дід Гурій свого подарунка нікому не показав. Він приніс щось велике, загорнуте в газети. Івасик мучився — а що, коли в діда Гурія такий подарунок, що на весь світ? Що, коли він придумав щось краще за півника з глини і живого щиглика?
Івасик вибрав зручну хвилину й трошки розідрав газету. Тепер він знав про дідів подарунок. У газету було загорнуто килим. Ну, що таке килим проти щиглика? Проти глиняного півника? І не забувайте, що не простого півника, а такого, що свистить, коли йому подути в дірочку на хвості.
Дуже стурбували Івасика подарунки від артілі: блискучі черевики й новенький патефон. Черевики не страшні — вони не вміють співати, як щиглик, і не свистять, коли в них дмухнути. А от патефон — інша річ. Патефон співає, і навіть дуже голосно грає й співає, далеко голосніше, ніж щиглик. І, крім того, співає всякої-всякої, а щиглик утне тільки однієї своєї.
Дедалі Івасик усе більше смутнів. Його маленьке серце боліло — тепер уже видно, що не його подарунок найкращий. Не його. Немає сумніву, що мати найбільше зрадіє патефонові.
Самітне й сумне хлоп'я зовсім загубилося в людському натовпі. Ніхто не звертав на нього уваги, наче й не було його тут, наче не його мати одержала славний орден. Івасик почував себе зайвим і чужим у цьому колі незнайомих людей. Усі вони голосно балакають, тримають подарунки, готуються до зустрічі. А про нього, про Івасика, забули всі на світі. І патефон — найкращий подарунок, а на глиняного півника і щиглика мати навіть не гляне.
Гарячі сльози підступили до очей. Івасик одвернувся до стіни й тихенько заплакав у куточку, та знов ніхто його не помітив, ніхто не обізвався жодним словом…
Хлоп'я забилося в хижку, у свій "звіринець". Тут не було незнайомих людей, тут жив у клітці любий щиглик. Івасик гладив рученятами клітку й ніжно прощався з своїм улюбленцем.
— Щиглику… Прощай, щиглику! — проказувало хлоп'я, а на серці було в нього непривітно й боляче, бо, напевне, патефон кращий від інших подарунків…
Грім оплесків сповістив, що приїхала мати. Як же всі заметушилися, як усі кинулись назустріч! Івасик залишився позаду всіх, притиснутий до стінки. А матір посадили за стіл, усі вітали її, ставили перед нею коштовні подарунки. Але материні очі ще з порога кімнати все. шукали когось навколо. І, нарешті, мати голосно запитала:
— А де ж мої сини? Де Івасик, де Сашко?
І вже зовсім голосно гукнула:
— Івасику, де ти?
В її голосі бриніла турбота.
— Де ти, мій маленький синочку?
І тоді всі раптом згадали про Івасика. Всі раптом почали шукати й кликати його, і хлоп'я обізвалось:
— Я осьдечки, мамо, я в куточку!
І враз усі гості розступилися, і мати, кохана мати, була біля нього. Вона пестила й цілувала сина, а він гладив рученятами її щоки й щасливо усміхався. Тоді з другого боку, з натовпу, винирнув Сашко.
— Мамо, матусю, я написав тобі вірша, — говорив він, цілуючи матір. Та в цей час, щось згадавши, Івасик сказав:
— Почекайте, я зараз!
Він побіг у хижку й повернувся, несучи в одній руці клітку з щигликом, а в другій — глиняного півника.
— Мамо, це тобі, — сказав він поважно, подаючи подарунки. Голова артілі поставив перед матір'ю патефон, та вона наче й не бачила його. Вона взяла клітку й півника, притулила його до губ, і глиняний півник голосно свиснув на всю кімнату.
— Ось хто приготував мені найкращий подарунок! — весело сказала мати і ще раз дмухнула півникові в дірочку на хвості. — Який хороший півник, який чудовий щиглик!
Вона обнімала і клітку з щигликом, і Івасика, ї Сашка. Тоді Сашко вийшов наперед, розгорнув папірець і почав читати:
Зустріч з моєю матір'ю
О мамо, знов твоє обличчя
Всміхається мені,
Велика партія
Нас кличе
До перемоги, до борні!..
Він на мить зупинився, схвильований, збуджений радістю, і тоді продовжував голосно й упевнено:
Як ти,
Я працюватиму сумлінно,
Не відступлю у боротьбі
І вчитись тільки на "відмінно"
Даю обіцянку тобі.
О мамо, знову золотою
Твоє лице
Усмішкою зорить.
Як не пишатися тобою
І як
Тебе такої не любить?
І знову моря шум солоний
І трудовий щасливий день.
Як зірка — орден твій червоний
І свято радісне пісень!
Розчервонілий і схвильований, Сашко передав матері вірша. Ляснули такі оплески, що затремтіли шибки, і всі тоді побачили, як по щоці у матері котиться блискуча прозора сльоза.
— Сашуню… І ти, Івасеньку… Спасибі вам, мої дітки, за такі хороші подарунки, — вимовила вона і хусткою змахнула сльозу.
Мати сиділа за столом, на грудях у неї червонів орден, поруч сидів дід Савелій, він уже встиг випити червоного вина, дідові було дуже весело, і день сьогодні такий радісний і незвичайний…
— Ану, втніть, — просив дід музикантів, — ану, отакої, як сьогоднішній день.
А гості дуже хвалили і Сашка, і Івасика. Тітка Секлета сперечалася з дідом Гурієм, на кого схоже хлоп'я.
— Ось не балакайте, — переконувала тітка, — на матір воно схоже, як з ока випало.
— На покійного батька, — заперечував дід Гурій. — Кістка й латка батькова.
— Га? Латка? — встряв у розмову дід Савелій. — Гай-гай, забули вже про латки, забули…
Івасик обняв матір за шию, зазирав їй у вічі і шепотів щось на вухо ніжне-ніжне й хороше…
А потім усі побачили, як хлопчик раптом скривився й гірко заплакав.
— Чого ти? — сполошилась мати.
— Щи… щи… щиглика дуже мені… шкода, — ледве вимовив крізь сльози Івасик.
І всі тоді так голосно засміялися, що в хлоп'яти враз висохли сльози, а мати сказала:
— Івашечку, щиглика я тобі дарую назад і ще дарую тобі теплу шапку, в Москві для тебе купила…
Хтось сіпнув Сашка за рукав.