Там, де відпав тиньк, видно ефес шаблі... шабля зламана... може, шабля козацька. Я вдався до Грицая, знаю Петра Степановича не віднині, щоб він приїхав і поглянув, що воно й до чого. Він не один раз бував у нашій церковці, обходив цілий наш край, Опілля. А він — сліпне. Тому й прислав мене до вас, професоре. Каже: най Бережанове серце отвориться.
Бережан мовчав, мої слова, як небесні птахи, літали попід хмарами, він не хотів їх ні бачити, ні чути, і я стояв безпорадно'перед його байдужістю, як перед ідолом. Як я міг тую байдужість розлупити й схвилювати, зацікавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-під пласта штукатурки? Вхопити його. професора цього мудрого, художника, реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врешті.
Господи, розвій його байдужість.
— Знаєте... — художник знову став за свій мольберт, — знаєте, добродію, я давно не реставрую... реставрація забирає так багато часу й душі, що нічого не залишається для власної творчості. Вчитель же мій, Грицай, ви самі бачили, втратив зір через сліпанину над старими дошками... а мистецтво, може, втратило великого мистця, який не намалював жодного полотна. — Бережан тепер розмовляв м'яко, він начебто відпрошувався від роботи, яку я збирався завдати йому на плечі.
— То ще не знати, де втрачено, а де здобуто, — відповів я трохи зухвало. — Хто зважить і виміряє, що важливіше й вагоміше: один раз, другий, третій малювати жінку і так і сяк, любуватися її тілом і порпатися в її душі чи, скажімо, видобувати з-під забуття, з-під руйнації часом щось святе для нас усіх... образ давній. Тут не йдеться про реставрацію, лише про розкриття... — Випалив я нерозсудливо, немовби перед кількома хвилинами й сам не грівся у сяйві жіночого тіла, немов мені самому не було цікаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед її усмішкою, перед її тайною; очевидно, я розумів, що мені нема чого втрачати, Бережана, з усього видно, не можна буде вирвати з цієї сонячної майстерні, від мольберта, на якому стояло полотно з обрисами голої жінки. Бережан, зрештою, міг мені показати на двері, я не мав ніякого права вичитувати йому мораль, до чогось спокушати.
Не мав? Хіба не дала мені цього права громада в Черчені? Чи не мав я прохання обласного краєзнавчого музею, за яким числилася церква Святого Духа, у якій свого часу збиралися відкрити музей атеїзму? Хіба для нашого мистецтва, для цілої нашої культури не має значення питання: а що сховане на церковній стіні під бездарним мальовидлом минулого століття й штукатуркою? Хіба не ранять мене до крові, до стогону уламки козацької шаблі? І чому... так, чому вони повинні ранити тільки мене?
Я був готовий наговорити Василеві Бережану, поважній людині, професору Художнього інституту, художнику й реставратору, цілу купу образливих і, напевне, несправедливих слів, і він це, очевидно, відчув, бо повернувся до мене на кріслі-крутильці й мовчки очікувально ждав. Голова його'никла донизу, буйна сивизна, як перший сніг пізньої осені, разила мені очі, а руки його безвольно лежали на бильцях крісла й були схожі на птахів, що сіли перепочити.
— Ну, то чого ж ви замовкли? — промовив він спроквола. — Продовжуйте, ради Бога. Це так нині модно: звинуватити поета, що копальня вугілля не має своєї пісні, що композитор не вибренькав спеціальний марш для ветеранів, що письменник не створив повісті, скажімо, про пожежників. Ви теж прийшли й агітуєте, як це важливо розкрити в церкві Святого Духа старожитній, може. з сімнадцятого козацького століття стінопис. І, певно, всі... і ви, і ті, що сьогодні витрібовують: пишіть, творіть, відновлюйте, — мають рацію. Виходить, що тільки я не маю рації... я не мав права на самого себе, на свої власні міркування, пошуки. Хіба це також не важливо: зрозуміти суть жінки? Обійдіть усі галереї світу, тисячі мистців малювали жінок, прагнучи розгадати їхню тайну... а може, прагнучи просто по-людському заглянути жінці в душу? А ви кажете...
Бережан уже не чекав моїх заперечень чи доказів, він був переконаний у своїй правоті; це не вимагало доказів; художник був переконаний, що й сьогодні він робить теж важливу, теж потрібну роботу... сьогодні він живе душею і красою цієї жінки... тільки однієї жінки, але й цього досить, бо хіба в очах цієї однієї не зачаївся цілий сучасний світ, небо і земля, пекло і рай, насолода і ненависть, підступність і кохання? Як передати, як змалювати усе це пензлем?
Я мовчки переступив його високий поріг, і, не прощаючись з Бережаном, потюпав униз залізними голосними сходами.
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
2
Я й не сподівався, що він колись зважиться повернутися до моєї майстерні; я забув про нього думати, він стерся з моєї пам'яті, бо життя котилося своєю колією, я далі чипів біля мольберта, і було мені часом радісно, коли вдавалося проявити пензлем, як чарівною паличкою, раніше не знану рисочку жіночої душі; і тоді на полотно падав промінчик, тепле сяйво (а може, було це сяйво облудним вогником?). А ще більше, ніж радості, я зазнавав смутку, коли топтався, як проклятий, біля мальберта, відчуваючи безсилля... відчуваючи, що не можу ані взяти в руки отой теплий промінчик, що мені явився, або ж бодай приблизитися до блудного вогника, розпізнати його, дізнатися: студений він чи гарячий, добрий чи злий? А моя Дарка, закинувши ногу на ногу, гола й прекрасна, сиділа переді мною неприступно далека, мінлива, інакша, ніж була вчора чи позавчора.
А все ж...
А все ж я сказав би неправду, що старий Данило Вербень із Черченя цілком випав із моєї пам'яті; він інколи приходив до мене вночі, коли не спалося... власне, не приходив, а лише, немов з'ява, показувався здалека, виринав невиразний, розпливчастий із нічних присмерків, я й не встигав розгледіти його обличчя, він промовляв щось до мене, але слова топились в темряві, як камені в каламутній воді (я бачив, як вони падали мертві на дно). Був це докір? Прохання? Нагадування про себе? Не знаю... та, зрештою, я і знати не хотів, і Вербень розчинявся в пітьмі, зникав, залишаючи мені щось жалісливе, тужне і... і заздрісливе; я йому напевне заздрив: якийсь роботяга, якийсь пенсіонер, столяр із примітивної мебльової фабрички — і раптом болить у нього душа за мальовидлом на церковній стіні? І чого, власне, це мальовидло повинно його боліти? Чому воно має тривожити його, а не мене, художника й реставратора?
Я вставав з ліжка, перехилявся через вікно, поглядаючи на сонну вулицю, таємно сподіваючись побачити там Вербеня, що сидить самотній на трамвайній рельсі.
Він, одначе, появився в моїй майстерні не зі снів, не з остиглих нічних трамвайних колій, а цілком реально десь через тиждень після перших відвідин. На цей раз прийшов із Петром Степановичем Гри-цаєм. Дивно, але я не гнівався на цього в'їдливого бадіку, в душі навіть зрадів йому, хоч, можливо, радість була невиразна, бліда, а може, й не було це почуття радістю, просто мені було приємно знову побачити людину, якій я не встиг при першому побаченні щось дуже важливе сказати.
Данило Вербень не був із першого погляду симпатичним чолов'ягою і не був "підходящим типажем", як інколи говорено поміж нашою братією, яка орудує пензлем та різцем. Середній на зріст, щуплавий, з блискучою лисою головою, із задертим носом і з молодими гострими, як цвяшки, очима, він був схожий на виблищений у долонях зів'ялий ціпок.
— Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе увірвалися непрошено, — бубонів басом Грицай. Він стояв безпомічно посеред майстерні, високий і худий, зовсім білий, у чорних великих окулярах. Сліпота до решти віднімала у нього світ, а він до цього рабунку, до свого нещастя ще не встиг звикнути, бо час від часу знімав окуляри, мовби то вони заслоняли йому день; без окулярів широко розплющені його очі безперервно моргали і сльозилися, тоді він, осліплений слізьми цілком, простягував руки, розчепірені його пальці конвульсійне тремтіли, ворушились, і було таке враження, що пальці ловлять і ніяк не можуть зловити світлий промінь; якби йому схопитися за цей промінь, якби промінь увійшов йому в очі... якби прозрів. Я у ці хвилини ненавидів численні стародавні ікони, полотна, різьбу іконостасів і "царських врат", над котрими він сліпав день при дні, рятуючи від руїни; він їх воскрешав, дарував друге життя, дбаючи про збереження найменшого усміху, доброти, гніву чи й сльози на стародавніх ликах... і за цією радісною і пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж руйнувалися очі. — Розумієш, я не міг не прийти сюди, Василику. Навіть коли б Данило, давній мій приятель, не пожалівся, що ти відмовився поїхати у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати: "Чому, Василику, не їдеш до Черчена?". Я знаю, ти зараз збунтуєшся, ти скажеш: Я маю, до холєри ясної, право на власну творчість, я ось б'юся не один місяць над жіночим портретом, б'юся, як об стіну — і солодко мені жити й у цьому солодкому борінні, так? Але я твоє право на творчість не збираюся віднімати, відраджувати, кажучи, що, окрім жіночої душі, є ще щось на світі важливе, і може, те важливе, цілком далеке від нинішнього твого інтересу, має якийсь зв'язок... якась пуповина єднає його з нинішньою твоєю мукою? Може, це буде ключ до дверей, які ти прагнеш відчинити, Василику? Чи як ти думаєш, Даруню? — повернувся він до кутка, де за трельяжем поспішно одягалася моя дружина.
Вона дотепер не обізвалася ні словом, нічим не видала своєї присутності. Як тільки-но рипнули двері й вона зобачила Петра Степановича, то схопилася з крісла й майнула за трельяж, немов сліпець міг би вректи її наготу. Він якимсь чином відчув її присутність... почув шарудіння сукні, дихання, запах парфумів чи просто був "згори" переконаний, що я й сьогодні малюю свою Дарцю.
Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а переді мною товпилося жіноцтво цілого світу... сьогоднішнє жіноцтво й позавчорашнє, тисячолітнє. Що могло бути спільного між розписом на стіні церковці Святого Духа в Черчені й вічною жіночою загадкою?
— Може, й ваша правда, Степановичу, — подала голос із свого кутка Дарця. — Майже кожен день мучить мене... і завше залишається не-задоволений. Ні, Боже борони, — засміялася, — не мною незадоволений, а самим собою.