Арештовані!
Франц впав навколішки перед Жолтковим,— він вважав його за старшого:
— Ясновельможний пане, на Бога, на рани Єзуса...
По старому обличчі котились сльози.
— Ну! — Жолтков одштовхнув його ногою: — Тікай, поки живий! Мабуть, і сам якийсь князь Зайончковський! А ти з нами! — він вхопив мене під руку.— Ну, й дільце, доложу вам. Цікаво тільки, як ти їх обдурив і чого відразу нам не сказав?
Я не знав, що робити... Жінка голосила... Франц ридав... Мабуть, і сам я був страшний, бо під рудуватими вусами Шлітера промайнула якась гостра усмішка.
Треба було взяти себе в руки. Жолтков несвідомо кинув мені ідею, що єдина могла тим часом залагодити справу. Я всміхнувсь зухвало і одказав Жолткову:
— Не кожен би потрапив так прикинутись і так одурити?
В цю хвилину мій погляд впав на Стефана і Броніславу, вони, засуджені тепер на смерть,— вчули мої слова.
— Так таке-то ваше козацьке слово! — промовив Стефан і глянув на мене з таким презирством, що вся кров залила мені обличчя! Коли б хто вдарив мене просто в обличчя, я не почув би такої зневаги, як од цих слів. Тепер вони остаточно повірили, що я обдурив їх, віддав на смерть, що я... Ах, те, що робилося в моїм серці,— годі описати! Вирвати пістоля, пустити собі кулю в лоба, щоб упевнити їх кров’ю своєю, що не через мене те сталось. Я схопивсь за пістоля. А вони? Під розстріл? І вона, що довірила мені своє життя, через мою легковажність, біля стовпа, біла хустка на очах... команда, залп... Ні, врятувати, врятувати. Я порвавсь за ними... Але шарабан вже покотив вулицею, оточений москалями і юрбою цікавих.
Жінка зомліла, Франц ридав.
Жолтков постеріг мого жеста, та не зрозумів його.
— Кинь! Дурниця! — крикнув він, кладучи свою руку на мою.— Що з ним рахуватись? Козацьке слово! Ха, ха! Ловко ж придумав ти! Ну, ходім, там розкажеш все.
Щастя моє, що всі вони були вже на другому взводі, галасували разом і не завважали того, що робилося зі мною. Бажання розказати всім про цікаву новину, а головне, розпити п’ять пляшок "кліко", охопило всіх, вони підхопили мене під руки і, перебиваючи один одного вигуками, запитами, потягли мене до маркітанта.
Це був наш клуб, містився він в колишньому заїзді. Ми увійшли в сіни і одчинили двері праворуч. Велика кімната була повна офіцерів, за довгою стойкою метушивсь маркітант. Банкомет наш сидів за столом, кругом стола сиділи офіцери-гравці, за ними стояли лавою глядачі. Купи золота, срібла й асигнацій лежали на столі. За другим довгим столом, заставленим пляшками, сиділи групами офіцери, точилась якась жвава розмова, в другому кутку двоє офіцерів грали в шахи, а двоє стояли біля них і слідкували за грою; на лаві, біля вікна, примостилося ще двоє,— вони грали в шашки. Синій дим від люльок стояв і не рухавсь у повітрі.
Ми вломились в хату з галасом і сміхом.
— Панове офіцери,— гукнув ще з порога Жолтков,— чуєте — новина! Лисенко піймав князя Порецького.
— Що? Як? — обізвалися з усіх кутків.
— Та ще й як піймав? Підманив його і привіз прямо в штаб разом з нареченою, з графинею!
— І бестія, ляхівка, гарненька! — закричали мої супутники.
— Та як же це сталось? Розкажи! — заговорили одразу офіцери у всіх кутках кімнати.
— Ось ми його зараз посередині посадимо,— гукнув Жолтков,— став шампанське й починай.
Я наказав подати п’ять пляшок, ми сіли посеред столу. Шахівничники й шашники покидали свої дошки і підійшли до нас, навіть дехто з картярів обернувся. Мені залишалось тільки відіграти ту ролю, яку несподівано накинув мені Жолтков.
Отже, я почав їм розповідати все, як було: пісню Броніславину, схованку князеву, палац. Я тільки потаїв моє відношення до Броніслави і князя, сказав, що задумав привезти їх мирно, без пострілу, до штабу, щоб не розполохати других, які ще, напевно, переховуються в темних лісах. Цей мотив був цілком ймовірний. Оповідання моє зірвало бурю оплесків, вигуків. Всі посунули до мене з склянками й чарками. Банкомет гукнув з свого престолу:
— А йди-но сюди! Тобі пайдить! Спробуй-но зрадницю-фортуну, чи вона ще й досі не залишила тебе?
— Гаразд! — скрикнув я. Банкомет дав мені прекрасний хід: карти звільняли мене від розпитів всіх цікавих, вони давали мені можливість затаїти моє хвилювання і хоч так, хоч сяк скоротити час до повороту Шлітера. Він мусів вернутись до нас і сповістити про все, що зроблено з арештованими.
Ще було одно невиразне, темне почуття, що опановує людину в хвилину великих змін в її житті, бажання підняти хоч трохи темну завісу майбутнього. Що судила доля? Тому великі люди всіх часів аж до Наполеона не уникали ворожок, і в мені сколихнулась темна і невиразна думка. Гаразд, допитаю долю: виграю — врятую, програю — кінець!
Шалена думка, але на мить вона охопила мене.
— Гаразд! — крикнув я голосно.— Викличемо ще раз долю на герць!
Гравці посунулись, я підійшов до столу, витяг гамана і висипав все, що в нім було, на стіл.
— Все на карту! — скрикнув я.
— Здорово,— підтримали мене гравці, цікаві насунули з усіх боків. Банкомет стасував карти і простягнув мені колоду, я зрізав талію і одкрив свою карту — червонна дама.
Хутко заворушились карти в руці банкомета.
— Дана! — вигукнув він і присунув до мене малу купку золота.
— Молодець! — скрикнули товариші, і Жолтков з бокалом в руці рявкнув з лави на всю хату:
— Валяй далі, фортуна за тебе!
Цей виграш підніс мені дух.
— Все на карту! — крикнув я загонисто знову!
— Діло,— згодивсь банкомет.
Знову заворушились карти в його руці, всі напружено стежили за його рухами.
— Дана,— виголосив він знову.
— Ну й Лисенко,— загомоніли всі здивовано навколо.
Я мав вигляд шаленого: серце так билось, що мені здавалось, сусіди чули його вдари, стискав його рукою і погамувати не міг... В очах було червоно, в голові гуло...
Шлітер не йшов.
Банкомет присунув мені нову купу золота.
— Все на карту! — скрикнув я втретє.
Всі затаїли дихання. Я виграв знову. Якийсь спільний видих вирвався у всіх. На цей раз я зірвав і банк!
— Та він знається з чортами, хрест мене вбий! — вигукнув Жолтков, підходячи до столу з пляшкою. Банкомет заклав новий банк.
— По банку! — крикнув я і кинув карту. Я зірвав банк і цей раз.
Гра йшла далі. Всі покинули й вино і збилися біля нашого столу, в цій грі було вже щось надзвичайне, містичне, дійсний герць з долею, він притягав увагу всіх.
Коли це ті, що стояли в задніх рядах, обернулися до дверей.
— Шлітер прийшов! — загомоніли офіцери.
Я стиснув серце рукою... мені треба було першому розпитати його.
Зібрав гроші,— всього було п’ять тисяч золотом,— куш немалий! Перше така сума стішила б мене, тепер гроші, як і все на світі, втратили для мене свою вартість, і я старанно сховав їх, лише на те, щоб не видатись товаришам занадто дивним.
— Ну що, як? Довіз? — запитав я Шлітера, підходячи до нього.
Шлітер тільки всміхнувсь на моє запитання.
— Від мене не втечуть. Здав в акураті. Поляк зараз і назвав себе князем Порецьким, головою інсургентів, а панна теж сказала, що вона дійсно графиня Ружмайло, що була поплічницею князевою і ніби брала участь у повстанні.
— Ну й бестія! — проричав Жолтков, схиляючись над столом.— Зустріньсь вона мені в ділі!
— І уявіть собі, панове, ми обшукали їх,— обоє мали при собі кинджали.
Всі вп’ялися очима в карти... Раз, два...
— Дана! — крикнув банкомет.
— Що ти?! — загомоніли навкруги, але воно було так.
— Ракалії!33 — Жолтков стукнув з такою силою порожньою пляшкою по столі, що вона розлетілась начетверо.
— А де ж їх поділи? В в’язниці? — запитали ми разом.
— Кий чорт, в в’язницю? Такі пташки і крізь ґрати вилетять! В самому палаці, де штаб, є глибокий підземний льох, без вікон, залізні двері, ні увійти, ні вийти, хіба миша пролізе. Там їх замкнено. Ну, звісно, вартові. Полковник чекає вас, ротмістр, о восьмій годині.
— Ну, а що ж далі? — загуло навколо.
Шлітер всміхнувся.
— Звісно — розстріл. Командир одішле їх до штабу дивізії, здається, хоче й сам поїхати. Польовий суд. Командира дуже цікавить довідатися в вас, ротмістре, всі подробиці цієї напрочуд дивної історії.
Мої очі зустрілися з очима Шлітера: він один, один з усіх мав підозру, він про щось догадувався... він не вірив мені.
Його оступили, його розпитували; я одійшов, скористувавсь загальною метушнею і подавсь до дверей...
Коли я вийшов на вулицю, стояла темна ніч, осіння, непрозора... Як збіг час! А був ще день, коли те сталось. Я втратив розуміння часу: мені здалось, що з тої події минув вже рік. Куди я йшов? Я не знав... тільки далі від людей, щоб лишитись самому в цій темряві, під цим мовчазним, мов віко труни, небом.
Я зробив кілька кроків, хтось кинувся до мене, і темна тінь відділилась від тину.
— Ваше високоблагородіє!
Я здригнувсь з голови до п’ят: світе мій, це ж були вони, мої єдині друзі,— Трезор і Гончаренко, а я й забув за них. Гончаренко! Вірний, як і цей пес, він чекав мене тут, на сльоті, чекав довго, покірно; чекав би й до ранку... Ця щирість розчулила мене.
— Ваше високоблагородіє, так што фатера готова.
— Ходім,— згодивсь я.
Думка про можливість замкнутися хоч на час в чотирьох стінах принесла мені якесь полегшення.
Ми пішли. Хвилин за десять Гончаренко спинився перед маленьким будиночком і одчинив мені двері, ми увійшли в сіни, а звідти до маленької кімнати.
— Тут, ваше високоблагородіє, зараз посвічу.
Він кинувсь до господарів і вернувсь з лойовою свічкою в руках.
Покійчик був чистенький: ліжко, диван, кріселка, дзеркало на стіні, образи.
На столі стояла склянка і пляшка рому, це він десь роздобув на потіху мені.
Я впав на кріселко, сперся ліктями на стіл і стиснув голову руками. Гончаренко замкнув двері і озвавсь до мене тихо:
— Так што, ваше високоблагородіє,— кепська справа.
Я підвів голову.
— Так што замкнули в льох і доступу туди аж ніяк.
— Ти звідки знаєш?
— Шатавсь по дворі, розпитавсь... земляк там один мій, значить, вартовим. Завтра про все дізнаємось... може, що й як... А поручик Шлітер, ваше високоблагородіє, непевні...
— Непевний? А! То почуття не омилило...
— Так што непевні, вони мене все розпитували. Побачили при дворі, дак одвели набік та давай розпитувати; добре, значить, гуляв пан ротмістр в графському палаці, та хто там бував і все таке...
— А ти ж що?
— А я їм: так што, кажу, нас в той палац і не прохано, одвели нам фатеру в офіцинах, і ми, окромя одного старого служки, нікого й не бачили.